Коли в 1977 році я був призначений архиєпископом Мюнхену та Фрайзінгу, то відчув себе вкинутим в осередок кризи і хвилювання. Кількість кандидатів у священство в архієпархії стала малою. Вони мешкали в герцогському Георганіумі, який у 1494 році заснував герцог Георгій Багатий як баварську регіональну семінарію при Інгольштадтському університеті, котрий згодом перенесли до Мюнхену. Від самого початку мені було зрозуміло, що одним з моїх першочергових завдань було знову дати єпархії свою власну семінарію, навіть якщо багато хто сумнівався, чи таке починання має сенс у зміненій Церкві. Незадовго до того, як я мав покинути свою рідну єпархію, у день святого покровителя єпархії св. Корбініана, 20 листопада 1981 року, мені випала радість похмурого дощового дня закласти наріжний камінь будівлі, котра вже стрімко прагнула догори, і таким чином щонайменше зробити незворотним початок, який повинен був просуватися далі.

Розмірковуючи над тим, які слова вартувало би написати на тому камені, я натрапив на чудесний рядок з Послання апостола Петра, в якому благородні титули Ізраїля переносяться на охрещений народ: «А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1 Пт. 2:5). Вочевидь, ці слова є складовою новозавітної катехизи Хрещення. У них богословʼя завіту й обраности, з допомогою якого в Старому Завіті тлумачаться події на горі Синай, застосовується до нової спільноти Ісуса Христа. Адже тут простим чином показано, що значить бути охрещеним і як Церква, живий дім Бога, зростає у цьому світі. Однак, що такого насправді вищого й кращого може відбутися в духовній семінарії, аніж те, що молоді люди цілковито вростають у вимогу Хрещення, у наслідування, ніж те, що вони повністю стають живою Церквою? Тому мені здавалося, що в цім зверненні святого Петра до охрещених людей також мовиться про все найсуттєвіше для духовної семінарії, що його по праву можна розцінювати як програмне слово і наріжний камінь для такої споруди.

Отож, навіщо нам духовна семінарія? Як сьогодні має здійснюватися духовна освіта? У тексті нашого Писання спершу знаходимо слова про побудову духовного дому з живого каміння. В розумінні Біблії «дім» означає не так камʼяну будівлю, як рідню, сімʼю, слововжиток, який і далі живе в нас, коли кажемо про дім Віттельсбахів, про дім Габсбургів тощо?. Ті, хто охрестилися, повинні перетворитися з первісно чужих один одному людей у сімʼю, у сімʼю Божу. І цей процес мав би конкретно розгортатися в духовній семінарії, аби майбутній священик згодом був спроможним у своїй парафії або де б він не був, зводити людей у сімʼю, у сімейну спільноту Бога. Ще маємо тут, певна річ, слова про «духовний дім». Вони не означають дім у суто образному, а отже несправжньому і нереальному сенсі, як нам підказує наше сприйняття мови. Слово «духовний» походить тут від Святого Духа, себто від творчої сили, без якої взагалі не було б нічого реального. Тому тільки духовний, зведений Святим Духом дім є справді реальним домом. Спільність, що бере початок від Святого Духа, сягає глибше і є сильнішою та живішою, аніж звичайна кровна спорідненість. Люди, які обʼєдналися завдяки тому, що їх торкнувся Дух Святий, ближчі один одному, ніж це було б можливе завдяки будь-якій іншій спорідненості. У Євангелії від Йоана мовиться про тих, що вірують в імʼя Логосу і тому отримують нове походження: «…не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише від Бога народилися» (1:13). Таким чином вони злучаються з Тим, Хто був породжений не з бажання плоті, а силою Святого Духа, з Ісусом Христом. Ми стаємо «духовним домом», якщо належимо до дому, до сімʼї Ісуса Христа. Це надає того внутрішнього співзвуччя, тої нової форми і того нового сенсу життя, який сильніший за всі природні відмінності, і який дозволяє зростати істинній внутрішній спорідненості. Семінарія, як і Церква, як і кожна сімʼя, постійно перебуває в процесі будівництва. Вона знову і знову стає єдиним цілим тільки тоді, коли люди дозволяють Ісусові Христові вибудувати із себе живий дім.

Тому тепер ми могли би зовсім легко сказати, що основне завдання духовної семінарії в тому, щоб надати простір для завершення цього духовного будівництва. Її завдання – бути місцем зустрічі з Ісусом Христом, яке так тісно повʼязувало б майбутніх священиків з їхнім Господом, щоб вони могли стати Його голосом для людей і сучасного світу у сьогоденні. Ця головна теза стане не такою абстрактною, якщо ми ще раз повернемося до нашого тексту. Метою є дім, а передує йому каміння, живе каміння, адже йдеться про живий дім. На додаток, про будівництво в нашому стиху йдеться радше в пасивній формі – самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім. Нашому прагненню до діяльности притаманне те, що ми надаємо таким словам активної форми – будувати Царство Боже, будувати Церкву, будувати нове суспільство тощо. Новий Завіт бачить нашу роль інакше. Будівничим є Бог або Дух Святий. Ми є камінням, для нас будувати означає бути використаним під час будівництва. Давній славень на освячення храму показує це наочно, коли мовить про удари цілющим долотом, ретельну обробку майстра і належне скріплення в єдине ціле, завдяки якому камʼяні брили врешті зливаються у величну споруду нового Єрусалиму. Тут ми торкаємося чогось дуже важливого – будувати значить бути «вбудованим». Якщо бажаємо стати домом, то всі ми, кожна окрема людина, мусимо прийняти собі долю каменя, який слід обтесати. Щоби бути придатними для дому, ми повинні дозволити надати нам належної форми для того місця, на якому можемо знадобитися. Той, хто прагне стати каменем в єдиному цілому і для цілого, має дати привʼязати себе до цілого. Він більше не може просто чинити й допускати те, що спаде йому на думку і здається вигідним. Він мусить прийняти те, що інший його підпереже і поведе, куди він не хоче (пор.: Йо. 21:18). В Євангелії від Йоана знаходимо для цього ще один образ – виноградну гілку, яка приносить плід, потрібно очищувати. Шлях до ще більших плодів пролягає лише через біль очищення (Йо. 15:2). Як перший висновок щодо духовної освіти можемо сказати, що вона повинна надавати більше, ніж просто освіту, а саме формувати справжне людське буття. Для цього передусім необхідно ретельно навчитися тих чеснот, без яких жодна сімʼя не може довго втриматися разом. Це так важливо для священика тому, що він має бути не тільки здатним спільно жити в сімʼї пресвітеріуму, помісної і вселенської Церкви; перед ним стоїть більше завдання – зводити й утримувати разом у спільноті віри людей, різних за походженням, вихованням, темпераментом та життєвими обставинами. Він повинен уміти провадити людей до примирення, прощення і забуття образ, до терпимости й великодушности. Він має допомагати їм розуміти їхню індивідуальність, мати терпеливість до них, бути водночас довірливим і розважливим, стриманим і відкритим та ще багато всього іншого. Передовсім же мусить вміти допомагати людям у стражданні як у тілесних немочах, так і у всіх розчаруваннях, приниженнях і страхах, яких нікому не оминути. Як він оте все робитиме, якщо спершу його самого не навчать цього? Здатність приймати і витримувати страждання – це найважливіша умова вдалого звершення людського буття. Там, де її геть не навчилися, крах внутрішньої сутности його немину-чий. Озлобленість на всіх і все отруює душу і перетворює її у мертвий грунт. Подолання страждань – раніше ця здатність була виключним правом аскези. Сьогодні це слово вже не до вподоби; аскеза стає ближчою для нас у перекладі з грецької мови англійською – training. Кожен знає, що не буває успіху без тренування і перемоги над собою. Сьогодні ми наполегливо й завзято вправляємося в спорті, науці, мистецтві завдяки чому в багатьох сферах досягаємо найвищих висот, які без цього були б немислимими. Але чому нам видається таким дивним тренуватися для істинного, справжньо високого життя, вправлятися у мистецтві відречення від примарних позолот його, щоб, врешті, перемогти самих себе і внутрішньо звільнитися від наших пристрастей?

Йосиф Рацінгер, Бенедикт ХVI, «Нова пісня Господеві. Віра в Христа та Літургію у наш час», Жовква 2011, с. 238-242.

Текст опрацював Іван Гадьо

„Спаси себе самого, зійди з хреста як що ти Син Божий, Він покладався на Бога нехай же Бог визволить його нині якщо він його любить” (Мк 15,29; Мт 27,39).

Такі заклики до Ісуса можемо чути в цих рядках. Як дві тисячі років тому, так і сьогодні, це говорили люди різного соціального становища, відомі, прості та розбійники. Подібна хула на Сина Божого звучить і сьогодні з уст духовенства Російської Православної Церкви (РПЦ), які окреслюють свій напад на мирну землю України як священну війну. Богохульними промовами, відеозверненнями духовенства РПЦ буквально переповнений інтернет. Багатьом може здаватися, що Бог не бачить, що відбувається, і це почуття може посилюватися ще більше, коли чуємо слова Ісуса:

„’Елі Елі, лема савах-тані’ – тобто: ‘Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?’” (Мт 27,46).

Склалося враження, що значна частина світової спільноти роздумувала словами: „Лиши, побачимо, чи Ілля прийде їх рятувати” (Мт 27,49). Ісус цитує слова з 22-го Псалму, але тільки перші рядки, які справді говорять, що Бог є десь далеко, що Він покинув людину і не бачить, що вона зараз переживає. У цих словах міститься також крик усього Ізраїля до Бога, який нібито мовчить[2]. А сьогодні в них крик всієї України. Але цей Псалом має продовження. Зокрема читаємо таке:

„На тебе покладалися батьки наші, звірялися і ти врятував їх. Биків багато мене оточило, башанські сильні навколо мене стали. Спаси мене із левиної пащі – від рогів буйволових мою убогу. Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа” (Пс 22,5.13.22.28).

І якщо перша частина псалму говорить про самотність людини у її стражданні, то друга частина псалму віддає славу Богові за те, що Він ніколи не ховав свого обличчя від своїх дітей, що вся слава належить Богові і що саме Він панує над народами.

Хрест, який вважався прокляттям, завдяки жертві Ісуса став уприсутненням Бога для людства, для кожної людини. Хрест стає знаком найбільшого милосердя. Хрест – це найглибше схилення Бога над людиною, над її стражданням[3]. Хоча Христос сам потребує милосердя, коли зазнає тяжких мук, Він одночасно здійснює найбільший акт милосердя на всі часи, власне на хресті. Хрест згаданий у багатьох місцях cв. Письма. Можна говорити про хрест в таких значеннях: як символ, на якому реалізується спасіння людини, як знак перемоги над владою гріха і смерті, як знак яким християни ідентифікують свою приналежність до нового народу, тобто Церкви. Хрест можна інтерпретувати як символ особливого Божого захисту, який одночасно нагадує людині, в чому полягає остаточна перемога, а також нагадує слова Ісуса: кожен християнин покликаний взяти свій хрест і піти за Спасителем. З цього ми бачимо, що хрест є особливою формою Божої присутності, Божої іманентності. Він показує, що навіть у найважчі часи для певного народу, для окремої людини Бог не залишається десь далеко. Він і надалі опікується долею людини, мета якої вічне спасіння. Хрест є тим знаком, який також показує, як саме можна перемогти ворога, який прийшов нищити все людське і нести смерть і розруху. Хрест є істотним елементом в поширенні Радісної Звістки.

Війна показує, що гріх і надалі є у світі, показує усі жахливі наслідки гріха. Хрест також показує силу зла, яка посягнула навіть на Того, хто був без гріха. Він дає змогу зрозуміти найглибше коріння зла. Але одночасно хрест показує, що зло було переможене. І переможене власне завдяки тому, що Син Чоловічий став слухняним аж до смерті. Це є також зброєю проти зла на всі часи. Тому тепер, навіть у таких важких обставинах, є надія, бо власне на хресті гріх був переможений. Після хреста бачимо порожній гріб, де є зустріч з воскреслим Христом. Хрест нагадує людині як перемогти зло, а саме – завдяки безкорисливій любові. Факт, що Христос воскрес третього дня, становить прикінцевий знак месіанського післанництва, той знак, який увінчує усе об’явлення милосердної любові у світі, підлеглому злу. Це водночас становить і той знак, який звіщає нове небо й нову землю, коли Бог витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерті не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло[4].

Хрест є найповнішим виконанням месіанської програми. Така програма, згідно з записаними у пророцтвах Ісаї словами, полягала в виявленні милосердної любові до вбогих, стражденних, в’язнів, сліпих, пригноблених та грішників[5]. В Україні є багато людей, які, можливо, не практикують свою християнську віру чи не мають чіткого релігійного фундаменту, але вони бачать мету своєї боротьби у жертовній любові – до своєї Батьківщини, рідних, друзів. І ця любов, за яку вони готові віддати життя, є джерелом стійкості. Керуючись своєю совістю, багато людей не хочуть залишатися осторонь. Можливо, самі того не усвідомлюючи, допомагаючи іншим, вони допомагають тим найменшим, з якими ідентифікує себе сам Христос.

Єпископ харківсько-запорізької дієцезії Павло Гончарук в одному з інтерв’ю наголосив, що під час війни, окрім руйнувань і смерті, ми можемо бачити великі знаки Божої присутності. Особливо в серцях тих людей, які служать ближньому – військових, волонтерів, пожежників, лікарів. Також ми  щодня завдяки таїнствам є приготовані до раптової і несподіваної смерті. Те що відбувається в Україні, як Україна стоїть сьогодні і обороняється і навіть перемагає – це все відбувається завдяки тому, що країна молиться. Є багато свідчень воїнів, які свій порятунок і життя завдячують молитві та Божій опіці. Про це свідчать навіть атеїсти, які кажуть, що вони не вірять в надприродну силу. Але аналізуючи те, що відбувається, що Україні вдалося не тільки зупинити російського ворога, а й відвоювати частину окупованої своєї землі – не можна пояснити, не визнаючи, що тут по-особливому діє Бог. І це не якийсь збіг обставин, бо чимало свідчень, де здавалося, що вже кінець, чи не щодня документують на різних ділянках фронту[6].

Блаженніший Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви, пояснюючи уривок про багача і Лазаря, відповідає на запитання, яке турбує багатьох людей. А саме: де є Бог у цій війні? Це запитання поставила одна маленька дівчинка своїй мамі в Маріуполі: Мамо, а де є Бог, коли на нас падає бомба? Мамо, де є Бог? Це запитання кожен ставить собі, коли бачить тих, що постраждали від цієї війни, тих, у кого ворог забрав рідних, тих, у кого на очах згоріла його хата, а в тій хаті – усе попереднє життя. Де є Бог, коли ти дивишся на масові поховання замордованих молодих чоловіків, жінок і дітей із зв’язаними руками. Сьогодні Бог відповідає нам:  Я є там, де ніхто не сподівався Мене побачити. Я є в тих, кого сьогодні хочуть вбити, заперечуючи їхнє право на існування. Тому ми сьогодні можемо сказати: Бог є в тілі українського народу, який, як той Лазар, простягає руку світові, часом просячи тієї крихти гуманітарної допомоги чи інших речей. Бог є у тому, хто страждає в Його ім’я. Він перебуває у стражданнях свого народу, своїх найменших[7]. Тому Він скаже на Cтрашному Cуді: „Все, що ви зробили одному з моїх найменших, ви Мені зробили” (Мт 25,40).

Завдяки жертві на хресті Ісус з’єднався з кожною людиною. І кожний може відповісти Богові на Його близькість. Людське страждання через те, що сім’я втратила на війні когось зі своїх членів, втратила, роботу, втратила помешкання – це, безсумнівно, не завжди означає, що така людина понесла свій хрест. Але коли людина у своєму горі чи радості єднається з Христом розп’ятим і воскреслим, то тоді вона бере свій хрест і йде за своїм Вчителем. Таке єднання з Ісусом дає перспективу вічного життя. Тоді можемо сказати, що така людина послухала слів Господа і взяла свій хрест. Це означає, що Бог для неї завжди є на першому місці. Взяти свій хрест – означає стати на дорогу, яка веде до воскресіння на життя вічне.

Сьогодні це одне з найважливіших завдань Церкви – проголошувати, що Христос, попри наслідки жаху війни, присутній у житті народу. До того ж Він своїми ранами він хоче зцілювати рани народу, і це зцілення здатне пронизати всю людину: дух, душу і тіло. Христос не обіцяв, що не буде воєн, навпаки, Він попереджав, що війни будуть і щоб їх не лякатися. Спаситель наголошував, що боятися більше треба тих, що здатні погубити душу. І це виклик для Церкви сьогодні в Україні. Зробити все, щоб, окрім перемоги і справедливого миру, серце народу було зцілене з різного роду духовних ран, які несе зі собою війна, щоб не залишилося гніву і злості. Надавати вчасну допомогу постраждалим сім’ям, воїнам, які пережили жахіття, щоб ніхто не залишився наодинці зі своїми проблемами. І знову ж таки це зцілення випливає з хреста, на якому подароване зцілення на всі часи.

Ісус з Назарета нікому не обіцяв, що буде легко. Впродовж усієї історії людства було багато воєн. Зло постійно хоче шкодити людству, але воно не може тривати постійно. У реалістичному значенні зло може існувати тільки щодо добра. Зло є нічим іншим як браком добра. І таке зло пустило коріння, починаючи від первородного гріха, проте переможене завдяки жертві на хресті[8]. Іван Павло ІІ у книжці Пам’ять та ідентичність, говорить, що зло в якомусь сенсі потрібне – і потрібне такою мірою, якою дає можливості для добра[9]. І окрім жахливих наслідків, які принесла і несе далі війна, яку розпочала Росія з Україною – можна вже тепер бачити промені добра, які здатні кардинально змінити ситуацію усього народу, і загалом у світі. Ці промені мають своє джерело в Бозі. І місія Церкви не дати загаснути цим променям, а навпаки, зробити все, щоб промені світла, які випливають з хреста Господнього, просвітили усі ділянки українського народу. Для тих, які зазнають тривалої програмної атаки з боку зла, не має нікого і нічого, окрім Ісуса і Його хреста, як найсильнішої зброї. І тільки жертва Ісуса на хресті, благодать, яка випливає, має силу повернути людині справедливість перед лицем Божим[10]. Війна нагадала про необхідність взяти хрест:

„Тоді Ісус сказав до своїх учнів: ‘Коли хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною’” (Мт 16,24).

Це час важкого досвіду, але цей досвід одночасно збільшує готовність до служіння. Війна випробовує нашу вірність Христові. Війна вчить багатьох казати за прикладом Марії Богові так. Багато людей наслідує сьогодні в Україні Христа до кінця, залишається зі своїм народом, уможливлює, щоб хрест Ісуса був у найважчих і найстрашніших кутках України. Бо там, де є хрест Господній, там ніколи не згасне надія, там зло немає шансів закоренитися, образ хреста показує, що Христос з’єднаний з кожним несправедливим людським стражданням[11].

Через жах війни росте кількість хрестів на могилах, а з іншого боку – цей хрест дає змогу людині пережити і витривати в стані метаної. Бо в конфронтації з хрестом Спасителя, власний хрест перестає бути ганьбою і прокляттям, а стає дорогою особистої духовної переміни[12]. Війна показує далеку перспективу Христової любові. Присутність Ісуса в українському народі дає велику надію, дає можливість на переосмислення багатьох речей, до єднання, дає можливість зміцнюватися.

Та все ж таки, на жаль, не можна констатувати той факт, що хрест є чимсь найважливішим для українського народу, чи навіть більша його частина звернула свій погляд, щоб побачити піднесеного Сина Божого. Не можна стверджувати, що відбулося чи відбувається масове навернення українського народу. Це, мабуть, є чи не основна причина, що шлях до перемоги дається українцям дуже нелегко і дуже дорогою ціною. Може, навіть видаватися, що ця боротьба за рідну землю є ірраціональна, що Україна не має шансу перемогти, бо фізичні можливості України є в декілька разів менші. Проте поки є ті, які споглядають Христа розп’ятого, надія на перемогу ніколи не загасне. Сьогодні вдивляння в розіп’ятого Христа дає сили не опускати руки, до того ж ми можемо бачити, що страждання може також бути певним процесом дозрівання. І тут не йдеться про виправдання того, що російський агресор несе жахіття на українську землю, лише про те, що той, хто приймає страждання, стає зрілішим в любові і здатний краще розуміти інших. А той, хто завжди уникає страждання за будь-яку ціну – нездатний зрозуміти інших і стає ще егоїстичнішим і суворішим[13].

Бібліографія:

Іван Павло ІІ, Dives in Misericordia (Ватикан 1980).

Рацінгер Й., Бенедикт XVI, Бог і світ. Таїнства християнської віри, Жовква 2012.

Рацінгер Й., Бенедикт XVI, Ісус х Назарету ІІ, Жовква 2011.

Шевчук С., Проповідь у двадцять другу неділю після Зіслання Святого Духа (за григоріанським календарем), в: https://ugcc.ua/data/propovid-blazhennishogo-svyatoslava-u-dvadtsyat-drugu-nedilyu-pislya-zislannya-svyatogo-duha-za-grygorianskym-kalendarem-1346/, (7.10.2022).

Honczaruk P., Ukraiński biskup: jesteśmy przygotowani na nagłą śmierć, в: https://pl.aleteia.org/2022/08/02/ukrainski-biskup-jestesmy-przygotowani-na-nagla-smierc/, (11.10.2022).

Jan Paweł II, Pamięć i tożsamość, Krakόw 2005.

Rudy J., Krzyż pośrόd krzyży, Biały Dunajec – Ostrόg 2018.

[1] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Dives in Misericordia (Ватикан 1980) 7.

[2] Пор. Й. Рацінгер, Бенедикт XVI, Ісус х Назарету ІІ, Жовква 2011, с. 197.

[3] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Dives in Misericordia (Ватикан 1980) 8.

[4] Пор. Одкр21.

[5] Пор. Іван Павло ІІ, Енцикліка Dives in Misericordia (Ватикан 1980) 8.

[6] Пор. P. Honczaruk, Ukraiński biskup: jesteśmy przygotowani na nagłą śmierć, в: https://pl.aleteia.org/2022/08/02/ukrainski-biskup-jestesmy-przygotowani-na-nagla-smierc/, (11.10.2022).

[7] Пор. С. Шевчук, Проповідь у двадцять другу неділю після Зіслання Святого Духа (за григоріанським календарем), в: https://ugcc.ua/data/propovid-blazhennishogo-svyatoslava-u-dvadtsyat-drugu-nedilyu-pislya-zislannya-svyatogo-duha-za-grygorianskym-kalendarem-1346/, (7.10.2022).

[8] Пор. Jan Paweł II, Pamięć i tożsamość, Krakόw 2005, c. 19.

[9] Пор. там само, c. 24.

[10] Пор. там само, c. 32.

[11] Пор. J. Rudy, Krzyż pośrόd krzyży, Biały Dunajec – Ostrόg 2018, c. 45.

[12] Пор. там само, c. 52.

[13] Пор. Й. Рацінгер, Бенедикт XVI, Бог і світ. Таїнства християнської віри, Жовква 2012, с. 296.

Автор: Іван Гадьо