Могутній старець. Як Любомир Гузар став моральним авторитетом нації

НВ публікує рейтинг людей, чиї вчинки і слова викликають безумовну повагу та підтримку співвітчизників. Перший у ньому — Любомир Гузар, предстоятель УГКЦ, що нещодавно відійшов від справ

У морозну неділю, в розпал подій Євромайдану, в центрі Києва зібрався багатотисячний протест. Замість звичайного ревіння натовпу на площі панувало мовчання — лише зі сцени звучав тихий і спокійний голос літньої людини в чорному одязі священика.

— Працюй, ніби все залежить від тебе. А молися до Господа, ніби все залежить від Нього,— завершив він виступ. За мить площа вибухнула оплесками та схвальними вигуками.

Ця людина, котра зверталася до співвітчизників зі сцени Майдану в день, коли найважчі дні революції були ще попереду,— Блаженніший Любомир Гузар, колишній предстоятель Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Протягом десятка років він залишається моральним авторитетом для цілого покоління українців. Його телевізійні виступи збирають рекордну аудиторію, а висловлювання миттєво стають афоризмами.

Повагу українців до 82‑річного єпископа релігієзнавці називають суспільним феноменом. Ще в 2008 році, за даними дослідження, проведеного соціологічними службами Ukrainian Sociology Service та фонду Демократичні ініціативи, Гузару довіряли 21,2% жителів України, серед яких були не тільки парафіяни УГКЦ — на той момент такими називали себе близько 9% населення країни. Можна припустити, що тепер популярність священика тільки зросла, згідно з дослідженнями фонду Демократичні ініціативи 2015 року, парафіянами УГКЦ себе називають 11% співвітчизників.

Секрет такої популярності Гузара більшість людей, які знають його, пояснюють одностайно — простотою і мудрістю відповідей архієпископа на гострі питання, які хвилюють сучасну людину. Андрій Гундер, голова Американської торгівельної палати в Україні, згадує, як одного разу на зустрічі з підприємцями хтось запитав Гузара: “Отче, а як навчитися любити?” На що той просто і з гумором відповів: “Треба спробувати”.

“Він говорить дуже простою людською мовою, але одночасно це мова високого європейського інтелекту”,— розповідає про знайомство з Гузаром український правозахисник і дисидент Семен Глузман.

На думку оглядачів, у Гузара є дві риси, поєднання яких робить його надзвичайно привабливою людиною в суспільстві: з одного боку, він представляє церкву, інститут, до якого сьогодні тільки зростає довіра суспільства. З іншого боку — на його репутації немає плям.

Віра

Любомир Гузар походить з родини львівських інтелігентів. Серед його дідів і прадідів були священики, що служили у Львові та Галичі. Тому десятирічним він прийняв незвичайне для дитини рішення — вступити в релігійну школу при одному з львівських монастирів. Однак настоятель, розуміючи, яке майбутнє чекає молодого священика в СРСР, відрадив його. Це було в 1943 році, в розпал війни. Ще через рік сім’ї Гузара вдалося втекти з СРСР і емігрувати до США.

В результаті більша частина життя майбутнього глави церкви минула за межами України. Через це, як зізнається Гузар, він досі відчуває себе на Батьківщині чужинцем.

“Він виріс у нерадянській культурі, тому багато чого в психології українців йому незрозуміло досі,— згадує Борис Білинський, однокласник Гузара по львівській гімназії і його близький друг. — Наприклад, [він не розуміє] як ми можемо публічно відстоювати одну точку зору, а в близькому оточенні говорити протилежне? Він так не звик”.

У Нью-Йорку Гузар отримав релігійну освіту в лоні УГКЦ, яку в СРСР до того часу вже заборонили. У ті роки становище розсіяних по світу українських емігрантів і УГКЦ було однаково складним. Гузар згадує, як на великі свята в родинах діаспори звучало побажання наступного року зібратися в такому ж складі в Україні. І з кожним роком ця надія танула.

“Нашим домом тоді стали українська мова, культура і віра”,— згадує Гузар роки, коли служив пастором в парафіях УГКЦ в США.

Ця церква в еміграції стала центром не тільки духовного, але й соціального життя, і цю ідею він через 50 років поверне в Україну — однією зі сфер діяльності УГКЦ стане розвиток волонтерства та соціального підприємництва.

В кінці 60‑х років Гузар познайомився з чинним предстоятелем УГКЦ Йосифом Сліпим. Після 18 років сибірських заслань радянська влада нарешті відпустила опального ієрарха в Рим, вважаючи, що літній і немічний Йосиф вже не зможе відродити церкву. Враження від спілкування з владикою було таким великим, що Гузар вирішив піти за ним у Рим для того, щоб продовжити релігійне навчання. Здобувши ступінь доктора богослов’я, він стає ченцем-настоятелем у монастирі Студіон, у передмісті Рима, а потім і помічником Сліпого.

Саме тоді в молодого священика розкривається талант вирішувати конфлікти і суперечності в простій бесіді. Предстоятель відправляв Гузара вибудовувати діалог з церковними громадами Канади, Парагваю, Бразилії, Австралії та інших країн, де була присутня УГКЦ.

“Тоді я зрозумів, що люди скрізь однакові,— з посмішкою згадує той час Гузар.— Їх хвилюють одні і ті ж проблеми, і якщо ви до них добрі, то і вони будуть ласкаві до вас”.

1977 року в житті церкви сталася зовсім незвичайна подія. Кардинал Сліпий вирішує потай від Ватикану висвятити трьох єпископів для української церкви, одним з яких став Гузар.

Про висвячення Гузар не говорив наступні 19 років, і тільки в 1996 році його регалії підтвердив Папа Римський Іоанн Павло II.

У 1984 році Йосиф Сліпий вмирає, і Рим призначає главою УГКЦ Мирослава Любачівського, при якому на початку 1990‑х церква фактично повертається в Україну.

Церква

Найбільшим внеском Гузара у розвиток УГКЦ фахівці вважають те, що ця церква не просто стала однією з найбільш популярних в Україні, але й тепер включена у світовий християнський контекст. Єленський згадує, як, будучи предстоятелем УГКЦ Гузар з’являвся у Ватикані в одязі, традиційному для церкви східного обряду. Він тим самим підкреслював ідентичність церкви, незважаючи на підпорядкування Папі Римському.

Також Гузар переніс свою резиденцію зі Львова в столичний Київ, підкреслюючи тим самим національне, а не локальне значення УГКЦ.

В 2011 році несподівано для багатьох владика Гузар публічно оголосив про свій відхід з поста глави церкви, посилаючись на проблеми зі здоров’ям. Тим не менш вплив на УГКЦ він, на думку багатьох, з тих пір зовсім не втратив. Як він сам жартував, передаючи справи: “Я не лізу на піч, де буду сидіти дідком. Багато ще хочу зробити”.

Після того, як предстоятель оголосив про відставку, синод церкви несподівано обрав на його місце наймолодшого єпископа УГКЦ — 40‑річного Святослава Шевчука. Багато поставилися до такого вибору насторожено. На що Гузар лише посміхався.

Курс церкви при новому настоятелі передбачувано не змінився. А в промові на інтронізації Шевчук не просто повторив, але й розвинув слова свого попередника про київський початок УГКЦ, назвавши греко-католиків “спадкоємцями церкви Володимирового хрещення”.

Розмови з Богом

Сьогодні архієпископ, який пішов на спочинок, живе недалеко від Києва, в селі Княжичі, у просторому і світлому будинку, який сам залишає рідко, зате майже ніколи не відмовляє у візитах гостям.

“Моя мрія про Україну ще не здійснилася, зовсім ні,— каже він неголосно НВ, зважуючи кожне сказане слово.— Українське суспільство все ще дуже розділене, і питання зовсім не в нинішній війні. Нас довгий час ділили між різними країнами. Через це ми не хочемо і не вміємо спілкуватися один з одним. Ми не відчуваємо єдності, а значить, і власної сили. Війна, якою б жахливою вона не була, це й шанс подолати нашу відчуженість один від одного”.

Він завжди прагнув проявляти громадську активність співмірно зі своїм саном і положенням. Одним з перших на Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій Гузар відмовився засудити учасників акції ” Україна без Кучми наприкінці 90‑х. Навпаки — він публічно назвав гріхом корупцію, що вразила владу. А в 2011 році Гузар виступив ініціатором створення групи 1 грудня — громадської ради інтелектуалів, покликаної своїм авторитетом допомогти розвитку громадянського суспільства в Україні.

Втім, сам Гузар про себе говорити не любить — марнославство йому чуже. А на питання про те, як воно бути моральним авторитетом для цілої країни, відповідає просто: “Я не знаю”.

І після паузи продовжує: “Священик повинен служити людям. У мене ніколи не було відповідей на всі питання, немає їх і зараз. Тому багато чому я вчився і вчуся в інших людей. У молитвах я прошу Бога, щоб він, як батько, зайнявся нами, а ми навчилися бути відповідальними людьми і поважати один одного. Без цього нам не побудувати здорового суспільства”.

Спецпроект підготував Роман Фещенко