У колишньому приміщенні поштового відділення поблизу Ватикану досі збереглися сейфи, які тепер використовуються для зберігання ліків, що безкоштовно видаються тим, хто їх потребує. Вони розташовані у невеликому коридорі в одній із кімнат, що входять до складу амбулаторії «Мати Милосердя», що була відкрита у 2016 році – надзвичайному Святому році, проголошеному Папою Франциском. Ця установа Дикастерії служіння милосердя під час понтифікату Папи Лева XIV та під керівництвом Апостольського елемозинарія архиєпископа Луїса Маріна де Сан-Мартіна продовжує свою діяльність, приймаючи найбільш уразливих людей та надаючи їм необхідну медичну допомогу.

Установа розташована під колонадою площі Святого Петра та знаходиться у доступному місці. Біля входу встановлена плита з білого мармуру з вигравіруваним червоним написом, що чітко вказує на неї, а також дерев’яні двері з прозорим склом, на яких видніються схрещені ключі – символ Святого Престолу. Біля входу люди чекають своєї черги: хтось стоїть мовчки, хтось сидить на п’єдесталах величних колон і гортає газету, а хтось розмовляє з іншими, очікуючи на прийом у амбулаторії. Є й такі, хто підходить, щоб розповісти, що з 1977 року перебуває в Італії, покинувши Сомалі, і що завдяки тій маленькій черниці, яка входить і виходить через дерев’яні двері, вилікувалась від раку молочної залози. У своєму білому й охайному вбранні сестра Анналіза Маджоліні, координаторка медперсоналу амбулаторії, наче не вписується в оточення тих, хто потребує допомоги, одяг яких часто брудний і зношений. Однак, немає нічого більш відповідного, адже тут немає відстані, тут людина отримує підтримку у своїх потребах. Це «новий світ», який сестра Анналіза, що належить до Згромадження святого Йосифа Бенедетто Коттоленго, відкрила для себе після багатьох років служіння серед людей похилого віку та осіб з інвалідністю, світ, що складається з фізично та психічно вразливих людей, світ, сповнений залежностей, страждаючих обличь та нужденних людей.

Бачити в убогих обличчя Христа

«Ця ініціатива поступово розширювалася як за кількістю людей, які звертаються за допомогою, так і за кількістю лікарів та волонтерів, які тут працюють», – зазначає сестра Анналіза. На сьогоднішній день було надано понад 140 тисяч безкоштовних медичних послуг людям 139 різних національностей та роздано близько 180 тисяч упаковок ліків. Амбулаторія, персонал якої налічує 120 осіб, серед яких лікарі, медсестри, фармацевти, медичні техніки та адміністративний персонал. Усі вони – волонтери. Тільки у 2026 році, пояснює Массімо Раллі, Заступник секретаря Дикастерії служіння милосердя, призначений на це служіння 30 червня, було надано майже 20 тисяч медичних послуг, серед яких загальні та спеціалізовані огляди, стоматологія, фізіотерапія, клінічні аналізи, рентгенологія; понад тисяч 000 упаковок ліків, наданих безкоштовно; 1074 пацієнти, які вперше звернулися до амбулаторії. «Тут ми зустрічаємо безліч людей, у кожного з яких своя історія. Майже всі, – пояснює лікар Раллі, – самотні. А під час хвороби самотність обтяжує ще більше. Багато хто з них не має документів, а все своє нечисленне майно носить у рюкзаках на плечах. Але в обличчі кожного з них ми бачимо обличчя Христа. Приймаючи їх на порозі амбулаторії, дивлячись їм в очі, оглядаючи їх, ми повертаємо їм гідність. І завдяки тому ці невеликі амбулаторії стають особливими місцями, де зустріч із ближнім стає живою зустріччю з Христом».

Приймати та опікуватися

Приймати та повністю опікуватися тими, хто приходить під колонаду – це спосіб роботи тих, хто перебуває по той бік – чи то лікарі, чи фармацевти, чи волонтери. У цій амбулаторії наразі надається вся необхідна допомога для базового лікування, але, за потреби, людину направляють до лікарень Риму. «Доступ вільний, – підкреслює сестра Анналіза Маджоліні, – хто знає про існування цієї служби, той приходить. Якщо у людини є документи, її реєструють; якщо їх немає, її все одно реєструють під іменем, яке вона називає. Зазвичай ми надаємо допомогу людям, які не мають доступу до жодної медичної допомоги, або, якщо він у них є, вони не можуть дозволити собі дороге лікування чи обстеження». За останні роки зросла кількість італійців, які звертаються за медичною допомогою або просять ліки категорії «С» – так звані безрецептурні ліки, – які вони не мають можливості придбати. Але часто саме ці ліки є найнеобхіднішими для полегшення, наприклад, болю у тих, хто ночує на вулиці. «Історій, які мене вразили, – розповідає черниця – дуже багато, але те, що змусило мене задуматися з самого початку, – це необхідність поважати тих, хто, приходячи сюди, не приймає запропонованих рекомендацій. Мені в цьому сенсі було важко, бо пропозиція є, допомога є, але потім люди більше не з’являються», – каже вона. Є й ті, хто вирішує спробувати змінитися. Так сталося з одним хлопцем із Непалу, який погодився пройти курс детоксикації від алкоголю; сьогодні він має невеличку роботу, але сестра Анналіза знає, що ризик рецидиву дуже високий, оскільки бракує закладів, які б підтримували відродження тих, хто намагається вибратися з ями. Ці побоювання супроводжуються радістю, адже хтось дякує після того, як отримав окуляри й тепер краще бачить, або відтепер усміхається завдяки отриманому зубному протезові.

Комплексний підхід до лікування

З 2025 року поруч із амбулаторією «Мати Милосердя» діє амбулаторія «Сан-Мартіно», що також розташована під колонадою базиліки Святого Петра і яку відкрив Папа Лев у листопаді минулого року з нагоди Ювілею убогих. Цей заклад надає рентгенологічні послуги для швидкої діагностики пневмоній, переломів, пухлин та дегенеративних захворювань, які зазвичай зустрічаються у людей, що живуть у бідності. Лікарка Марія Луїза Базіле – онколог, фахівець із загальної патології, яка вже деякий час перебуває на пенсії після роботи в поліклініці «Умберто I» та викладання в університеті. З початком війни в Україні вона згадала про жінок, хворих на рак, які, втікаючи зі своєї країни через війну, були змушені перервати лікування онкологічних захворювань. У амбулаторіях Апостольської елемозінерії її ідея знайшла втілення і поширилася на найбідніших людей.

«Тут, – розповідає лікарка, – надається допомога людям без постійного місця проживання, тим, хто перебуває у скрутному становищі, зокрема соціально-економічному. Здоров’я – це фундаментальне право кожного, і наш підхід охоплює не лише фізичне здоров’я, а й психосоціальні аспекти». Отже, проводиться комплексна оцінка стану пацієнтів, адже майже всі вони страждають на супутні захворювання, тому необхідний цілісний підхід. Також проводиться профілактика, зокрема серед жінок, які входять до групи ризику розвитку раку молочної залози, та серед чоловіків – щодо раку простати. «Очевидно, що соціальна нерівність має значний вплив на життя людей. Усі пацієнти тут проходять об’єктивне та всебічне обстеження», – зазначає лікарка Базіле, наголошуючи на тому, що вона отримує у відповідь, допомагаючи найуразливішим. «Віддаючи свій час, серце наповнюється радістю – ми, по суті, також оживляємо душу, внутрішньо збагачуємося», – ділиться вона.

Безкорисливість дару служіння

Такий самий досвід пережив доктор Лука Паґано Маріано, один із п’яти фармацевтів-волонтерів, які діляться своїми знаннями в амбулаторіях Дикастерії служіння милосердя. «Чудовий досвід у прекрасній обстановці»: його слова добре відображають те, що відбувається під колонадою Святого Петра. «В основному, – пояснює фармацевт, – ми управляємо складом ліків, призначених для людей, які звертаються сюди і які часто не мають доступу до національної системи охорони здоров’я. Медична допомога завжди супроводжується фармацевтичною, тобто пацієнт отримує діагноз і ліки для лікування патології». Люди, які звертаються сюди, мають особливі потреби, пов’язані з захворюваннями, що виникають внаслідок життя на відкритому повітрі. «Ми надаємо знеболюючі, протизапальні та, в широкому сенсі, метаболічні препарати, тобто пов’язані з проблемами харчування». Маріано Паґано вже десять років працює тут волонтером. «Я прийшов із вуличної аптеки – комерційного та приватного підприємства, що має явні цілі отримання прибутку, компанії, яка мусить утримуватися на плаву, – а тут ти опиняєшся в реальності, де цього поняття немає; сюди приходять, бо пацієнт потребує ліків, які треба надати, не вимагаючи нічого взамін. У цьому й полягає безкорисливість дару».

Служити ближнім та Церкві

Джузеппе Космо Спозато – привітна особа, яка зустрічає людей щирою та природною усмішкою. Він носить жовтий жилет із написом «волонтер» і час від часу виходить з кабінету, щоб покликати тих, хто записався на прийом, взявши номер. Уродженець Калабрії, він вийшов на пенсію після життя, присвяченого роботі в державному секторі. Два роки тому він прийняв запрошення друга і вирішив служити іншим та Церкві. «Я займаюся тим, що зустрічаю людей, які приходять сюди, можливо, зі словами «доброго ранку», намагаюся, щоб вони почувалися як вдома, ввічливо запитую, що їм потрібно, реєструю їх і вказую, де знаходяться різні медичні служби, повідомляю, які лікарі працюють того дня. Це форма вислуховування, орієнтування та готовності допомогти». Від «доброго ранку» розмова переходить на повсякденні теми, на проблеми, які у них є, або на те, як вони потрапили до амбулаторії. «Якщо хтось трохи хвилюється, я намагаюся заспокоїти його посмішкою», — розповідає Джузеппе, якого хтось називає «дідусем», «татом» чи «дядьком», а хтось інший навіть запитує, чи треба платити за прийом, і він, широко розплющивши свої чорні очі, одразу поспішає відповісти: «Нііі! Все безкоштовно».

Нове покликання с. Жаклін

Усміхається й сестра Жаклін Імбунгу, медсестра-волонтерка родом із Кіншаси, Демократична Республіки Конго. Вона перебуває тут уже сім місяців, а до цього 18 років жила в Руанді, а потім в Італії, у спільноті Orta di Atella, що в дієцезії Аверса, де мешкають сестри Пресвятої Родини з Бордо – її згромадження. «Перед завершенням Святого Року, – розповідає вона, – я пішла помолитися до базиліки, а повертаючись додому на вулицю Віа деї Граччі, побачила цю амбулаторію. Я зайшла, щоб розпитати, і сестра Анналіза пояснила мені, про що йдеться. Я висловила свою готовність допомогти». Зустріч, ймовірно, була волею Божого Провидіння, яка незабаром перетворилася на нове покликання. «Коли я приїхала, я побачила цю дійсність, але насамперед відчула людяність лікарів та волонтерів. Мене вразило те, як тут приймають людей, адже тут немає жодної різниці – тебе приймають таким, яким ти є». Сестра Жаклін переважно займається перев’язкою ран: «Ми торкаємося людей, які іноді брудні, невмиті, але я відчуваю, що ми приймаємо самого Ісуса Христа». Досвід турботи та близькості, що відкриває шлях до стосунків з іншим. «Я щаслива, коли багато бідних бачать мене й кличуть, – розповідає сестра Жаклін, – ці стосунки дають мені багато, роблять мене щасливою, і я рада, що працюю тут».

«Не можна любити Бога, не виявляючи свою любов до бідних», – пише Папа Лев XIV в Апостольському напоумленні Dilexi te. «Стосунки з Ним, – підкреслює він, – звільняють від ризику будувати наші стосунки за логікою розрахунку та вигоди, щоб відкритися безкорисливості, яка панує серед тих, хто любить один одного і хто, отже, все має спільне». Ці слова, у стінах амбулаторії Апостольської елемозінерії, втілюються в життя.

Джерело: Vatican News

«За пошану до людського життя» – таким є молитовний намір, який Лев XIV пропонує на липень та особисто представляє у відеоролику в рамках проєкту «Молися з Папою». В рамках цієї кампанії Всесвітня мережа молитви Папи щомісяця запрошує вірних та людей доброї волі приєднатися до намірів Святішого Отця, який особисто промовляє спеціальну молитву, запис якої зроблено у храмі святого Пеллеґріно у Ватикані.

У липні запропоновано молитися за те, щоб кожна людина, «від першої миті її існування аж до останнього подиху її земного шляху», як зазначає Папа у молитві, була прийнята, захищена та шанована. Лев XIV звертається до «Владики життя», визнаючи, що кожна людина є «священним даром», який віддзеркалює Його обличчя. Папа просить благодаті «визнавати і оберігати унікальну і неповторну цінність кожної людини», навчаючись «приймати життя без передумов, з лагідністю підтримувати уразливість, з повагою супроводжувати кожен етап і відважно захищати тих, хто не має голосу».

Папа також присвячує частину молитви проханню прощення у Господа за випадки, коли ми «впадаємо в байдужість або культуру відкидання, коли перестаємо бачити в іншому істоту, гідну любові». На завершення він благає, щоб Церква була «відкритим домом, де кожне життя шанують, де ніхто не почувається зайвим і де гідність завжди поважають й оберігають».

Молитва Папи

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.
Владико життя, Ти створив нас з любові і покликав до повноти життя. Кожна людина – це святий дар, який віддзеркалює Твоє обличчя, від першої миті її існування аж до останнього подиху її земного шляху.

Сьогодні ми просимо Тебе благодаті визнавати і оберігати унікальну і неповторну цінність кожної людини. Навчи нас приймати життя без передумов, з лагідністю підтримувати уразливість, з повагою супроводжувати кожен етап і відважно захищати тих, хто не має голосу.

Прости нам, Господи, коли ми впадаємо в байдужість або культуру відкидання, коли перестаємо бачити в іншому істоту, гідну любові. Даруй нам нове серце, спроможне завжди обирати життя, і великодушні руки, які захищатимуть його конкретними вчинками.

Зроби свою Церкву живим свідченням Євангелія життя, відкритим домом, де кожне життя шанують, де ніхто не почувається зайвим і де гідність завжди поважають й оберігають.

Господи Ісусе, допоможи нам любити життя так, як Ти його любиш: з лагідністю, вірно та самовіддано. Щоб ми вміли проголошувати словами та вчинками, що кожне людське життя заслуговує на повне дарування нас самих.
Амінь.

Джерело: Vatican News

Уже п’ятий рік поспіль італійські католицькі спільноти відчиняють свої двері для дітей з Україні. У межах благодійного проєкту «Разом – краще», який організовує Карітас Італія за підтримки Італійської єпископської конференції (CEI), цього літа близько 400 українських дітей та їхніх опікунів зможуть відпочити в місцевих громадах.

Ця ініціатива, започаткована у 2022 році відразу після повномасштабного вторгнення Росії, стала одним із найтриваліших і найвиразніших свідчень солідарності Церкви в Італії з багатостраждальним українським народом.

Цьогорічний маршрут гостинності вже стартував в Емілії-Романьї, де з 21 червня по 4 липня дієцезії Фаенца-Модільяна, Равенна-Червія та Імола приймають першу групу з 50 дітей.

Протягом липня естафету солідарності підхопить регіон Кампанія. Зокрема, дієцезія Аверси готується прийняти 100 гостей, а дієцезії Капуї, Теджано-Полікастро та Ночера-Інферіоре-Сарно приймуть на відпочинок по 50 дітей кожна. Наприкінці липня до проєкту традиційно долучиться й організація ACLI з П’ємонту, яка прийме ще 50 маленьких українців, підтверджуючи міцну багаторічну співпрацю.

«Мир будується завдяки простим і конкретним вчинкам. Прийняти цих дітей означає подарувати їм час спокою, можливість знову гратися, посміхатися й налагоджувати справжні стосунки далеко від страху та ран війни», – наголошує дон Марко Паньєлло, директор Карітас Італія. Він також зазначив, що цей досвід глибоко збагачує й самі італійські парафії, адже щира гостинність ніколи не буває односторонньою. Знайомство з живими історіями та обличчями допомагає громадам разом плекати надію, відкриваючи суттєві речі про людяність, братерство та культуру миру, яку християни покликані будувати щодня.

Джерело: Vatican News

Понад чотири роки повномасштабної війни стали часом глибоких випробувань для українців, але водночас відкрили силу солідарності, яка народжується з віри та життя в Церкві. Спільнота святого Егідія продовжує супроводжувати людей, що опинилися в найскладніших обставинах: доставляє гуманітарну допомогу, підтримує самотніх літніх людей, родини, переселенців і тих, хто живе поблизу лінії фронту. В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News координатор Спільноти в Україні Юрій Ліфансе, зазначає, що сьогодні не менш важливою за матеріальну допомогу є здатність зберігати людські зв’язки й надію. «Саме братерство і сестринство допомагають вистояти: ти маєш із ким працювати, молитися, плакати й радіти», – наголошує він. У розмові йдеться про виклики воєнного часу, майбутнє країни та про те, чому, зрештою, «віра і спільнота – це те, що допомагає вижити».

Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, про вашу поточну діяльність. Якими є її основні напрямки? Чи набула вона певного сталого ритму останніми роками?

Україна для Спільноти святого Егідія залишається в самому центрі уваги, і я говорю про всю нашу міжнародну спільноту. Навіть коли війна в Україні зникає з перших шпальт газет, для нас вона не перестає бути пріоритетом. Під час великодніх реколекцій один із наших братів у Бурунді сказав: «Наша країна має спільний кордон з Україною, бо там живуть мої брати». Саме так ми це й відчуваємо. Тому вся Спільнота молиться за Україну і продовжує збирати ресурси, щоб підтримувати український народ. Сьогодні Спільнота святого Егідія здійснює надзвичайно важливу роботу: підтримує вразливі верстви населення та доставляє гуманітарну допомогу. Насамперед ідеться про ліки. Наприклад, останній вантаж складався з медикаментів вартістю 700 тисяч євро для дітей, хворих на вірусний гепатит. Крім того, ми доставляємо продукти першої необхідності, харчі та засоби гігієни. Велику роль відіграє і волонтерська діяльність, коли українці допомагають українцям. Багато біженців, які свого часу знайшли підтримку в нашій спільноті, тепер самі виходять на вулиці готувати обіди для нужденних, відвідують людей похилого віку, дітей, а також родини, які втратили близьких, мають зниклих безвісти чи пережили повернення рідних із полону. Це праця, яка об’єднує один великий народ. Ми, як і раніше, присутні в Києві, Львові та Івано-Франківську, а також реалізуємо масштабні програми на прифронтових територіях. Сьогодні до цієї діяльності залучено, думаю, понад 500 людей.

Як відбувається ваша діяльність на прифронтових територіях?

Ми маємо надійних партнерів – це місцеві адміністрації та різні установи, – від яких отримуємо конкретні запити. Ця зима була дуже важкою, і ми тісно співпрацюємо з Нікопольським районом. Завдяки цьому нам вдалося забезпечити дровами всі будинки сімейного типу, а також понад сотню літніх людей, які живуть самі. Люди звертаються до нас по допомогу, і ми закуповуємо необхідне та передаємо це родинам безпосередньо. Буває, що до нас звертаються лікарні, яким потрібні не лише ліки. Наприклад, через перебої з постачанням продуктів їм необхідно мати певний запас їжі, і ми можемо його забезпечити. Попри те, що значна частина нашої роботи відбувається дистанційно, у її центрі завжди залишається конкретна людина та її потреби. Тому, коли йдеться, скажімо, про дрова, ми телефонуємо, дізнаємося, яке житло має людина, хто ще з нею проживає, і відправляємо саме ту кількість, яка необхідна. А потім ще й передзвонюємо, щоб переконатися, що все привезли належної якості. Так само працюємо і з продуктовими наборами. Людина звертається до нас, ми спілкуємося з нею, уточнюємо її ситуацію. Навіть якщо допомога передається через адміністрацію, кожна посилка є адресною. Для однієї родини це може бути 5 кілограмів продуктів, для іншої – 10, залежно від її потреб. Саме так народжуються зв’язки, які поєднують Україну. Адже людям на прифронтових територіях телефонують переселенці з різних куточків країни, між ними зав’язуються знайомства, а згодом вони вже телефонують одне одному, щоб привітати зі святами чи просто підтримати. Це справді дуже красиві історії.

Я би хотіла поговорити про людей, які тепер належать до вашої спільноти. Наскільки змінився її склад від початку повномасштабної війни?

Я в Спільноті з 1991 року, тож поруч зі мною й досі є багато тих, хто стояв біля її витоків у 1991-1993 роках. Для нас бути в Спільноті – це не волонтерська діяльність, а спосіб бути християнином. Саме тому люди, які поділяють її харизму, залишаються в ній надовго. У спільноті ми молимося, збираємося, читаємо Боже слово, маємо спільні інтереси та служіння. Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, можна було очікувати, що люди роз’їдуться. Проте сталося навпаки: для багатьох Спільнота стала опорою і безпечним портом. Особливо помітно зросло молодіжне крило. Діти, які відвідували наші Школи миру і про яких ми піклувалися впродовж попередніх років війни, виросли, стали підлітками і тепер самі допомагають іншим дітям або відвідують людей похилого віку. Так само активно долучаються й студенти. Ці молодіжні спільноти надзвичайно живі й натхненні, і я їх дуже люблю. Після 2022 року чимало наших учасників виїхали з України, дехто згодом повернувся. Але, як на мене, той кістяк Спільноти, який існував на початку повномасштабної війни, зберігся. Саме тому, що це не організація, а родина. Люди приходять сюди не за зарплатою, а за покликанням. І, як не дивно, саме відсутність матеріальної мотивації є певною гарантією того, що тут залишаються ті, хто справді знайшов у спільноті свій шлях до Церкви в Церкві. Особливістю останніх років стало й те, що до нас прийшло багато людей, які раніше відвідували храм лише на великі свята, наприклад на Великдень. Тепер вони разом із нами моляться, читають Євангеліє і відкривають для себе свій шлях у Церкві. Мені здається, це одна з найцінніших форм допомоги, яку ми можемо людям запропонувати.

Якими сьогодні є найнагальніші потреби, окрім суто матеріальних? На які проблеми, на вашу думку, суспільству варто звернути особливу увагу?

Великою проблемою є те, що розширюється так звана сіра зона, або kill zone. Там накопичується безліч труднощів, адже туди часто неможливо доставити найнеобхідніше. Наприклад, у Херсоні є квартали, куди через небезпеку не заїжджає транспорт, а в Нікополі через примусову евакуацію постачальники уникають окремих районів. У результаті люди залишаються без належного забезпечення. Великим викликом я вважаю також необхідність зберегти єдність України й українців. Дуже важливо не допустити поділів – між тими, хто залишився, і тими, хто виїхав, між військовими та цивільними, між людьми різних церковних традицій чи різного досвіду війни. Ми повинні з пошаною прийняти тих, хто воював, і водночас не применшувати внесок тих, хто працював у тилу. Є також ризик, що суспільство не буде готове повною мірою прийняти ветеранів і допомогти їм повернутися до мирного життя. Ворог постійно намагається посіяти розбрат, зокрема використовуючи для цього дітей і підлітків, яких підкуповують або залякують, схиляючи до злочинів. Саме тому так важливо пам’ятати: наша сила – в єдності. Дай Боже, війна закінчиться сьогодні, але вже завтра ця єдність буде потрібна для відбудови країни. Якщо ж говорити про матеріальні потреби, я насамперед відзначив би становище людей похилого віку. Сьогодні суспільна увага природно зосереджена на дітях, молоді та ветеранах, але літні люди часто залишаються поза полем зору. Саме вони нерідко залишаються у прифронтових районах, а коли змушені евакуюватися, особливо важко переживають переїзд і адаптацію до нового середовища. Тому вони потребують нашої особливої уваги й підтримки.

Війна триває вже п’ятий рік. Ви є координатором Спільноти святого Егідія в Україні й водночас батьком двох дочок. Як ви справляєтеся з напруженням, яке виникає через постійну небезпеку для життя людей?

Ми багато молимося за наших братів, які перебувають на фронті, за тих, хто в полоні, просимо про їхнє повернення додому живими й здоровими. Молимося і за міста, де присутня наша спільнота та які зазнають обстрілів. Це великі виклики. Я живу у Львові – відносно спокійному місті. Але навіть тут моя дитина позавчора тричі спускалася в укриття під час перебування в садочку. Це непросто. Думаю, найбільше сил дає віра. Нещодавно завершився пасхальний період, а Пасха і є джерелом нашої надії. Смерть переможена – Господь уже вирішив найбільшу проблему, всі інші проблеми можна потихеньку вирішити. Він також подарував нам спільноту. Я маю на увазі не лише Спільноту святого Егідія: Христос подарував спільноту апостолів, яких Він посилав по двоє, не залишаючи їх наодинці. Бути відповідальним за спільноту – означає бути у спільноті відповідальним. Саме братерство і сестринство допомагають вистояти: ти маєш із ким працювати, молитися, плакати й радіти, маєш того, хто підтримає, коли бракує сил. Саме тому ми не лише реагуємо на виклики війни, а й уже сьогодні думаємо про мирне майбутнє України. Один із таких проєктів – підтримане проживання для людей похилого віку та людей з інвалідністю. Ми орендуємо квартири для тих, хто вже не зможе повернутися до власного дому, допомагаємо їм жити самостійно й гідно, а не в інтернатних закладах. Це інвестиція в майбутнє країни. Ми також говоримо, що кожен дім спільноти має бути місцем миру – своєрідною оазою, де людина може відпочити, відчути мир, навіть коли за вікном лунає повітряна тривога. Мир – це дуже цінна річ. Коли зрідка буваю за кордоном, бачу, що люди подорожують до моря чи в гори, а для мене найбільшою розкішшю здається можливість просто побути там, де панує спокій. Це допомагає вижити, допомагає вижити підтримка і молитва всієї спільноти. Я знаю, що в мене завжди є тил: у Варшаві, у Римі чи в будь-якому іншому місці мене приймуть мої брати й сестри. Це дає мені сили дивитися в майбутнє, думати про своїх дітей і не втрачати надії. І ще я переконаний: коли ти підтримуєш найслабших, то будуєш світ, у якому й сам не залишишся без підтримки. Можливо, це звучить просто, але саме так воно і працює. Тому віра і спільнота – це те, що допомагає вижити.

Джерело: Vatican News

«Надходять болісні звістки щодо війни в Україні, яка й надалі розширюється. Багато невинних жертв, вбиті рятувальники, церкви та об’єкти культурної спадщини, знищені вогнем. Я солідарний з тими, хто оплакує своїх близьких, з пораненими та з тими, хто посеред насильства продовжує відважно служити життю.», – сказав Папа Лев XIV, промовляючи до паломників, які в середу 17 червня 2026 р., зібралися на площі Святого Петра у Ватикані на загальну аудієнцію.

У цьому світлі Святіший Отець закликав: «Прошу всіх молитися за те, щоб ця війна закінчилася. Просімо Господа відкрити шляхи діалогу, погасити ненависть і уможливити справедливий і тривалий мир».

Папа також прокоментував досягнення угоди між Іраном і США, підписання якої заплановане на пʼятницю, вбачаючи в цьому «підбадьорливий результат терпеливої праці діалогу й переговорів». «Я висловлюю вдячність країнам, які доклали зусиль для сприяння зустрічі між сторонами та досягнення цього порозуміння. Висловлюю побажання, щоб ця угода посприяла зміцненню взаємної довіри, безпеки та стабільності на Близькому Сході, підтримуючи діалог і співпрацю між народами», – сказав він.

Джерело: Vatican News

У виступі Тетяна Ставнича розповіла міжнародній аудиторії про досвід України в умовах повномасштабної війни та служіння Карітасу людям, які постраждали від російської агресії.

«Війна — це хаос і руйнування, але це не лише політична чи військова криза. У своїй основі війна руйнує стосунки. Вона руйнує саму суть того, що означає бути людиною», — зазначила президентка Карітасу України.

За її словами, відповідь Карітасу України охоплює різні напрями допомоги: від забезпечення людей їжею, водою, одягом і житлом до супроводу внутрішньо переміщених осіб, підтримки інтеграції в нові громади, відновлення зруйнованого житла та допомоги людям, які пережили полон і потребують зцілення від травми.

Особливу увагу Тетяна Ставнича звернула на важливість «таїнства зустрічі», яке змінює не лише тих, хто отримує допомогу, а й тих, хто її надає. Вона зауважила, що у 2022 році 40 % волонтерів Карітасу України становили внутрішньо переміщені особи, які самі пройшли шлях отримання підтримки, а згодом почали допомагати іншим.

Президентка Карітасу України також наголосила, що стійкість українського народу ґрунтується не лише на власних зусиллях, а й на Божій благодаті, молитві та підтримці людей з усього світу.

Відповідаючи на запитання про те, як вдається продовжувати служіння після 4 років повномасштабної війни, вона сказала: «Не можу сказати, що ми не втомилися і що не несемо болю. Але ми знаходимо надію в дії».

За словами Тетяни Ставничої, діяльність Карітасу України сьогодні ґрунтується на трьох принципах: пошуку нових рішень і підходів, збереженні людської гідності в центрі кожної ініціативи та розвитку співпраці, адже жодна людина чи організація не здатна самостійно відповісти на виклики такого масштабу.

Окрім участі у пленарних засіданнях, українська делегація провела воркшоп «Милосердя в дії», який зібрав 25 учасників із різних країн світу.

Директорка Департаменту програм зміцнення соціальної згуртованості Карітасу України Ганна Гоменюк зазначила, що під час зустрічі учасники роздумували над тим, як зберігати людяність у час війни, а також ділилися досвідом підтримки та взаємодопомоги.

Завершився воркшоп спільною молитвою за людей, які потребують підтримки та зцілення.

У заході взяли участь представники громадянського суспільства, міжнародних організацій, волонтери, журналісти та мешканці Вільнюса. Під час обговорення координаторка кампанії # WASHinWAR Ольга Сидій і менеджерка з партнерств Карітас України Уляна Крись акцентували увагу на довготривалих наслідках війни для громад, викликах відновлення та необхідності збереження міжнародної підтримки України.

«Я ж тебе не забуду» (Іс 49,15)

Дорогі браття й сестри,

через уста пророка Ісаї Господь обіцяє, що ніколи не забуде жодного з нас. Він запевняє нас, що наші обличчя викарбувані на Його долонях (пор. Іс 49,16) і що Його любов більша за любов матері до своєї дитини (пор. Іс 49,15). Пророк дає нам змогу побачити близький і відвертий діалог, у якому Бог звертається до кожного і до самого ж народу, звертаючись до нього на «ти». І сьогодні ми можемо прочитати ці слова, що стосуються кожного з нас, і кожен може почути те «Я ніколи тебе не забуду», звернене до нього.

Це слова, що наповнюють втіхою та надією. Вони є відповіддю на тривожне почуття, яке хвилює серце: «Господь мене покинув, забув мене Владика мій!» (Іс 49,14). Скільки разів у Святому Письмі, особливо в Псалмах, молитва народжується з розгубленості тих, хто має враження, що їхнє життя нікому не цікаве і що ним нехтують! Болісне відчуття, що тебе забули, на жаль, є спільним для багатьох людей, і серед них чимало літніх людей.

Божа любов, яка нікого не забуває, пропонує себе як акт справедливості та відповідь на безіменність, у якій надто часто губиться людське життя. Зокрема, схоже, що над життям багатьох людей похилого віку опустилася завіса, що розмиває риси облич і огортає забуттям. Саме це відбувається в домівках, де панує самотність, а також у тих закладах, де унікальність кожної особи ризикує бути зведеною до номера її ліжка або до її хвороби.

Відзначення Всесвітнього дня дідусів і бабусь та людей похилого віку – це нагода заново відкрити, що Церква покликана бути матір’ю для всіх і що в будь-якому віці завжди можна відкрити, що ми є Божими синами і доньками. Нехай же цей День стане для всіх, а особливо для наймолодших, заохоченням відродити чудовий звичай відвідувати своїх дідусів і бабусь, літніх членів родини, а також тих, хто не отримує жодних візитів. Принесіть їм, разом із цим посланням та своєю присутністю, близькість і любов Папи. Зробіть так, щоб пророчі слова «Я ж ніколи тебе не забуду» втілилися у ніжній і люб’язній зустрічі. «У час, що схильний до прискорення та фрагментації, людське тіло постійно потребує турботи та визнання від рук, здатних до ніжності, уважних умів та добрих слів. Цифрова культура примножує сполучення та пропонує нові можливості зустрічі; проте людське серце зберігає невід’ємну потребу в близькості» (Енцикліка Magnifica humanitas, 239).

Церква знає про страждання своїх найстарших дітей, вона добре усвідомлює, що надто часто на них дивляться з упередженням і вважають їх тягарем; вона розуміє, що економіка, зосереджена на прибутку, послаблює родинні зв’язки; вона знає, що багатьох літніх людей покидають діти, змушені емігрувати або, в деяких випадках, йти на війну. Для кожної з цих обставин вона має радість звістити обіцянку Господа: «А я ніколи тебе не забуду!».

Приємно в будь-якому віці, але особливо коли ми вже не молоді, відкривати для себе, як сказав блаженний Іван Павло I, що ми є адресатами, «з боку Бога, вічної любові. Ми знаємо: Він завжди має очі, звернені на нас, навіть коли здається, що настала ніч. Він – тато; ще більше – мама» (Ангел Господній, 10 вересня 1978 р.). Хоча це не спадає на думку відразу, правда полягає в тому, що навіть у старості ми не перестаємо бути синами та доньками, і тому щодня залишається актуальним заклик повертатися в обійми Бога, любов Якого є водночас батьківською та материнською.

Для багатьох відкриття Божої ніжності відбувається протягом життя, іноді саме на його останньому етапі. Адже на відміну від минулого, дедалі частіше люди досягають похилого віку, не маючи реального досвіду віри. В такому випадку похилий вік, через питання, які в цей період життя постають найнагальніше, може стати слушним часом, щоб розпочати або відновити духовне життя. На цьому новому шляху можна визнати, що Бог, як каже святий Августин, «є матір’ю, бо зігріває, бо живить, бо вигодовує, бо опікується» (Коментар на Псалом 26, II, 18). Таке усвідомлення допомагає не соромитися слабкості, що проявляється, а також зрозуміти, що всі ми завжди потребуємо одне одного і є жебраками уваги та піклування. До Бога, Який стає близьким і Якого ми вчимося розпізнавати в Його ніжності, ми можемо тепер звертатися з дитинною довірою в молитві. Ніколи не пізно розпочати звертатися до Нього. Це може стати великим даром для всіх.

Дорогі літні люди, Папа Франциск говорив про вас як про «новий народ» (Загальна аудієнція, 23 лютого 2022 року), адже кількість людей похилого віку ніколи в історії людства не була такою великою. Тому зараз як ніколи важливо разом з вами, «новим народом», замислитися над тим, яким може бути наше покликання, коли слабкість, що супроводжує людину від народження, здається, бере гору. Я відчуваю необхідність сказати вам: не бійтеся немічності! Саме ця слабкість приховує в собі новий потенціал, який проливає світло й інші вікові періоди життя. Адже коли її прийнято й визнано, немічність «відкриває серце для взаємної підтримки та для звернення до Того, Хто може дарувати те, чого жодна людська сила не здатна забезпечити: глибоке примирення сердець, а з ним і справжній мир» (Зустріч з алжирською громадою, Базиліка Матері Божої, Покровительки Африки, Алжир, 13 квітня 2026 р.).

Саме так ми можемо переживати старість як християни: «кволі», але водночас «покликані». Адже чоловік і жінка можуть заново народитися в старості (пор. Ів 3,4–6) і вигукнути разом із пророком: «У наверненні й у спокої – наше спасіння, у довірливій відданості – наша сила» (Іс 30,15). Сила, яка може стати спонукою не вдаватися до шляхів зарозумілості та могутності, щоб забезпечити людське співіснування, а до шляхів примирення та справжнього миру. У цей час, настільки серйозно позначений військовим та соціальним насильством, багато хто запитує себе, яким буде світ, у якому зростатимуть їхні онуки. Я закликаю вас, дорогі, долучитися до мене в наполегливій молитві, щоб якнайшвидше настав мир у всьому світі.

Дорогі сестри та брати похилого віку, дякую вам за те, що щодня підтримуєте мене своїми молитвами, особливо коли ви молитесь святий Розарій. Від щирого серця відповідаю вам тим самим і залишаю вам наступне побажання: нехай Господь, Який ніколи про нас не забуває, завжди оновлює нас у вірі, надії та любові!

Дано у Ватикані, 15 червня 2026 року

ЛЕВ P.P. XIV

Джерело: Vatican News

«Господь – притулок убогого» (пор. Пс 14,6)

1. Господь – притулок убогого (пор. Пс 14,6). Слова псалмоспівця підказують шлях, яким ми покликані пройти з огляду на X Всесвітній день убогих. Вкотре необхідно повернутися до Божого слова, щоб переконатися у важливості, яку вбогі мають у житті Церкви. Слова із Псалма стають критерієм оцінки християнського життя, бо вони об’являють обличчя Бога і визнають людську вбогість. У драматичний історичний момент, яким було зруйнування Єрусалимського храму, народ почувався позбавленим Божої присутності та переживав безпрецедентну матеріальну й моральну злиденність.

Кожному поколінню це слово постає у всій своїй актуальності. З самого початку воно висвітлює суперечність, у яку часто впадають і в наші дні. Перше зауваження, власне, звучить так: «Каже безумний у своїм серці: “Немає Бога!” Зіпсувалися, мерзоту коять; нема нікого, хто добро чинив би» (Пс 14,1). Воно підкреслює контраст між тими, хто поводиться мудро, і тими, хто, навпаки, веде своє життя так, ніби над ними немає нікого. На жаль, можна помітити, як і в наші дні поширена соціальна несправедливість, що випливає з пихатої корупції, настільки ж гідної осуду, як і джерела дискримінації. Втрата почуття трансцендентності в повсякденному житті вже не є стільки теоретичним запереченням існування Бога; вона радше виявляється в нехтуванні Його добротою та милосердям для побудови особистої та соціальної справедливості.

Першими, хто вимушений потерпати від наслідків цього, є бідні, кількість яких у багатьох суспільствах, і це не випадково, зростає. Відсутність Бога ставить людей не поруч одне з одним у взаємній повазі, а одне над одним під знаком домінування та гноблення. Таким чином проявляється блюзнірська логіка зловживання владою та відкидання, яка маргіналізує та принижує. У такому становищі перебувають не лише окремі особи, а й цілі народи. Слова Псалма й досі відлунюють, сповнені істини: «Вони пожирають мій народ, начебто хліб їли» (Пс 14,4).

2. Крик бідних про справедливість сьогодні приглушують за допомогою різноманітних, дедалі підступніших методів, аж до того, щоб зробити беззвучними всі їхні зусилля, спрямовані на те, щоб їхні вимоги були почуті. Цифрове середовище радикалізує упередження щодо них і посилює завісу байдужості, що огортає їхні питання. Бідному залишається лише взивати до Бога (пор. Пс 34,7) і доносити до Нього свою скаргу, маючи впевненість, що він буде почутий, бо Бог вірний і багатий милосердям. Ті, хто пригноблені, принижені та беззахисні, і сьогодні зростають у впевненості, що повинні віддатися Богові, сповнені довіри та очікування. У цій повній відданості відроджується почуття власної гідності, визнаються сестри та брати, з якими можна будувати свої мрії, надія тихо стає дійсністю. Знайти притулок у Бозі означає знайти справжній і надійний захист, той, якого могутні не можуть гарантувати і воліють заперечувати.

Однак убогий краще за інших вміє розпізнати те, що суттєве, бо живе суттєвим. Найбільше схожий на Христа, він вбачає в Бозі свій притулок також тоді, коли обставини, здавалося б, спростовують це, і сповнений надії на Його справедливість, яка не забариться проявитися. У ніч покинутості та самотності бідний «живе під покровом Всевишнього» (пор. Пс 91,1). Скільки людей страждають, скільки зазнають несправедливості та образи, скільки перебувають у стражданні та болю, скільки самотніх і позбавлених сенсу життя можуть знайти втіху та нову мотивацію у Господа.

3. Бути притулком – це не лише обітниця, а реальність, що втілилася в особі Ісуса Христа. Бог оселяється серед нас через втілення Свого Сина, і це робить омріяний притулок конкретним і видимим. Ісус Христос справді є Божим притулком для вбогих. Завдяки своїй слухняності Отцю Він сходить до найнижчої точки, де перебувають найменші. Він іде назустріч усім і кожному пропонує надійний притулок: «Прийдіть до мене, всі втомлені й обтяжені, і я дам вам полегшення» (Мт 11,28). У Ісусі Бог не лише захищає, але й поділяє людську вбогість аж до хреста.

Убогі наших днів є забутими та відкинутими: позбавленими слова й обличчя, а не тільки хліба. Нехай же вони зможуть зустріти Божого Сина, Який стає ближнім для всіх, нікого не залишаючи осторонь. Нехай вони зустрінуть Його, насамперед, у тих, хто називає себе християнами. У Церкві, Його Тілі, саме Ісус пропонує хліб і дружбу; приносить світло і горизонт надії; вимовляє ім’я кожного і повертає всім гідність. Ісус із Назарету – це Божий дар для вбогих. У Ньому всі обіцянки стають дійсністю. Для тих, хто не має дому, роботи, освіти, харчів, здоров’я, відкривається новий шлях: спільне ділення як вираження Божого царства (пор. Мт 5,3). Одержимості тих, хто накопичує багатства лише для себе, протистоїть наполегливість Бога, Який через свідчення людей з тіла і крові відкриває серце та приймає у Свою любов.

4. Отже, у Христі й ми покликані ставати вбогими та бути притулком для вбогих. Християнська спільнота не може залишатися нечутливою перед тими численними людьми, які сьогодні стоять на порозі й залишаються непомітними для тих, хто зачинений у своїх стінах. Церква за своєю природою покликана бути вбогою та притулком для вбогих. Не забуваймо коментар святого Августина до притчі про багатія та вбогого Лазаря: «Він не назвав імені багатія, а сказав нам ім’я вбогого. Ім’я багатія було на вустах у всіх, але Бог його не назвав; ім’я вбогого залишалося непоміченим, але Бог його нам виявив. […] Що б ти вибрав? Бути бідним, як Лазар, чи багатим, як той інший? Не дай себе ошукати! Послухай, яким був кінець, і зверни увагу, який вибір був поганим» (Гомілія 33А, 4).

Як я вже зазначав у Апостольському напоумленні Dilexi te, «Бог виявляє особливу прихильність до вбогих: саме до них насамперед звернене Господнє слово надії та визволення, і тому, навіть перебуваючи в стані вбогості чи слабкості, ніхто не повинен почуватися покинутим. А Церква, якщо хоче бути Христовою, повинна бути Церквою Блаженств, Церквою, яка дає місце малим і крокує вбога з убогими, місцем, де вбогі мають привілейоване місце» (21).

Неминуче виникають певні запитання, які в цей X Всесвітній день убогих ми повинні нагально підняти в наших думках і серцях. Чи є ми знаком Бога, Який є притулком для вбогих? Чи усвідомлюємо ми свою вбогість і чи обираємо її замість несправедливого багатства? Чи доходимо ми туди, де перебувають вбогі, переживаючи їхню маргіналізацію? Чи вислуховуємо їхні думки і чи поділяємо їхні сподівання? Чи вимовляємо їхні імена з божественною ніжністю? Чи наша милосердна любов пробуджує і підтримує в них прагнення справедливості та звільнення? Ці та багато інших запитань спонукають до серйозного іспиту сумління, щоб перевірити, наскільки ми ще покликані ставати на боці вбогих і за їхнє визволення. Тоді ми побачимо, що вбогі самі стають притулком для інших. Досвід убогості робить їх особливо чутливими до оновленої солідарності перед викликами.

Адже любов Христа робить нас учасниками Божого життя любові. У цьому сенсі християни покликані не лише шукати притулку в Бозі, а й ставати в Бозі притулком для інших, не «роблячи різниці між тим, хто допомагає, і тим, кому допомагають, між тим, хто, здається, дає, і тим, хто, здається, отримує, між тим, хто виглядає вбогим, і тим, хто відчуває, що може присвятити свій час, знання та допомогу. Ми є Церквою Господа, Церквою вбогих, усі дорогоцінні, усі суб’єкти, кожен є носієм особливого Божого слова. Кожен є даром для інших» (Проповідь, 17 серпня 2025 р.).

5. Вісімсотріччя смерті святого Франциска Ассізького спонукає нас згадати, як, прибувши до Риму як паломник до гробу апостола Петра, він був охоплений співчуттям до жебраків. Щоб зрозуміти та відчути їхні страждання, він зняв свій одяг і обміняв його на пошарпані лахміття одного з них, сів просити милостині та провів весь день серед убогих з радістю духу (див. Францисканські джерела, 1405-1406). Ми хочемо засвідчити, що й сьогодні можна відчути ту саму радість, поставивши себе на місце вбогих і вислухавши їх, а не просто говорячи про них. Хто має притулок у Бозі, той вільний ухвалювати пророчі рішення, які свідчать про те, що все можна переосмислити знизу, у покорі та братерстві, які самі по собі зцілюють світ, поранений зверхністю.

Я сподіваюся, що цей X Всесвітній день бідних стане значущим етапом для того, щоб наново відкрити обличчя багатьох братів і сестер, які шукають притулку в Бозі та прагнуть почуватися як вдома в наших громадах. Зберігаймо живу слухняність Божому слову, яке спонукає до навернення серця. Нехай же заступається за нас Діва Марія, Яка в розп’ятому тілі Сина споглядала Божу любов, що наповнює благами голодних і відсилає багатих з порожніми руками (пор. Лк 1,53).

З Ватикану, 13 червня 2026 року, спомин святого Антонія Падуанського.

ЛЕВ XIV

Джерело: Vatican News

Про це сказав Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав 6 червня в архикатедральному соборі Святого Юра з нагоди 100-річчя служіння в Україні Сестер милосердя святого Вінкентія.

Разом із Главою Церкви співслужили: апостольський нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, архиєпископ і митрополит Львівський Ігор Возьняк, а також чисельно зібрані єпископи й священники УГКЦ та представники РКЦ.

Під час проповіді Патріарх наголосив, що євангельський уривок сьогоднішньої суботи (Мт. 5, 42–48) про любов до ворогів відкриває зміст Божої праведності та є квінтесенцією Нагірної проповіді Ісуса Христа.

За словами Предстоятеля, заклик Христа любити ворогів відкриває нам образ Бога, який любить ворогів.

Отець і Глава УГКЦ підкреслив, що Божа дія щодо людини не залежить від зовнішніх обставин чи поведінки самої людини. Пояснюючи це, він використав образ сонця, яке встає і заходить незалежно від того, на кого потрапляє його світло.

За його словами, християнська святість — це щоденне уподібнення до Бога: «Вся та християнська праведність, святість — ніщо інше, як намагання ставати кожного дня богоподібними силою і діянням Святого Духа».

Роздумуючи над тим, що означає любити ворогів, архиєрей звернувся до духовної спадщини святого Августина, який у листі до черниць вчить нас любити людину і ненавидіть пороки. Блаженніший Святослав пояснив, що любов до грішника не означає примирення зі злом: «Любити грішника не означає погоджуватися, похваляти, примирятися з тим злочином, який він чинить», — зауважив він.

Отець і Глава УГКЦ підкреслив, що сьогодні Церква святкує 100-річчя служіння Сестер милосердя святого Вінкентія в Україні, що є особливим даром для Церкви і народу.

«Саме в червні цього року сповняється перших 100 років діяльності і служіння в нашій Церкві сестер Милосердя святого Вінкентія. Можливо, цей ювілей повертає нас до початку, до цієї ініціативи, до зародження цієї спільноти Божої любові серед нашої Церкви і народу», — зазначив Блаженніший Святослав.

Предстоятель пригадав історичний контекст заснування згромадження у 1926 році, коли праведний митрополит Андрей Шептицький віднайшов спільноту богопосвяченого життя, яка вилила на рани нашого народу бальзам Божого милосердя й почала заопікуватися вдовами, сиротами, немічними, хворими та вмираючими.

«Тому ми дякуємо Господу Богу, але теж сьогодні дякуємо праведному митрополиту Андрею Шептицькому, бо це був його духовний пошук і духовний дар для нашої Церкви і народу, сторіччя якого ми сьогодні так урочисто згадуємо», — підкреслив Глава Церкви.

Блаженніший Святослав подякував сестрам за вірність у часи переслідувань та за служіння народові сьогодні: «Сестри, ми хочемо подякувати вам за те, що ви благословляли тих, які вас гонили і переслідували. Ми дякуємо вашій спільноті, яка перетривала в тих героїчних чеснотах, в благодаті Духа Святого, час переслідування, нищення нашої Церкви. Ми дякуємо за всі ті діла милосердя, які ви в ім’я Боже вчинили, чините і будете чинити нашому зраненому, страждаючому людові сьогодні».

Предстоятель відзначив різноманітність служіння сестер — від Апостольської нунціатури в Києві до виховання сиріт на Полтавщині:

«Хочу особливо подякувати за служіння ваших сестер на Полтавщині, у тому бідненькому, забутому всіма, але не Богом, селі Дем’янки, де ваші сестри героїчною любов’ю виховують сиріт, про яких, здавалося б, забули і покинули всі. Особливо вам дякую за те, що ви продовжуєте дух служіння хворим, немічним і вмираючим. Бо саме у вас є єдина в нашій Церкві спільнота, яку ми гордо називаємо сьогодні, спільнотою паліативної допомоги чернечого згромадження, яка має біблійну назву „Витанія“», — додав архиєрей.

На завершення Глава УГКЦ закликав молитися за нові покликання та подякував сестрам за служіння, яке вимагає великої жертовності.

«Нехай Дух Святий сьогодні надихне усіх вас новою надією, а Пречиста Діва Марія нехай буде вашою помічницею, учителькою Божої любові і особливою провідницею на тих непростих дорогах сучасного життя Церкви і України», — побажав Глава УГКЦ.

Наприкінці Божественної Літургії з вітальним словом до сестер звернувся також апостольський нунцій в Україні.

Архиєпископ Вісвальдас наголосив, що 100-річчя служіння Сестер милосердя святого Вінкентія є подією не лише для УГКЦ, а для всієї Католицької Церкви, адже за його словами, «Боже милосердя виходить до найменших і зворушує серця кожної людини — і в містах, і в селах».

Особливо він підкреслив покликання сестер до духовного материнства: «Ми називаємо вас сестрами, але ви маєте також покликання бути і матерями — духовними матерями для Церкви і народу». Він також закликав черниць зберігати єдність, вчитися взаємного прощення та «стукати до Духа Святого», постійно, при кожній нагоді. «Кожного дня ми маємо вчитися прощати. Тому я би хотів, щоб ви сьогодні просили одна в одної прощення, аби Дух Святий міг діяти у вас повною мірою. Щоб ми вміли прощати і тоді Дух Святий зможе діяти у всій повноті», — попросив архиєпископ.

Відтак було зачитано грамоту митрополита Ігоря Возьняка, в якій висловлено вдячність Сестрам милосердя святого Вінкентія за «століття благословенного, невтомного і жертовного служіння Богові і Церкві».

У грамоті наголошено, що започатковане праведним митрополитом Андреєм Шептицьким згромадження «стало живим свідком Христової любові та милосердя», а сестри впродовж десятиліть «несуть розраду засмученим, допомогу потребуючим, надію зневіреним і доброту тим, кого Господь поставив на їхньому життєвому шляху».

Владика Ігор побажав сестрам миру, радості, нових покликань та рясних плодів служіння.

На завершення урочистостей Блаженніший Святослав поділився особистим спогадом про початок повномасштабної війни, подякувавши сестрам за вірність і присутність поруч із народом у найважчі часи. Він пригадав, як 27 лютого 2022 року сестер евакуювали з Києва, однак частина спільноти залишилася, а тодішня настоятелька сестра Валентина, приїхавши відвідати сестер, зустріла війну у столиці.

«Дякуємо, дорогі сестри. Бо саме такого свідчення сьогодні так потребує наш народ. Що Церква, яка у вашому обличчі, у постаті наших сестер, особливо так близько до нашого народу, є з ним і не покидає його в найтяжчі хвилини нашої історії», — сказав Глава УГКЦ, побажавши сестрам сили, благодаті і довгих літ служіння.

Джерело: ugcc.ua