Чи була Галичина скоріше християнською від Києва?

Серед певних кіл галицьких християн побутує легенда про Кирило-Методієвське коріння галицького християнства, про його древність. Але чи воно дійсно так було?

Для обґрунтування свого твердження про хрещення Галичини ще в часі свв. Кирила і Методія, автори люблять приводити аргумент, що мовляв землі білих хорватів входили до складу Велико-Моравської держави. Але тут є аж дві помилки. Перша помилка, яка ідентифікує предків галичан з білими хорватами. Судячи з того, білі хорвати вийшли з Галичини, але сама Галичина ніколи не була власне білими хорватами заселена.

Наша «Повість времяних літ» жодного разу не згадує білих хорватів у східнослов’янському контексті. Натомість, автор цього літопису білих хорватів ставить у контекст південнослов’янського простору перераховуючи їх разом з хорутанами (предками теперішніх словенців) та сербами. Більше того власне Біла Хорватія існувала в північній частині теперішнього хорватського адріатичного узбережжя, а білими хорватами чеські літописи називають населення Лібіцького князівства на півночі Чехії. Може видатися неймовірнім, але чеські хроніки говорять про прихід чехів з Хорватії!

Проте, коли говорить про східнослов’янський контекст «Повість времяних літ» вживає етнонім хорвати, без будь якого означення – білий, червоний, чорний. Більше того, про похід Володимира Великого на хорватів, який історики та археологи пов’язують з приєднання галицьких земель до Русі в кінці Х ст., описаний не тільки у «Повісті времяних літ», але й згаданий польським літописцем Яном Длуґошем, як війна Володимира проти Хорватії.

Тобто, галицькі землі заселені були не білохорватами, а просто хорватами.

Оскільки, великоморавські князі ніколи не володіли землями адріатичних білих хорватів, а в Галичині білих хорватів не було, були просто хорвати, то аргумент про хрещення в Галичині білих хорватів кирило-методієвською місією просто не витримує критики.

Іншою помилкою авторів, які говорять про хрещення, є помилкова уява, яка очевидно коріниться в тому, що хрещення слов’ян відбувалося у масовому порядку. Але масове хрещення потребує масового будівництва християнських церков. А цього в Галичині ми не спостерігаємо аж до ХІІ століття.

А як же з відкопаними фундаментами начебто християнської церкви з Х ст. у Перемишлі? З одного боку може йтися про не точну часову ідентифікацію цього пам’ятника, а з іншого про не точне її призначення. Адже ідентифікація цієї споруди як сакральної є під питанням, так само як і під питанням її християнський характер. Ідентифікуючи фундаменти в Перемишлі, як фундаменти християнського храму, дуже ймовірно археологи опиралися на переконання, що не існувало кам’яних слов’янських поганських храмів. Проте знахідка в Пліснеськукам’яних фундаментів, які впевнено ідентифіковані, як фундаменти кам’яного поганського храму, руйнує таку аргументацію.

Питання виникають і до самого датування перемишльських фундаментів. Розкопані фундаменти натякають на типово бургівську структуру гіпотетичного Перемишля Х ст. Тобто, укріплений на горі замок володаря – бург, дитинець довкола якого розбудовується місто. Але розкопані міста галицьких хорватів свідчать про те, що вони були організовані за зовсім інакшим типом – полісним. Замість бургу – культовий центр і вся заселена частина міста обнесена оборонними спорудами. Цілком можливо, що перемишльські фундаменти – залишки першого опорного пункту влади київських князів на щойно завойованих галицьких землях.

Тобто, самі перемишльські фундаменти далеко не однозначна знахідка. Навіть, якщо це дійсно фундаменти християнської церкви, це ще не свідчить про християнізацію Галичини, а найбільше про що може свідчити, про те, що в Перемишлі був князь християнин.

Тому, говорити про християнізацію Галичини уже в кирило-методіївський час занадто рано. Це те саме, що говорити про християнізацію Русі, покликаючись на християнство княгині Ольги чи церкву святого Іллі в Києві за часів Святослава. Було би не розумно припускати що в галицькій Хорватії не було християн у Х ст., але це всього на всього припущення, яке говорить про можливу християнську присутність, але не і про християнізацію. Виглядає на те, що навіть Володимирів похід не дуже змінив віросповідну ситуацію в Галичини. Навіть поховання варязьких дружинників київського окупаційного контингенту свідчать про те, що в їхньому середовищі переважали погани.

Щойно початок масового будівництва у ХІІ ст. християнських храмів у Галичині свідчить про початок масової християнізації. Тобто, навіть у кращому разі християнізація Галичини тривала щонайменше 100 – 150 років. Це цілковито вкладається у схему того, як були християнізовані інші європейські народи.

Іншим загадковим моментом є те, що доволі багато церков у Галичині побудовані на місці поганських капищ. І це доволі цікавий факт. Оскільки це не характерно для візантійських церковних місій то виникає запитання: хто християнізовував Галичину? Адже саме такий спосіб архітектурної християнізації характерний для Заходу. Як відомо Папа Григорій Великий дав інструкції місіонерам будувати християнські святині на місці поганських культових місць. І навіть та мала частина поганських храмів, які збережені на Заході, було перетворено у церкви. Подібного, здається Візантія та її місійні території не знали. Про що свідчить і маса збережених поганських храмів на тих теренах.

Це може вказувати на те, що християнські місіонери в Галичині без проблем приймали певні аспекти латинської місійної методології. Але цілком можливе й інше тлумачення. Після походу Володимира Великого наприкінці Х ст. Галичина зазнала катастрофічних руйнувань і катастрофічного скорочення населення. І щойно у ХІІ ст. починається її відродження та відновлення життя на деяких поруйнованих Володимиром місцях. З тим часом пов’язана і масова християнізація.Тому, цілком можливо припустити, що потомки тих, хто пережив Володимирівську катастрофу кінця Х ст., затримали пам’ять про святі місця своїх предків і саме на тих місцях будували свої нові святині. Полісна, а не бургівська, як в інших руських землях, структура уже руського Галича вказує на таку можливість.

Але й до самого руського християнства є подібні питання. Так скажімо не можливо говорити про привнесення візантійських церковних мелодій у літургію Київської Церкви – основа цих мелодій слов’янська, а не грецька. Для прикладу, порівняти сербський церковний спів з київським – це дві відмінні мелодичні традиції. І сербська явно показує своє походження від візантійської.

Іншим проблематичним аспектом є богослужбова мова Київської Церкви. Вона скоріше є руською з привнесеними болгаризмами, аніж дійсно церковно-слов’янською.

Отож, стосовно коріння галицького християнства все ще відкриті питання. Але одне чітко можна стверджувати: Галичина не була скоріше християнською від Києва.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело: Золочів.нет