Братство св. Вікентія Феррера: єпископські свячення лефевристів – це узурпація юрисдикції

Заплановані єпископські висвячення без папської згоди 1 липня являють собою узурпацію юрисдикції, наголошує о. Луї-Марі де Бліньєр, засновник традиціоналістського Братства св. Вікентія Феррера, яке перебуває в єдності зі Святим Престолом.

В аналізі, опублікованому на сайті щоквартального видання цього Братства “Sedes Sapientiae”, він заперечує аргумент, висунутий лефевристами з Братства св. Пія X (FSSPX), про те, що в єпископаті, за своєю природою, існує “ідеальний поділ” між владою рукоположень, наданою в обряді свячень, та владою юрисдикції, що передається в Церкві латинського обряду рішенням папи, та у Східних Католицьких Церквах рішенням їхнього синоду. У цьому сенсі розкол полягав би лише в передаванні юрисдикційної влади без згоди папи, як це було у випадку з китайськими єпископами, починаючи з 1950-х років. Однак саме передавання влади свяячень являло б собою, щонайбільше, непослух, що допустиме в деяких випадках, оскільки виправдовується станом надзвичайної необхідності. Однак, стверджує отець де Бліньєр, таке міркування є неправильним із кількох причин.

По-перше, кандидат на єпископське рукоположення призначається церковною владою. «За Божим законом єпископи, навіть розсіяні, становлять одне тіло, встановлене в Церкві», – писав о. Віктор-Ален Берто, богословський експерт архиєпископа Марселя Лефевра під час ІІ Ватиканського Собору. Додавання когось до цього тіла є актом юрисдикції. У першому тисячолітті існування Церкви кандидата зазвичай призначали єпископи даної церковної провінції. Не існувало «апостольського мандата», але уділена всупереч волі власного патріарха або, тим більше, папи єпископська хіротонія була актом схизми. У католицизмі здавна саме папа здійснює вибір кандидата (у Латинській Церкві) або затверджує такий вибір (у Східних Католицьких Церквах). А єпископ, який висвячує єпископа, призначеного незаконно (тобто не папою чи синодом Східної Католицької Церкви), навіть якщо він не має наміру передавати юрисдикцію священнослужителю, узурпує юрисдикцію, призначаючи цього священника єпископом. Це становить непослух у серйозній матерії і, згідно з критерієм, висунутим самими захисниками єпископських свячень у FSSPX («схизма — це лише узурпація юрисдикції»), по суті становить акт схизми.

По-друге, розділення влади рукоположень та влади юрисдикції не є абсолютним. Звичайно, є єпископи, які наразі не мають юрисдикції, але всі вони, в силу своєї хіротонії, мають — за Божим правом — здатність до цієї юрисдикції, на відміну від звичайних священників. Сама єпископська гідність передбачає зв’язок з Містичним Тілом [Церквою – KAI], який не зводиться лише до влади уділяти свячення чи миропомазання охрещених. Цей зв’язок охоплює владу навчати і керувати — «верховну й майже царську», за словами св. Томи Аквінського. Однак ця влада актуалізується та стає ефективною лише через призначення на неї та здійснення управління конкретними суб’єктами. Вона вимагає такого призначення і внутрішньо спрямована до нього самою волею Христа настільки, що призначення до юрисдикції вписане в саме поняття єпископату. Було б внутрішньо суперечливим уявляти єпископа без будь-якого зв’язку з управлінням Церквою. Ця істина не залежить від питання сакраментальності єпископату.

Будь-хто, хто отримує єпископське рукоположення, не будучи призначеним папою чи синодом Східної Католицької Церкви, отримує духовну владу, невід’ємно пов’язану з управлінням Церквою — владу, яка за Божим правом зарезервована для тих, хто здійснює владу в Церкві. У цьому є серйозна неправомірність, що йде лінією схизми (розколу). Тому Пій XII називає такі єпископські свячення «дуже серйозною атакою на саму єдність Церкви».

По-третє, до схизми доходить тоді, коли свячення уділяються з наміром уникнути папської юрисдикції або сопричастя з Вселенською Церквою. Так було у випадку створення китайської «Патріотичної Церкви». Те саме сталося з рукоположеннями, уділеними архиєпископом Лефевром 30 червня 1988 року, і це ж планується у зв’язку з єпископськими хіротоніями, оголошеними на 1 липня 2026 року. Можливо, вони не мають на меті передати юрисдикцію, але мають на меті ухилитися від юрисдикції: втечу від «модерністської влади», щоб провести «операцію збереження Традиції» поза ієрархічними структурами. Мотив, що стоїть за цими свяченнями, без сумніву містить у собі відокремлення FSSPX від єпископів Католицької Церкви. Адже стверджується, що ці єпископські хіротонії є актом, необхідним для Церкви через «стан вищої необхідності», оскільки теперішня ситуація — загальна і тривала інвазія модернізму в уми людей Церкви — вимагає для освячення і спасіння душ єпископату, справді католицького і вільного від помилок ІІ Ватиканського Собору, яких насправді неможливо знайти поза справою, започаткованою арх. Лефевром. Саме тому Іван Павло II у своєму motu proprio «Ecclesia Dei» від 1988 року справедливо писав про «схизматичний акт». Бо йшлося не лише про піднесення кількох священників до єпископської гідності, але про проголошену мету забезпечити можливість уділяти таїнства і навчати незалежно від католицької ієрархії, папи та єпископів, що перебувають з ним у єдності. І справді, FSSPX з 1988 року, а ще більше з 2018 року, відколи його генеральним настоятелем став о. Давіде Пальярані, поводиться так, ніби воно не підпорядковується католицькій ієрархії. Воно не просить жодних дозволів (за винятком використання базиліки під час паломництва) для своєї душпастирської, апостольської чи навчальної діяльності. Воно не дотримується жодних приписів ієрархії. Не приймає жодного документа Учительського Уряду Церкви, виданого після 1962 року, а іноді навіть тим більше критикує його, якщо він містить добрі елементи, бо вони можуть бути «пастками» (наприклад, Катехизм Католицької Церкви, енцикліка «Veritatis splendor», декларація «Dominus Iesus»).

Ще гірше те, що FSSPX надає звільнення від перешкод до укладення шлюбу і самостійно визнає його недійсність, що є явним привласненням влади юрисдикції. У 1991 році, ще за життя арх. Лефевра, створенням Комісії св. Карла Боромео воно надало собі «владу зв’язувати і розв’язувати» щодо своїх вірних (а потенційно — над усіма католиками), узурпувавши юрисдикцію, яку може надати лише папа. У травні 2017 року вісім деканів Французького дистрикту FSSPX і троє монаших настоятелів заявили, що й надалі визнаватимуть лише цю Комісію як остаточну інстанцію в шлюбних справах.

По-четверте, визначення розколу (схизми), яке дають захисники єпископських свячень у FSSPX, є неповним. Вони обмежують схизму лише відносинами з церковною владою, забуваючи про її інший вимір: порушення єдності між вірними, про що нагадує св. Тома Аквінський, пишучи в «Сумі теології»,, що розкольники – це ті, хто відмовляється підкорятися Верховному Понтифіку [папі – KAI] та відмовляється від спілкування з членами Церкви, які визнають його першість. Тим часом FSSPX стверджує, що воно відокремлене від інших членів Церкви. У 2016 році о. Пальярані вважав «об’єктивним фактом», що «католицьке життя в офіційних структурах зараз неможливе». Настоятелі Братства вимагають, щоб їхні вірні не брали участі в богослужіннях інститутів, створених після видання motu proprio «Ecclesia Dei» [які об’єднують тих традиціоналістів, які залишаються в сопричасті зі Святим Престолом – KAI], або принаймні не приймали там Святого Причастя. Вони повинні дистанціюватися не лише від вірних, які відвідують літургії в новому обряді [згідно з Месалом, запровадженим після ІІ Ватиканського Собору – KAI], але й від своїх «союзників», щоб не заразитися «модерністським» духом, який останні наче б то передають. Вірні або священники, які дотримуються цих директив, поводяться не як такі, що належать до Церкви, бо, як нагадав «великий теолог Каєтан» [італійський кардинал Томмазо де Віо, званий Каєтаном — КAІ]: «Схизматиком є той, хто не хоче діяти як частина Церкви. Незалежно від причин, щойно ми відмовляємося поводитися як частина єдиної Католицької Церкви, ми впадаємо в схизму. Якими б різними не були причини та пристрасті, що штовхають християн відходити від спільноти, бажати освячуватися та бути освяченими, навчати та бути навченими, вести та бути веденими […], вже не як частина Католицької Церкви, а так, ніби вони самі є окремим «цілим», — вони є схизматиками».

Ці чотири причини, — зазначає о. де Бліньєр, — показують, що єпископська хіротонія без папського мандата, а тим більше всупереч явній волі папи, є незаконною і становить дуже серйозну атаку на єдність Церкви. Здійснювані з наміром уникнути юрисдикції папи і єпископів, вони є «схизматичним актом». Той факт, що група, яку вони створили, відмовляється від ієрархічного сопричастя, є явним підтвердженням цього наміреного відступництва.

Поділяючи думку про «драматичну кризову ситуацію» в Католицькій Церкві, через яку «дезорієнтовані пересічні миряни тримаються за священників, що уділяють таїнства в їхній традиційній формі», священнослужитель застерігає, що «помилку не долають іншою помилкою, а єресь — схизмою».

Братство святого Вікентія Феррера об’єднує священників-традиціоналістів, які перебувають у повній єдності зі Святим Престолом. Засноване у 1979 році о. Луї-Марі де Бліньєром, воно спочатку проповідувало седеприваціонізм [який відмовляє папам, починаючи від Павла VI, у владі, що випливає з їхнього уряду, через те, що вони впали в єресь модернізму — КAІ], але згодом примирилося зі Святим Престолом і у 1988 році стало релігійним інститутом дієцезіального права. Його осідком є монастир святого Томи Аквінського в Шемере-ле-Руа поблизу Лаваля, на північному заході Франції. Налічує 22 монахів, серед яких 14 священників. З 1982 року видає щоквартальник «Sedes Sapientiae», пише КАІ.