За лаштунками війни: від Дніпропетровська до Дрогобича

Український селянин, хоч і не був заможним, зате мав щедру душу та розумів — народ повинен підтримувати своє військо. У ті буремні часи Січове Стрілецтво протистояло Російській імператорській армії…

Сьогодні на українській землі знову проливається кров. Ворог, як і сто років тому, прийшов з того ж північно-східного краю, що й колись, з тими ж самими планами: загарбати, анексувати, поневолити. Втім не змінились й українці — свободолюбні, нескорені, жертовні. У глибокому тилу війни перетинаються різні людські долі.

Капелан з Галиччини

— Защищаю ребенка и свою Родину, — такі слова почув від пораненого «кіборга» в дніпропетровському шпиталі отець Йосип Славич, греко-католицький священик з с. Ясениця-Сільна на Львівщині. Капелан щиро зізнається: йому, священику з Галичини, незвично було почути такі патріотичні слова російською мовою. До Дніпропетровська він прибув у грудні 2014 року, щоб духовно підтримати і послужити пораненим українським військовим. Щодня священик відвідував, розмовляв, уділяв святі тайни пораненим військовим, які знаходились в дев’яти різних лікарнях обласного центру.

— Мене здивував дух нашого «брата-східняка», — ділиться отець Йосип своїми враженнями від спілкування з українськими військовими. За місяць часу перебування в Дніпропетровську він спілкувався з бійцями 24-ї, 28-ї та 93-ї механізованих бригад, 25-ї повітрянодесантної бригади, 17-ї танкової бригада і бійцями добровольчих батальйонів.

— Для мене патріотизм наших хлопців — це нагорода за капеланське служіння, — говорить священик. Капелан з сумом констатує, що у своїй рідній Галичині досить часто чує від людей нарікання — на владу, безгрошів’я, війну. На Сході України таке рідко зустрінеш, хоча живеться тамтешнім українцям несолодко. Втім це не єдине, що здивувало священика з Галичини.

Відчайдухи-волонтери з Дніпропетровська

Рік тому, коли війна вихором увірвалась в український дім, мало не зачинивши двері майданівських надій, волонтерський рух став «руками й ногами» жертовності українців.

«Люди, мы наскребли на 50 аптечек и мы уже в жестком минусе! А их надо — 100», — пише на своїй фейсбук-сторінці Ольга Ємельянова, волонтер з Дніпропетровська. Їй — 25 років. За фахом — юрист. Вільно спілкується як українською, так і російською. Разом з чоловіком Дмитром, розробником програмного забезпечення, вони тривалий час збирають допомогу для українських військових. У них двійко дітей: Михайло — йому 3 роки — і Микола, якому нещодавно виповнився рік. Волонтерство для них — це поклик серця. До початку воєнних дій на Сході України Дмитро й Ольга були активними учасниками місцевого майдану.

— Ми не могли стояти осторонь, — розповідає Ольга про те, як вони разом з чоловіком стали волонтерами. — Насправді, бажання служити іншим було в мені завжди. Однак то бракувало вміння як це робити, то бракувало поштовху… Допоміг у цьому Майдан.

— Ольгу я вперше зустрів на східцях дніпропетровської лікарні ім. І. Мечнікова, — пригадує отець Йосип. — Це було, зранку, 14 грудня. Вона була закутана у великий шарф, під яким тримала свого молодшого сина.

На запитання священика, що вона робить з немовлям в такий мороз на лікарняному подвір’ї, Ольга відповіла:

— Я волонтер. Допомагаю пораненим. У нас тут «кіборги» з 93-ї бригади.

— Чому ж ви дітей вдома не залишили? — запитав священик.

— А з ким? Мій чоловік теж тут, — зніяковіло відповіла Ольга.

Святвечір у військовому госпіталі

6 січня звичну вечірню тишу їдальні хірургічного відділення Дніпропетровського військового госпіталю сколихнув спів колядки. «Бог пре-дві-чний…» — залунало сумними лікарняними коридорами. Запах лікарств розчинився в ароматі голубців і пампушків. Це місцеві греко-католики приготували Святу вечерю для військових. Тих, які не мали змоги прийти самостійно, священики провідали в лікарняних палатах.

— Цього дня ми відвідали з Святою вечерею 140 воїнів, — розповідає отець Йосип.

Організацією Святвечора займались священики з Дніпропетровська: отець Василь Пантелюк, отець Василь Колодій, — а також отець Ігор Пагулич з Дніпродзержинська.

Не обійшлося і без колядників. Наприкінці вечері до госпіталю завітали місцеві волонтери. І як годиться, не з порожніми руками. Дмитро та Ольга принесли 30 літрів куті. Таку ж саму кількість різдвяної страви вони передали військовому госпіталю в селищі Черкаське.

— Цих 60 літрів куті ми готували близько восьми годин. Уся плита була в ній, — згадує з усмішкою Ольга.

Коли уже прощались, отець Йосип запросив Дмитра та Ольгу прийти наступного дня на святкове богослужіння до місцевого греко-католицького храму.

Під Покровом Богородиці

На Різдво до Свято-Покровського храму волонтери прийшли найпершими. Не було ще ні священиків, ні парафіян.

— Ми не розчули на яку годину, — сміється Ольга і серйозно додає, — в греко-католицькому храмі я зрозуміла, чому люди ходять до церкви. Вони молились від щирого серця. У нас було таке враження, що потрапили додому. Тепер в кожному місті, куди ми з сім’єю приїжджаємо, шукаємо греко-католицьку громаду.

У храмі сім’я Ємельянових познайомилась ближче з місцевим священиком отцем Василем Колодієм. Відтоді вони не пропустили жодного недільного богослужіння, за винятком тих днів, коли подорожують Україною. Останнім часом таке трапляється часто.

«НавколоДобраПодорож»

3 травня Ємельянові разом зі своїми маленькими дітьми вирушили в 30-денну Подорож Добра з метою популяризувати волонтерських рух. Їх шлях пролягав через Запоріжжя, Херсон, Одесу, Львів… А 18 травня Дмитро та Ольга навідались до Дрогобича. У Міській раді вони зустрілись з місцевими волонтерами, відвідали Дрогобицьку духовну семінарію, оглянули древній дерев’яний храм св. Юрія.

— Дрогобицькі волонтери чудово вміють координувати свою діяльність, — ділиться своїми враженнями Ольга. — Найбільше мене вразила розповідь про фестиваль миру «Станиця — це Україна», який в Станиці Луганській організували дрогобичани Микола Походжай і Левко Скоп. Це унікальний проект.

Чому «згорають» волонтери

Волонтерське служіння вимагає потребує чималого духовного і фізичного ресурсу. Коли він вичерпується, волонтер «сходить з дистанції».

— Волонтери втомлюються, коли бачать, що потреби перевищують їх можливості, — говорить отець Ігор Цмоканич, капелан громадської організації «Майдан». Тривалий час священик співпрацює з дрогобицькими волонтерами. Капелан ділиться спостереженням, що нецерковні активісти «вигорають» швидше.

— Мені та чоловіку легко, бо ми ходимо до церкви, де можемо опертись на молитву, порадитись зі священиком. Це нам дуже допомагає, — підтверджує Ольга слова отця Ігоря. — Через це ми стараємось допомагати військовим капеланам, бо знаємо, що хлопці (тобто — військові) також потребують їх підтримки.

Назагал Ольга радить волонтерам не занурюватись цілковито в реалії війни, не брати амбіційно на себе всі обов’язки, а вміти ділитись ними з іншими. Тоді ніколи не забракне сил.

***

«Про що мріють волонтери? Які у них бажання?» — задумуюсь на мить, дивлячись на життєрадісну сім’ю Ємельянових.

— Вперше в житті, я загадаю те саме бажання, що і мільйони моїх братів і сестер. Уявляєте, Бог не може нас не почути, якщо з усією силою серця ми одночасно будемо просити. Миру нам. Хай нас береже Бог. Пройдемо випробування. Поборемо. Будемо живі, — читаю на фейсбук-сторінці Ольги Ємельянової.

Прийде час і такі польові нотатки українських волонтерів стануть в підручниках української історії в один ряд з лаконічним звітом курінного отамана Січового стрілецтва. А свідчитимуть вони про одне — незламну віру української душі.

о. Олег Чупа

На фото:

Волонтерська сім’я з Дніпрпетровська: Ольга та Дмитро Ємельянові, а також їхні сини – однорічний Микола та трирічний Михайло. Поруч боєць 93-ї бригади Ростислав.