Генетики підвищують точність редагування генів за допомогою експериментів на ненароджених дітях, які можна було б провести на тваринах, стверджує біоетик.

У Колумбійському Університеті дослідники вже відредагували ДНК людських ембріонів із «безпрецедентною точністю», згідно з нещодавнім звітом New York Times.

Дітер Еґлі, професор розвитку клітинної біології на кафедрі педіатрії Колумбійського Університету, керував дослідженням, використовуючи техніку, яка називається базовим редагуванням, яка дозволяє замінювати окремі генетичні літери у послідовностях ДНК, зазначається у звіті.

Робота Еґлі не завдала такої шкоди, яку зазвичай завдає техніка редагування генів «CRISPR» (Clustered Regularly Interspaced Short Palindromic Repeats, тобто кластеризовані регулярно розташовані короткі паліндромні повтори). Водночас, за словами дослідника, потенційні побічні ефекти досі невідомі, і ця техніка не готова до клінічного впровадження.

Розроблена технологія має власні етичні наслідки: її можна використовувати для лікування хвороботворних мутацій на ранніх стадіях життя, але її також можна використовувати євгенічним способом для відбору бажаних рис у ненароджених дітей.

Отець Тадеуш Пахольчик, нейробіолог і старший спеціаліст з етики Національного Католицького Центру Біоетики (National Catholic Bioethics Center), звернув увагу на етичні проблеми, пов’язані з цими експериментами.

«Спроба зробити генетичні модифікації більш ефективним способом, ніж це було досягнуто раніше, – це саме той тип експерименту, який слід було проводити на ембріонах тварин, а не на людських ембріонах», – сказав він EWTN News.

«Та сама базова біологічна інформація, про яку повідомлялося в цих дослідженнях, могла бути легко отримана таким чином», – сказав Пахольчик.

Етичні проблеми щодо експериментів з ембріонами

Окрім неетичного характеру самих експериментів, о. Пахольчик також вважає неетичним спосіб, яким дослідники отримували ненароджених дітей.

«Батьків просили передати своїх надзвичайно маленьких «дітей, що залишилися», до клінік лікування безпліддя, щоб учені могли проводити над ними експерименти, тоді як інші об’єкти експериментів створювалися за допомогою ЕКЗ для використання як «матеріал для досліджень»», – сказав Пахольчик.

Вчені або отримували ембріони від батьків, у яких були «діти, що залишилися», або створювали людські ембріони для експериментів – обидва ці методи, за словами о. Пахольчика, Церква називає неетичними.

«Дослідники шукали яйцеклітини у жінок з метою запліднення цих яйцеклітин для створення ембріонів людей у скляному посуді, щоб вони потім могли служити сировиною для досліджень та експериментів, – сказав науковець. – Із самого початку ці експерименти в Колумбійському Університеті були неетичними».

«Також слід зазначити, що людські ембріони, отримані в цих експериментах, часто навмисно приносили в жертву, щоб отримати їхні ембріональні стовбурові клітини, які використовувалися для додаткових досліджень», – продовжив о. Пахольчик.

«Створення людей з метою їх знищення однозначно неетичне і має бути незаконним», – продовжив він.

Деякі ембріони були отримані від батьків, які створили дітей шляхом екстракорпорального запліднення (ЕКЗ), що, за словами Пахольчика, нехтує згодою ненародженої людини.

Батьки не могли дати згоду на проведення експериментів над своїми ненародженими дітьми, сказав він, оскільки «етична згода за визначенням зосереджена на покращенні здоров’я та виключає будь-яке схвалення безпосереднього спричинення їхньої смерті або використання суб’єктів лише як засобу для досягнення мети».

«Інформована згода особливо важлива, коли йдеться про дуже вразливі суб’єкти досліджень, а людські ембріони є одними з найвразливіших Божих створінь, – сказав о. Пахольчик. – Людські ембріони – це особливий клас осіб, які заслуговують особливого захисту».

Погляд у майбутнє: етичні проблеми редагування генів

Пахольчик зазначив, що Католицька Церква підтримуватиме редагування генів як медичну терапію, але не на ризик для ненародженої дитини.

«Важливо зазначити, що Церква дозволить редагування генів для виправлення генетичних аномалій, якщо ризики для ембріонального пацієнта будуть дуже низькими, і не вноситимуться спадкові зміни ДНК нашого виду, – сказав він. –Таке відновлення – це просто форма прямої медичної терапії для окремої людини».

Однак науковець зазначив, що на даний момент редагування генів усе ще становить величезні ризики для ненароджених дітей.

«Складна наука про генетичну модифікацію на даний момент усе ще передбачає величезні ризики для ембріона», — сказав він.

Пахольчик також висловив стурбованість щодо прийняття католиками генетичного вдосконалення, попереджаючи, прийняття ЕКЗ (штучного запліднення) є провісником того, що може статися в майбутньому.

«Католикам справді слід непокоїтись перспективами генетичної модифікації майбутніх поколінь», — сказав о. Пахольчик.

«У минулому католики, здається, не змогли вчасно розпізнати й чітко сформулювати моральну неприйнятність створення дітей у пробірках і лабораторному посуді за допомогою ЕКЗ, і тепер католики користуються цими технологіями, ймовірно, не менше, ніж решта суспільства», — продовжив він.

«Так само, коли в майбутньому відбуватиметься генетичне вдосконалення дітей, зважаючи на повсюдне нерозуміння та відсутність серйозного осмислення пов’язаних і з цим морально-етичних питань, католики, ймовірно, піддадуться технологічній спокусі й знову просто “гратимуть за чужими правилами”, щоб не відрізнятися від інших», — додав він.

В інтерв’ю ватиканським медіа професор інформатики Римського університету «Ла Сапієнца» і директор Центру досліджень даних і складних суспільних систем Вальтер Кваттрочоккі поділився своїми роздумами над енциклікою Magnifica humanitas. На його думку, документ Лева XIV пропонує зрілий і виважений погляд на штучний інтелект, наголошуючи не лише на технологічних чи етичних питаннях, а й на тому, як нові системи впливають на людське судження, знання та суспільні відносини.

Вийти за межі протиставлення між захопленням і страхом

На думку італійського науковця, однією з найбільших заслуг енцикліки є те, що вона допомагає подолати поверхневу поляризацію між беззастережним захопленням штучним інтелектом та апокаліптичними прогнозами щодо його наслідків. «Magnifica humanitas зміщує акцент дискусії, яка коливається між наївним ентузіазмом і катастрофізмом», – зазначає Кваттрочоккі. За його словами, Папа пропонує замислитися над глибшим питанням: не над тим, чи машини здатні мислити, а над тим, «наскільки ці технології трансформують умови та критерії, за допомогою яких суспільство будує знання, судження та істину, а також відносини». Особливу увагу професор звертає на слова Лева XIV про те, що штучний інтелект не має людського досвіду, тіла чи здатності переживати стосунки, а тому не може бути ототожнений із людським способом пізнання світу.

Імітація судження не є справжнім судженням

Окрему увагу співрозмовник ватиканських медіа приділив поширеному переконанню, ніби мовні моделі мислять подібно до людини. Насправді ж, пояснює він, вони лише створюють переконливі тексти на основі статистичних закономірностей. «Ми бачимо мову і відразу схильні думати, що її створило щось, що мислить так само, як ми, але це зовсім не так», – наголошує науковець. Посилаючись на дослідження своєї наукової групи під назвою «Симуляція судження», Кваттрочоккі стверджує, що у виконанні складних завдань ці системи не здатні формувати по-справжньому надійні оцінки. «Ми маємо не судження, а симуляцію судження; ми маємо не взаємодію, а симуляцію взаємодії», – зазначає він. Людина здатна ставити під сумнів власні рішення, розпізнавати помилки та нести відповідальність за свої висновки, тоді як алгоритми працюють лише на основі статистичного передбачення наступних слів.

Коли правдоподібність підміняє істину

Найбільшу небезпеку Кваттрочоккі вбачає не в очевидних помилках штучного інтелекту, а в тому, що вони можуть залишатися непоміченими. За його словами, сучасне суспільство дедалі частіше ризикує підміняти перевірку фактів враженням правдоподібності. «Ризик полягає не стільки в тому, що помилка машини виявляється, скільки в тому, що вона не виявляється», – застерігає він. Науковець також висловлює занепокоєння тим, що дедалі більше людей делегують мовним моделям створення текстів і формування думок, не маючи інструментів для перевірки отриманої інформації. У результаті в публічному просторі поширюються повідомлення, які є «ідеально упакованими, але фактично порожніми».

Підсумовуючи, Кваттрочоккі називає енцикліку Лева XIV важливим внеском у сучасну дискусію про штучний інтелект. «Magnifica humanitas пропонує дуже чітке бачення, яке набагато менше схильне до інфантилізму та наївності», – зазначає він, додаючи, що головне питання, яке ставить документ, залишається надзвичайно актуальним: що станеться з людським суспільством, якщо воно почне делегувати власне судження машинам, які лише імітують взаємодію та розуміння?

Джерело: Vatican News

Для короткого ознайомлення — ось 15 сильних цитат з енцикліки:

«Ніколи раніше людство не мало такої влади над самим собою». (п. 4)

«На практиці, однак, технологія ніколи не є нейтральною, адже вона набуває рис тих, хто її створює, фінансує, регулює та використовує. Тому головний вибір полягає не між “так” чи “ні” щодо технології, а між будуванням Вавилона чи відбудовою Єрусалима; між владою, що прагне панувати над небесами і народом, який разом працює у присутності Бога, щоб відбудувати мури братнього співіснування». (п. 9)

«В епоху штучного інтелекту, коли людська гідність зазнає загрози через нові форми дегуманізації, нашим нагальним обов’язком є залишатися глибоко людяними. Ми повинні з любов’ю оберігати велич людства, даровану нам і в повноті об’явлену в Христі, сяйва якої жодна машина ніколи не зможе замінити». (п. 15)

«Таким чином “відкинуті камені” – бідні, хворі, мігранти та найменші серед нас – стануть наріжним каменем, і на землі постане міцний, гостинний спільний дім, де любов і вірність зустрінуться, а справедливість і мир обіймуться (пор. Пс. 85:10)». (п. 16)

«Людська гідність не залежить від здібностей людини, її багатства чи становища у житті, ані від правильності чи неправильності її виборів; це дар, який передує кожній особі та перевершує її, уділений Богом як вираз Його незмінної любові». (п. 50)

«Серед цих ідеологій я вважаю особливо підступною ту, яка стверджує, що кожна людина повинна заслужити або виправдати свою власну цінність, аж до того, що більшу вагу надають тим, хто є більш ефективним або продуктивним». (п. 51)

«Жоден гріх, поразка, приниження чи виключення не можуть применшити глибоку цінність людського життя, яке Бог захотів і покликав до існування». (п. 52)

«Солідарність вимагає, щоб рішення щодо даних, алгоритмів, платформ і штучного інтелекту враховували не лише негайну користь для небагатьох, але й вплив на всі народи та майбутні покоління». (п. 76)

«Для алгоритму помилка – це недолік, який потрібно виправити; для людини ж помилка може стати поштовхом до глибокої переміни. Майбутнє людини не можна вирахувати, воно залежить від її свободи – піднесеної невичерпною Божою благодаттю – та від взаємин, які вона будує». (п. 128)

«Надто раннє володіння особистим мобільним пристроєм і користування ним без нагляду дорослих може посилювати вразливість молоді, сприяти залежності та наражати її на ізоляцію, цькування й кібербулінг, а також на тиск ділитися інтимними зображеннями чи чутливою інформацією». (п. 141)

«Навіть у найтемніші ночі Господь піднімає чоловіків і жінок, які не здаються, які наполегливо творять добро, захищають вразливих і відкривають шляхи до примирення. Пам’ять про святих, праведників і часто забутих миротворців показує нам, що благодать не усуває конфлікт магічним чином, а надихає на активний опір злу та дивовижну креативність у творенні добра». (п. 211)

«Цивілізація любові не постане внаслідок одного, хай навіть видатного жесту, а з сукупності малих і непохитних щоденних учинків, які слугують захистом від дегуманізації». (п. 213)

«“Роззброймо слова – і допоможемо роззброїти світ”. Слова мають величезну силу, що ми досвідчуємо у щоденному житті; наприклад, сказане слово може змінити наш настрій на краще або на гірше». (п. 214)

«Жодна обчислювальна система, якою б досконалою вона не була, не здатна створити серце, яке віддає себе, або сумління, яке розрізняє добро і зло. Навіть коли машини перевершують у ефективності, людське обличчя, яке просить бути побаченим, залишається центром нашої історії. Це людське обличчя – це повнота, до якої прямує історія». (п. 233)

«Залишаймося вірними правді! Живучи серед безперервних потоків інформації, думок і зображень, ми знаємо, як легко впливати на рішення та вподобання за допомогою дедалі складніших алгоритмів. У цьому контексті вкрай важливо плекати серця, які люблять правду, віддають перевагу правильному, попри найпривабливіший контент, і шукають мудрості, а не негайних результатів». (п. 237)

За матеріалами EWTN news.

«Величне людство, створене Богом, сьогодні стоїть перед вирішальним вибором: звести нову Вавилонську вежу чи збудувати місто, де Бог і людство мешкають разом». Ці слова з початку першої енцикліки Лева XIV Magnifica humanitas «про захист людської особи в епоху штучного інтелекту» узагальнюють її основні мотиви та мету. Документ, опублікований у понеділок, 25 травня 2026 р., Папа підписав 15 травня, у 135-ту річницю проголошення енцикліки Rerum novarum Лева XIII. Папа Превост перейняв спадщину від свого попередника, написавши соціальну енцикліку, яка торкається одного з головних викликів сучасності: штучного інтелекту.

Відправною точкою Magnifica humanitas, що складається з п’яти розділів, а також вступу та висновку, є переконання, що технологія не є «силою, яка протистоїть людині» (4), ані «злом сама в собі» (9). Проте вона «не є нейтральною, бо набуває обличчя тих, хто її розробляє, фінансує, регулює та використовує». Звідси заклик Папи «залишатися людяними», дотримуючись логіки відважної співвідповідальності, субсидіарності, сопричастя, щоб «світ міг розпізнати… у серці людини місце, де Бог бажає мешкати» (16).

Соціальна доктрина Церкви – богослов’я сопричастя

У першому розділі, що має назву «Динамічна думка, вірна Євангелію», розглядається соціальна доктрина Церкви (СДЦ) у сучасному магістеріумі та у документах Другого Ватиканського Собору, підкреслюючи її «динамічний характер» (17). Будучи далекою від того, щоб бути «довідником принципів і норм, які слід застосовувати», СДЦ є скоріше «шляхом спільнотного розпізнання», богослов’ям сопричастя в історії» (27), яке спрямовує трактування подій у світлі Євангелія. Лев XIV згадує думки своїх попередників: від Пія XII – першого, хто вжив поняття «Соціальна доктрина Церкви» в Апостольському напоумленні Menti nostrae 1950 року – до Папи Франциска, природно включаючи Rerum novarum 1891 року, яку визнано «поворотним моментом у розвитку соціального вчення» (30). В своїх відповідних епохах, кожен Наступник святого Петра «висвітлював різні аспекти єдиної спадщини: гідність людини, цінність праці, універсальне призначення благ, солідарність і субсидіарність, піклування про творіння, центральне значення миру та братерства» (45).

Захист людської гідності: людина не є ресурсом для експлуатації

У другому розділі Лев XIV перелічує основи та принципи соціальної доктрини Церкви: серед перших він називає гідність людини, створеної на Божі образ і подобу. Про це необхідно пам’ятати, оскільки «тиск нових ідеологій та певних дуже потужних інтересів» може звести людину до «ресурсу, який можна використовувати та експлуатувати», або до «того, що вона створює чи виробляє» (51). Навпаки, «фундаментальна гідність кожної людини не набувається і не заслуговується, вона також не потребує того, щоб її доводити» (53). Другим фундаментом СДЦ є непорушність прав людини, серед яких першим є право на життя «від зачаття до його природного завершення»: у цьому контексті Лев XIV визначає штучне переривання вагітності, вбивство невинних та евтаназію як «серйозні неправомірні вчинки» (55). Третім фундаментом є визнання прав меншин. Святіший Отець також звертає увагу на права жінок, вимагаючи «конкретних рішень» у законодавстві, на роботі, в освіті, у соціальній та політичній відповідальності, щоб їх справді чули та цінували (57).

Винищувати або підкорювати націю – аморально й неприйнятно

Щодо принципів соціальної доктрини Церкви, Лев XIV виокремлює п’ять: першим є загальне благо, «соціальна форма гідності, визнана за кожним» (59). Щодо одного пункту Папа є особливо категоричним: «Сприяння загальному благу ніколи не може бути відокремлене від поваги до права народів на існування, на збереження своєї ідентичності та на можливість зробити своєю самобутністю внесок у сім’ю народів». Отже, «будь-яка спроба чи задум знищити або підкорити націю є тяжко аморальним і тому неприйнятним» (64).

Технології не повинні зосереджуватися в руках небагатьох

Другий принцип стосується загального призначення благ: тут та в інших розділах енцикліки Лев XIV наголошує на необхідності того, щоб знання та технології не зосереджувалися в руках небагатьох, поглиблюючи розрив між тими, хто включений у цифрову революцію, та тими, хто від неї відсторонений (67). Звідси випливають третій і четвертий принципи, а саме субсидіарність (68) – яка вимагає подолання патерналізму та асистенціалізму на користь спільної відповідальності – та солідарність (73), «принцип і чеснота», що протистоїть байдужості та враховує інтереси народів і майбутніх поколінь.

П’ятий принцип СДС, на який вказує Папа, – це соціальна справедливість: у цифрову епоху вона має гарантувати всім рівний доступ до можливостей, захищати найуразливіших, протидіяти ненависті та дезінформації, піддавати громадському контролю використання даних і технологій, «щоб критерієм був не лише прибуток, а гідність кожної людини та благо народів» (80). «Вирішальним випробуванням» у цій сфері, як зазначає Лев XIV, є мігранти, біженці та переміщені особи: те, як суспільство ставиться до них, демонструє, «чи ідея справедливості керується страхом, чи братерством». Звідси випливає заклик як до збереження «права на надію» тих, хто змушений виїжджати, гарантуючи їм безпечні та легальні шляхи, гідне прийняття та інтеграцію, так і до підтримки «права залишитися» кожному на своїй землі в мирі та безпеці, усуваючи «глибинні причини» міграції (81).

Іспит совісті для Церкви

Ці п’ять принципів Папа адресує не тільки суспільству, а й Церкві, яку закликає до «іспиту сумління»: Святіший Отець закликає «очистити церковні взаємини та структури від тих викривлень, що породжують нерівність, непрозорість та зловживання владою». Йдеться про заохочення дослухатися до «жертв духовних, економічних, інституційних, сексуальних зловживань, зловживань владою та сумлінням», оскільки це «є невід’ємною частиною шляху справедливості, що включає визнання шкоди, справедливе відшкодування та запобігання» (89).

Потрібен спільний етичний кодекс щодо ШІ

Третій розділ – «Техніка та домінування. Велич людської особи перед обіцянками ШІ» – заглиблюється в суть теми штучного інтелекту. Лев XIV застерігає від «технократичної парадигми», яку вже засуджував Папа Франциск, згідно з якою кожен вибір визначається виключно параметрами ефективності та прибутку (92). Навпаки, найпотужніша технологія не обов’язково є найкращою: ШІ може імітувати та симулювати людину, але не володіє моральною свідомістю, емпатією, емоційними здібностями, здатністю до стосунків та духовними якостями. Тому до ШІ слід підходити тверезо та пильно, зберігаючи ясність щодо відповідальності та підзвітності на всіх його етапах розвитку (accountability) й роблячи ставку на відповідні політичні та правові рамки, незалежний нагляд та вишкіл користувачів. Насамперед потрібен етичний кодекс, що відповідає критеріям спільно визнаної соціальної справедливості, бо «немає потреби в більш моральному ШІ, якщо цю мораль визначить невелика група людей» (107). Не можна також не згадати про вплив нових технологій на довкілля, адже вони потребують великої кількості енергії та води, що впливає на викиди вуглекислого газу та завдає шкоди створінню (101).

Роззброїти ШІ

ШІ потрібно роззброїти, як наполягає Лев XIV, щоб вивести його з логіки військової, економічної та когнітивної конкуренції; щоб зруйнувати прирівнювання технічної потужності до права на владу; щоб вирвати його з-під контролю монополій і не дати йому запанувати над людством. Це завдання є етичним, технічним та екологічним, оскільки ШІ «вже є середовищем, в яке ми занурені, і силою, з якою ми мусимо рахуватися» (110). Значний простір присвячено критиці трансгуманізму та постгуманізму, які тлумачать прогрес як подолання людських обмежень. Натомість обмеження не є вадою, яку слід усунути, а складовою частиною особи, оскільки «людина розквітає не попри обмеження, а часто завдяки ним» (118), визнаючи у крихкості та скінченності місця, де дозрівають стосунки, піклування та відкритість на Бога й на іншого.

Технічний прогрес не повинен привести до регресу серця

Ставки високі: розвивати техніку, усуваючи людські обмеження, означає, по суті, привести до регресу серця. Адже людство, величне і водночас поранене, «не повинно бути замінене чи перевершене». Технологія може полегшити його страждання і відкрити йому нові можливості, але не повинна заперечувати те, що є йому притаманним: «здатність до стосунків і любові» (126). Перед обличчям штучного інтелекту справжня альтернатива полягає не у виборі між ентузіазмом і страхом, а між двома способами побудови прогресу: на служінні людині та народам або логіці могутності (129). Цей вибір стосується всіх: побудова Вавилону чи Єрусалиму, двох «міст» людини та Бога, про які згадував також святий Августин (130), починається з кожного з нас.

Екологія комунікації та центральна роль школи

У четвертому розділі «Збереження людського в умовах трансформації. Істина, праця, свобода» енцикліка розглядає істину як спільне благо та невід’ємний елемент демократії. У цифровому середовищі істина має втілюватися в «екології комунікації», щоб культура, породжена інтернетом, не стала інструментом «уніфікації та домінування», а ставала простором для дозрівання «внутрішньої свободи та критичного мислення» (136–137). Папа вказує на деякі інструменти: прозорість у логіці відбору контенту, захист персональних даних, серйозну журналістику, засновану на аргументації та перевірці, нове усвідомлення щодо «правильного та критичного» використання штучного інтелекту, інтеграцію знань. Прозора та чесна комунікація вимагається також від Церкви, особливо у випадках несправедливості та зловживань. Центральним у енцикліці є заклик до оновленого освітнього союзу, щоб у молоді не згасало «бажання ставити запитання» з-за досконалих машин, через які людське мислення може здаватися непотрібним (140). «Ми повинні навчитися постити від ШІ» – підкреслює Лев XIV, усуваючи нерівності в доступі до освіти та роблячи ставку на школу як місце, де вчаться «шукати та любити істину» і де навчають того, чого не може дати цифрове середовище: «часу, проведеного спільно з метою навчання, та гідних довіри стосунків» (147).

Праця має бути зосереджена на людині, а не на прибутку

У контексті «четвертої промислової революції», що характеризується цифровим переходом, Святіший Отець наголошує на важливості захисту гідності та цінності праці. «Нові форми праці не обов’язково є кращими», – пояснює він, оскільки технології можуть призвести до декваліфікації працівників, відсунути їх на другорядні функції та піддати автоматизованому нагляду (150). Навпаки, необхідно розробляти системи, орієнтовані на людину, а не лише на продуктивність, оскільки технологія, безперечно, може звільнити людину від важких або повторюваних завдань, але вона ні в якому разі не повинна призводити до безробіття в ім’я скорочення витрат та збільшення прибутку. У ситуації, коли на горизонті вимальовуються більша бідність та нерівність, спричинені автоматизованими системами, що замінили людину, Папа також закликає до оновлення профспілкових організацій (155).

Розвиток не вимірюється лише за показниками ВВП

Цифрову трансформацію потрібно заздалегідь регулювати за допомогою стабільних соціальних критеріїв, доступної та безперервної професійної підготовки працівників, а також корпоративної відповідальності. Папа також наголошує на необхідності вийти за межі ВВП як показника рівня розвитку країни, зосередившись натомість на гідності праці, загальному добробуті, зменшенні нерівності та охороні довкілля. Фінанси заради фінансів, насправді, відрізняються від фінансів заради розвитку (159-160). І, слідуючи за святим Павлом VI, підкреслюється взаємозалежність між миром і розвитком, бажаючи міжнародної співпраці, здатної визначити спільні стратегії «насамперед на користь країн та груп, що є найбільш уразливими», оскільки процвітання сприяє миру «лише тоді, коли воно є поширеним, інклюзивним та сталим» (163).

У енцикліці також міститься сильний заклик щодо сім’ї, заснованої на стабільному союзі між чоловіком і жінкою: вона є «первинним соціальним благом», «основоположною та незамінною клітиною» будь-якої спільноти (165), яку слід підтримувати також за допомогою політики у сфері праці, зосередженої на стабільності та людських ритмах, щоб забезпечити належний життєвий баланс і захистити ту «здатність будувати майбутнє», яка робить суспільство генеративним.

«Архітектура видимості» та ризики для свободи

Врешті, тема людської свободи, яку слід захищати від залежності та комерціалізації: в часи, коли цифрові платформи розроблені для того, щоб забирати час користувачів і експлуатувати їхні слабкості, необхідно терміново зміцнювати внутрішню свободу кожного та протистояти ризику соціального контролю, що випливає з масового збору даних та використання алгоритмічних систем. Адже профілювання, прогнозування та спрямовування поведінки є «новою могутністю» (171), яка загрожує дискримінацією найслабших. Папа, зокрема, засуджує «архітектуру видимості», яка винагороджує та підсилює лише те, що є видимим, формуючи думки та породжуючи конформізм.

ШІ породжує нові форми рабства, такі як «травмовані, понівечені, зношені тіла» (173) тих, хто працює на видобутку рідкісноземельних металів, необхідних для технологій. Тому боротьба проти нових форм рабства є ще одним «вирішальним випробуванням для етичного розрізнення» цифрової трансформації. У цьому контексті Лев XIV підкреслює, що «Церква відновлює своє рішуче засудження будь-яких форм рабства, торгівлі людьми та їхньої комерціалізації», і наголошує, що не реагувати на ці «серйозні порушення людської гідності» або толерувати їх означає, по суті, «стати співучасником» (174). Водночас Папа «щиро просить пробачення» за запізнення, з яким Церква в минулому засудила «лихо рабства». Енцикліка також згадує про «нові рідкісноземельні елементи влади», тобто життєво важливу інформацію – наприклад, про охорону здоров’я та демографію – яку використовують для визначення економічних стратегій. Як пояснює Святіший Отець, це нове обличчя колоніалізму, яке привласнює дані та перетворює особисте життя на інформацію, яку можна експлуатувати, роблячи цифрове середовище «простором хижацтва» (178-179).

Зберігаючи поняття «законної самооборони», подолати теорію «справедливої війни»

У п’ятому та останньому розділі – «Культура сили та цивілізація любові» – Лев XIV звертає погляд на війну: «Цифрова революція змінює граматику конфліктів», і без етичного підходу рішення щодо життя та смерті людей ставатимуть дедалі більш безособовими, із застосуванням сили, що буде вважатися «негайним та здійсненним варіантом» (182–183). В основі всього лежить «культура сили», яка нормалізує війну та реабілітує її як «інструмент міжнародної політики», стимулюючи переозброєння. На громадську думку, яка в минулому розглядала воєнні дії лише як крайній захід, сьогодні впливають також поляризуючі медійні наративи, а також «тривожна втрата історичної пам’яті», що позбавляє довгострокового бачення (191). Відповідно, сьогодні мир більше не розглядається як завдання, яке слід взяти на себе, а як хиткий проміжок між конфліктами. Тому Лев XIV наголошує, що – за умови збереження права на законний захист у найвужчому сенсі – необхідно подолати теорію «справедливої війни», сприяючи радше діалогу, дипломатії та прощенню (192).

В енцикліці не бракує засудження зростання військової промисловості, гонки ядерних озброєнь, появи нових озброєних гравців – серед яких джихадисти – які прагнуть підтримувати конфлікти як джерело влади та доходів. Далі висловлюється чітке застереження проти використання зброї, пов’язаної з ШІ, оскільки «не існує алгоритму, який міг би зробити війну морально прийнятною», навпаки: технологія «не позбавляє конфлікт його внутрішньої нелюдяності, вона може лише зробити його швидшим та безликим, знижуючи поріг застосування насильства та перетворюючи оборону на оперативне передбачення, де жертви зведені до даних. Таким чином, вона привчає нас до думки, що насильство є неминучим і його потрібно лише оптимізувати» (198). Отже, потрібні суворі етичні обмеження, узгоджені на міжнародному рівні, засновані на особистій відповідальності та захисті цивільного населення, оскільки «будь-яка технологія, що полегшує нанесення удару, не бачачи обличчя супротивника, знижує моральний поріг конфлікту» (199).

Криза багатосторонності

Культура сили також випливає з кризи багатосторонності та появи «безладної й конфліктної багатополярності», в якій переважає недовіра до іншого (201). Силу права замінює право сильнішого; логіка сили переважає над побудовою миру, відсунутою на другий план, а інституції, створені для захисту спільної долі народів, тепер ослаблені, їх моральний авторитет не визнається. У цьому контексті Папа висловлює сподівання на «глибокі реформи» ООН та міжнародної політичної системи, які подолають нинішню кризу цінностей на користь справжнього спільного блага (226).

Сьогодні, йдеться далі в енцикліці, ведуться «гібридні» війни, що охоплюють економічну, фінансову та інформаційну сфери, використовуючи дезінформацію та страх для впливу на громадську думку та представлення збільшення військових витрат як «єдиної відповіді» на непевну майбутність. Але все це є лише «фальшивим реалізмом», безвідповідальною Realpolitik, яка сіє у свідомості та культурах змирення з неминучістю війною і визначає мир як утопію (204-205). Не виключаючи й того, що для декого збройний конфлікт може бути інструментом «цинічного врегулювання» труднощів, а також способом відвернути увагу від внутрішніх проблем (208).

Цивілізація любові

Християнин покликаний відповісти на цю культуру сили, будуючи «цивілізацію любові»: адже благодать не усуває конфлікт, наче за помахом чарівної палички, а породжує «працьовитий опір злу та дивовижну креативність у доброму» (211). Кожен у своїй сфері діяльності покликаний обирати: чи підживлювати логіку сили, чи берегти мир, стримуючи дегуманізацію невеликими вчинками вірності та витривалості. Папа вказує на п’ять «шляхів відповідальності»: роззброювати слова, кажучи правду; будувати мир у справедливості; дивитися очима жертв, займаючи позицію, бо існують конфлікти, в яких «не справедливо залишатися нейтральним». Обстріли цивільних, лікарень, інфраструктури ранять саме людство і не можуть бути предметом абстрактного аналізу. Навпаки, треба дати голос жертвам, щоб «справді усвідомити безодню зла, що міститься» у війні та в будь-якому насильстві (217). І ще: Папа закликає плекати «здоровий реалізм», який шукає шляхи до миру, які можна реалізувати на ділі, а не лише на словах.

Не використовувати ім’я Бога для виправдання війни

Врешті, слід відродити діалог, перейшовши від культури сили до культури переговорів. Вирішальне значення має також «діалог між релігіями», що несе послання миру. «Хто використовує ім’я Бога для виправдання тероризму, насильства чи війни, той зраджує Його обличчя, – застерігає Лев XIV, – воювати в ім’я релігії означає, насправді, завдавати удару самій релігії» (223). Зі свого боку, дипломатія Святого Престолу використовує «євангельський принцип милосердя» як конкретний критерій політичної діяльності. Звідси випливає заклик до молитви, бо мир походить насамперед від Бога (227–228).

Величне людство

На завершення енцикліки Святіший Отець закликає вірних осмислювати нові технології у світлі Євангелія, дотримуючись «поміркованого і вимогливого шляху християнського життя», щоб також і в часи штучного інтелекту всі могли свідчити про «красу величного людства, в якому живе Бог».

Джерело: Vatican News

Єпископ Кевін Доран з єпархії Ахонрі в Ірландії виголосив проповідь у церкві Університету Ньюмена в Дубліні з нагоди Маршу за Життя 4 травня в Дубліні, організованого Pro Life Campaign.

У своїй проповіді Доран торкнувся взаємозв’язку між наукою, вірою та людською гідністю, зосередивши своє послання на істині щодо людського ембріона та дитини в лоні матері.

Він нагадав зібраним, що немає конфлікту між істиною науки та істиною віри, і пояснив, що відправною точкою віри «є об’явлене слово Боже, яке для нас, християн, досягає своєї повноти в особі та вченні Ісуса».

У цьому ключі він наголосив, що науковий прогрес дозволив підтвердити, що генетична ідентичність нового індивіда «вже встановлена після запліднення», зазначивши, що «те, що відбувається після цього, є дивовижним процесом росту та розвитку».

Виходячи з цього, теолог та біоетик далі заявив, що кожен, хто заперечує суттєву безперервність між ембріоном та дитиною, народженою через дев’ять місяців, «іде всупереч правді».

Посилаючись на грецьких філософів, таких як Арістотель, Сократ і Платон, він зазначив, що «в кожній живій істоті має бути першопричина життя, яка пояснює та керує всіма її діями».

«Людська діяльність, — продовжив він, — включає складні міркування та формування понять, які виходять за межі матеріального світу».

Це, за словами Дорана, призвело багатьох із цих мислителів до висновку, «що першопричиною життя в людях має бути духовна душа».

Єпископ зазначив, що «як тільки з’являється живе тіло, навіть таке мале, як ембріон, у ньому має бути душа, яка пояснює та керує всім його зростанням, розвитком та діями протягом усього життєвого циклу».

Він також наголосив, що «все у Всесвіті не лише створене Богом, але й знаходить свою мету та значення в порядку, встановленому Богом», наголошуючи, що «існує розумний план, і ми втручаємось у природу на власний страх і ризик».

Аборт не лише вбиває дітей, а й ранить жінок

У світлі цих міркувань єпископ зазначив, що аборт «не лише вбиває дітей, він також ранить жінок у самій глибині їхньої істоти» та завдає «невимовної моральної та духовної шкоди всім, хто його пропагує або бере в ньому участь, саме тому, що він суперечить правді».

У зв’язку з внесенням нового законопроєкта про розширення доступності абортів у країні він поставив під сумнів причини, чому деякі законодавці, здається, рішуче налаштовані «ігнорувати правду або повністю заперечувати її».

З огляду на це він закликав до відповідальності католиків знати Євангеліє Життя «в усіх його вимірах і впевнено свідчити про нього, як у нашому приватному житті, так і в публічному просторі».

«Нам потрібно знайти нові способи надання життєствердної підтримки жінкам, які перебувають у кризі під час вагітності або після народження дитини», – наголосив він.

Доран нагадав про запрошення Папи Лева XIV: «Церква покликана досягати всіх народів не нав’язуючись, а свідчити про істину в любові», пише EWTN News.

29 квітня 2026 року Ватиканська обсерваторія повідомила про присвоєння чотирьом астероїдам імен на честь визначних постатей її історії, серед яких Папа Лев XIII (Джоаккіно Вінченцо Рафаеле Луїджі Печчі), що у 1891 році відновив діяльність обсерваторії. Відповідні назви опубліковані у бюлетені WGSBN (Міжнародного астрономічного союзу). Усі чотири астероїди були відкриті завдяки спільній роботі астронома Казімієраса Черніса та єзуїта о. Річарда Бойла з Ватиканської обсерваторії за допомогою телескопа VATT на горі Ґрем в Арізоні. Нові назви – «(858334) Джоаккінопеччі», «(836955) Лайс», «(836275) П’єтромаффі» та «(688696) Бертіо» – вшановують Папу Лева XIII та трьох астрономів, пов’язаних із розвитком ватиканської наукової традиції.

Папа Лев XIII і відновлення Ватиканської обсерваторії

Астероїд «(858334) Джоаккінопеччі» присвячено Папі Леву XIII (1810-1903), який відновив Ватиканську обсерваторію наприкінці XIX століття. У motu proprio «Ut Mysticam» 1891 року він підкреслив важливість науки для Церкви, зазначаючи, що вона покликана «приймати її, заохочувати та просувати з максимальною відданістю». Саме з його ініціативи обсерваторія стала символом поєднання віри та наукового пошуку.

Троє астрономів і служіння науці

Інші три астероїди носять імена людей, які зробили вагомий внесок у розвиток обсерваторії. «(836955) Лаїс» вшановує о. Джузеппе Лаїса (1845-1921), який протягом трьох десятиліть був заступником директора Ватиканської обсерваторії та брав участь у міжнародному проєкті «Carte du Ciel» («Мапа Неба»). «(836275) П’єтромаффі» названо на честь кардинала П’єтро Маффі (1858-1931), керівника обсерваторії з 1904 до 1931 року, який сприяв передачі її під опіку Товариства Ісуса. «(688696) Бертіо» увічнює пам’ять єзуїта Флорана Константа Бертіо (1919-1995), піонера комп’ютерного аналізу астрономічних даних та досліджень структури Чумацького Шляху.

Наукова традиція Ватиканської обсерваторії та сучасні дослідження

Усі назви були затверджені Робочою групою з номенклатури малих тіл Міжнародного астрономічного союзу. Після відкриття астероїди отримують тимчасові позначення, а згодом – постійні номери та офіційні імена. Сьогодні Ватиканська обсерваторія продовжує наукову традицію, започатковану ще у XIX столітті. Її діяльність поєднує астрономічні дослідження з міжнародною співпрацею та використанням сучасних технологій спостереження.

Віра і наука у спільному горизонті

Присвоєння нових назв астероїдам стало ще одним знаком тривалої місії Ватиканської обсерваторії. Вона, як і за часів Лева XIII, покликана свідчити, що віра і наука не суперечать одна одній, а можуть взаємно збагачуватися в пошуках істини про Всесвіт.

Джерело: Vatican News

Ксенотрансплантації вкрай необхідні

У 2024 році в усьому світі було здійснено 170 тисяч трансплантацій, що задовольнило лише 10 відсотків потреб. У Європейському Союзі щодня помирає 8 осіб через брак органів для пересадки. «Ці статистичні дані, — як зазначив очільник Папської Академії Життя о. Ренцо Пекораро, — чітко показують, наскільки важливими є ксенотрансплантації».

Медичні та етичні питання

О. Пекораро наголосив, що за останні 25 років трансплантологія зробила величезний прогрес, особливо у сфері застосування генної інженерії щодо тварин-донорів, що значно зменшує ризик відторгнення трансплантату. Він підкреслив, що новий документ говорить про повагу до гідності тварини і адресований як віруючим, так і лікарям.

Доктор Моніка Консоланді з Тренто звернула увагу на етичні проблеми, пов’язані з використанням органів тварин: «Використання органів тварин повинно диктуватися здоровим глуздом, нормами права та справжньою необхідністю. Трапляється, що пацієнт після трансплантації переживає духовну чи психологічну кризу, а іноді навіть розлади ідентичності, тому після операції йому слід забезпечити належний супровід». Член Академії життя, науковець зі Стретфорда (США), зазначив: «Ми пануємо над світом і створінням, але це не означає, що можемо робити все, що хочемо. Свої права мають і пацієнт, і тварина».

На завершення науковці наголосили, що завдяки розвитку науки пересадки органів тварин стали дуже безпечними, випадки інфекцій чи інших патологій трапляються надзвичайно рідко, зазначає Vatican News.

Платформа підтримує 50 мов, зокрема українську

База для навчання католицького чатбота розташована в римській Kolegium Russicum. Під час холодної війни тут готували майбутніх священників, призначених для служіння в Радянському Союзі. Деякі з них загинули мученицькою смертю, і взагалі всіх вважали шпигунами Ватикану. Сьогодні три зали престижного колегіуму заповнені найновішими технологіями: комп’ютерами, сканерами, а також є великий білий стіл, за яким щодня відбуваються «мозкові штурми». Поруч стоять коробки, наповнені ватиканськими документами, теологічними працями та промовами пап.

Достовірність Magisterium AI

Magisterium AI — це чатбот, створений американською компанією Longbeard, завданням якого є відповідати на запитання щодо віри та вчення Католицької Церкви. Проєкт виник як відповідь на проблеми з достовірністю таких систем, як, наприклад, ChatGPT-4, які мають тенденцію генерувати неправдиву інформацію, тобто «галюцинувати», і не подають чітких джерел.

Творці Magisterium AI вирішують цю проблему, застосовуючи специфічний підхід до даних — на відміну від моделей загального призначення.

Замість інтернету — справжні книги

Magisterium AI не використовує знання, отримані з інтернету. Натомість його база даних обмежена виключно офіційними церковними документами. До них належать, зокрема, Катехизм Католицької Церкви, Кодекс Канонічного Права, а також документи соборів і пап.

Коли користувач ставить запитання, система спочатку шукає відповідні фрагменти у цій закритій базі. Лише на основі знайдених цитат мовна модель формулює відповідь, завжди подаючи посилання на всі використані джерела.

Найкраща у світі пошукова система про католицьку віру

Проєкт амбітний від самого початку. За задумом Magisterium AI — це «найкраща у світі пошукова система, присвячена католицькій вірі».

Її творець, 43-річний Метью Гарві Сандерс, зазначає, що у світі штучного інтелекту, який швидко розвивається, найбільшим викликом залишаються достовірність і правда. Виходячи з цього, з’явилася ідея скористатися ватиканськими архівами. Канадець переїхав до Рима і встановив контакти з папськими університетами, бібліотеками й установами Апостольської Столиці.

Так у Russicum виникла лабораторія високих технологій із найсучаснішим обладнанням, яке автоматично переглядає книги та сканує 1400 сторінок на годину.

Ми можемо допомогти людям стати святими

Три тисячі томів Acta Apostolicae Sedis за 1909–2023 роки — своєрідного офіційного журналу Апостольської Столиці — були завантажені протягом двох тижнів. До цього додаються твори Отців Церкви — від Тертуліана до Джона Генрі Ньюмена, рішення Римської Роти, папські та статистичні щорічники, житія святих, останній хірограф папи, тексти арамейською і сирійською мовами, стародавні каліграфії та документи, написані на папірусі.

Вже відскановано 30 тисяч документів, а мрією є досягти мільйона.

«Голоси, яких не чули 700 років, вступають у діалог із сучасними вірними. Ми можемо допомогти людям стати святими», — з ентузіазмом наголошує Бенджамін Крокетт. 35-річний каліфорнієць, який працює у стартапі, наголошує, що творці католицького чатбота «не хочуть створювати прогресивний чи консервативний штучний інтелект. Йдеться про те, щоб надавати інформацію справді відповідно до того, чого навчає Церква».

Динамічний розвиток

Magisterium AI розвивається дуже швидко: відповідає на 40 тисяч запитань щодня різними мовами, присутній у 185 країнах, а його дані використовують такі проєкти, як Hallow — найбільший у світі молитовний застосунок.

Коли користувач ставить запитання, система спочатку шукає відповідні фрагменти в закритій базі вчення. Лише на основі знайдених цитат мовна модель формулює відповідь, завжди додаючи посилання на використані джерела.

До проєкта залучені не лише програмісти, а й консультанти з теології — видатні науковці. Католицький чатбот прагне досконалості, тому Magisterium AI постійно навчається, повідомляє КАІ.

Визначення напрямку

Фахівці наголошують, що Magisterium AI – це цікавий приклад тенденції у розвитку штучного інтелекту. Він показує напрямок, у якому можуть розвиватися системи ШІ для галузей, що вимагають максимальної точності та вірності джерелам, таких як право чи медицина. Цей інструмент не є «штучним теологом» і не створює нових інтерпретацій. Його роль — бути вдосконаленою пошуковою системою, яка полегшує доступ до наявних, перевірених знань.

Це свідчить про те, що майбутнє штучного інтелекту — не лише креативні, а й високоспеціалізовані та безпечні рішення, призначені для конкретних груп користувачів.

Католицький чат-бот навчається за допомогою церковних документів: Magisterium AIможна знайти за адресою: www.magisterium.com.

«Quo vadis, humanitas?» (Куди прямуєш, людство?) – такою є назва нового документа Міжнародної Богословської Комісії (МБК), який був оприлюднений у середу, 4 березня 2026 року. Його 9 лютого схвалив Папа Лев XIV.

Сьогодні, в умовах безпрецедентного технологічного прогресу, богослов’я прагне надати «богословську та душпастирську пропозицію», яка розглядає людське життя як «цілісне покликання» та «спільну відповідальність перед іншими та перед Богом» у світлі Євангелія. Центральне місце займає посилання на Конституцію Другого Ватиканського Собору Gaudium et spes: документ МБК запозичує як тему відкритого діалогу між Церквою і сучасним світом, так і концепцію людини як «цілісної істоти, в єдності тіла і душі, серця і совісті, розуму і волі».

Розвиток між трансгуманізмом і постгуманізмом

Перший із чотирьох розділів тексту присвячений розвиткові, який характеризується двома полюсами: трансгуманізмом і постгуманізмом. Перший охоплює бажання конкретно покращити, за допомогою науки і технологій, умови життя народів, долаючи їхні фізичні та біологічні обмеження. Другий живе «мрією» навіть замінити людину, вивищуючи кіборга, тобто гібрида, який робить розмитою межу між людиною і машиною. Між цими двома полюсами стоїть християнська віра, яка «спонукає шукати синтез» людських напружень у Христі, Божому Сині, Який став людиною, помер і воскрес.

Цифровий світ як середовище життя

Після короткого екскурсу в історію взаємин між розвитком і технологією в останніх папських висловлюваннях – від святого Івана XXIII до Франциска – документ зосереджується, зокрема, на цифрових технологіях у світлі роздумів Лева XIV. «Цифрова технологія, – підкреслюється, – вже не є лише інструментом, а становить справжнє життєве середовище», оскільки вона структурує людську діяльність і стосунки. Ось чому цифрова ера започаткувала «новий горизонт сенсу», змінивши також поняття «універсального», яким сьогодні позначають «те, що є спільним у глобальному сполученні», а не «спільну природу».

З цього випливають різні небезпеки: в екологічній сфері експансія штучного світу призводить до економіки, заснованої на необмеженому використанні ресурсів заради максимального прибутку. «Трагічним наслідком» цього є екологічний борг між Північчю і Півднем світу, «неконтрольована і несанкціонована» урбанізація, політика видобутку корисних копалин, що забруднює довкілля. У стосунках з іншими цифрова революція може призвести до того, що людина почуватиметься незначною і загубленою в некерованому і дестабілізуючому потоці інформації, між суто віртуальними контактами, без прив’язки до часу й місця.

Зростання потенціалів штучного інтелекту

Дедалі більше проявляється сила штучного інтелекту, як у вузькому розумінні (AI) так і в загальному (AGI). Перший може швидко обробляти великі обсяги даних, що не завжди піддається контролю з боку людини, компаній або держав, а отже, є ненадійним. Другий, набагато більш проникливий, в майбутньому зможе замінити всі аспекти людського інтелекту, як обчислювальні, так і оперативні, що матиме глибокі та радикальні наслідки. У такому гіперпідключеному світі, як зазначено в документі, економічні, політичні, соціальні або військові процеси ризикують стати «неконтрольованими і, отже, некерованими», а також зростає загроза «соціального контролю та маніпулювання».

Також комунікація зазнає наслідків цієї ситуації: незважаючи на те, що підкреслюються переваги науково-технічного розвитку в цій сфері, такі як «активне громадянство», «безпосередня та партесипативна інформація», а також «незалежна інформація», що дозволяє, наприклад, викривати порушення прав людини, – МБК попереджає про «безмежний ринок новин та особистих даних, які не завжди можна перевірити і які часто піддаються маніпуляціям». По суті, сьогодні засоби масової інформації не є «нейтральними засобами», тому їхній вплив на етику та культуру становить виклик для антропології.

Інфосфера та криза західних демократій

У такій «інфосфері» особистість стає дедалі більш невпевненою у своїй ідентичності і тому прагне визнання з боку інших: визнання, яке доводиться завойовувати навіть «фальсифікуючи реальність» або утверджуючи свої права «проти іншого». Звідси випливають соціальні конфлікти, які часто переростають у конфлікти ідентичності. І звідси ж випливає «криза, яку переживають західні демократії», не усвідомлюючи «зростання труднощів» у визнанні, на загальній основі, «того, що об’єднує нас як людей». По суті, підкреслює МБК, відсутній той «соціальний діалог», який будує консенсус знизу, на основі «солідарних зв’язків».

Інформаційна революція також змінює спосіб сприйняття знань, горизонт яких може бути зведений лише до того, що штучний інтелект може опрацювати. Принципи філософії, богослов’я чи етики можуть тоді розглядатися як суб’єктивні питання або питання особистого смаку. Те саме може статися і з тілесністю: якщо, з одного боку, прогрес біотехнологій для здоров’я і благополуччя різних народів є позитивним, то, з іншого боку, документ застерігає від поширення «культу тіла», особливо на Заході, де існує тенденція прагнути «ідеальної фігури, завжди у формі, молодої і красивої». Не менш ризикованим є human enhancement: сам по собі цей термін позначає всі ті біомедичні, генетичні, фармакологічні та кібернетичні технології, що спрямовані на покращення здібностей людини. Але якщо це поняття трактувати «без обмежень і обережності», то нагальним стає замислитися над необхідністю балансу між «технічно можливим і по-людськи розумним».

Стосунки між цифровим світом і релігійністю

Також широко розглядається питання про взаємозв’язок між цифровими технологіями та релігією: і в цій сфері є як позитивні аспекти, такі як легкість отримання знань та інформації, так і негативні. Серед них – створення в Інтернеті «гігантського “релігійного ринку“, який пропонує вибір по меню, відповідно до індивідуальних інтересів», а також певна християнська комунікація, яка в соціальних мережах використовується для «підживлення суперечок і навіть руйнування доброї репутації інших людей». І не тільки: у цій «метаморфозі способу вірування» сама технологія в кінцевому підсумку виступає «духовним провідником і посередником у священному», з крайніми випадками «віртуальних благословень та екзорцизмів і цифрового спіритизму». Не бракує також форм неогностицизму, які в ім’я людства, вільного від будь-яких обмежень, спільнот та історії, бачать у релігії лише перешкоду для досліджень та прогресу.

Культура анамнезу та амнезія культури

Другий розділ документа зосереджений на темі цілісного покликання: людський досвід слід розглядати в конкретних категоріях часу, простору та взаємин. Сьогодні, пояснює МБК, втрачено відчуття історії, все зведено до «замкнутого в собі сьогодення», а «культура анамнезу» поступилася місцем «амнезії культури» . Не існує живих традицій, а лише оброблені дані, які можна в будь-який момент завантажити з комп’ютера. Технологія робить все сучасним, але «теперішнє, яке більше не знає минулого, не має жодного майбутнього», ані надії. Це може призвести до «форм ревізіонізму та неґаціонізму», а також до «фальшивих культур (марнотратства, стін, ізоляції) або популізму. На тлі всього цього Євангеліє виступає як контркультура з двох причин: тому що воно цінує і підтримує всі справді людські виміри і тому що в «горизонтальному прискоренні», якого зазнає історія, Слово надає їй сенсу, а саме – Ісуса Христа, точку зустрічі між часом людини і вічністю Бога.

Явище «урбаністичної епохи»

Не менш розлогими є роздуми про простір, особливо з огляду на явище «urban age», тобто формування метрополійних регіонів, що об’єднують центри та периферії у величезні простори, які не позбавлені проблем, таких як відсутність базових послуг. Крім того, глобальна культура та легкість пересування роблять людину «громадянином світу», але також «кочівником», що блукає в анонімних і одноманітних не-місцях, таких як аеропорти та торгові центри. «Таким чином втрачається постать паломника», – підкреслює документ, тобто того, хто, не втрачаючи зв’язку зі своєю землею, вирушає в подорож, щоб відповісти на поклик Бога. Глобальний простір не робить нас більш гостинними та відкритими для інших. Навпаки, він призводить до «сильних реакцій, пов’язаних з ідентичністю», посилює «почуття вторгнення», яке бачить в іншому загрозу, створює кордони там, де християни бачать пороги, тобто «місця, які сполучають нас» із ближніми. Христос, насправді, «відкриває простір народів і осіб», роблячи його гостинним місцем, без стін і замкнутості, в спасенному сьогоденні, на дорозі до трансцендентного майбутнього.

Стосунки як противага уніфікуючій глобалізації

Отже, потрібними є стосунки, міжсуб’єктивність, що розуміється як приналежність людини до сім’ї, народу та традиції. Такі форми приналежності, як підкреслює документ, формують особисту ідентичність і становлять «противагу поширенню уніфікуючої глобалізації». Сімейна клітина, зокрема, «у ставанні чоловіка і жінки одністю в народженні дитини» виражає «повноту і обітницю» дару життя. Так само народ реалізується, поділяючи культуру і землю, протиставляючись таким чином «космополітичному, анонімному і глобалізованому» баченню, яке нівелює відмінності та особливу ідентичність. Принципом, на який, натомість, посилається МБК, є єдність у різноманітності. У цьому контексті також розглядається «Божий люд, яким є Церква», шлях якого ґрунтується на вірі та є відкритим на відмінності задля «більшого об’єднавчого проєкту».

У цьому розділі також важливе місце займає принцип спільного блага, з зверненням до фінансових інституцій, щоб вони були більш «уважними до реальної економіки, ніж до логіки прибутку», і не втрачали етичного підходу та солідарності щодо найслабших. Також тому, що «таїнство хреста» спрямовує увагу на точку зору постраждалих. Без справедливості та поваги до найслабших не може бути «людського сповнення» історії. У цьому контексті заохочено звернути увагу на найбідніших, яким у контексті технологічного поступу може загрожувати стати «побічними жертвами», яких можна безжально усувати.

Сповнення у любові

Цілісне покликання людини полягає також у реалізації в любові: життя кожного є плодом «творчої любові Отця», Який полюбив його ще до того, як створив. Це означає, що «кожне людське існування має нескінченну цінність саме в собі», і людина не може бути піддана жодним політичним, економічним чи соціальним заходам, які принижують її «нескінченну гідність». Сприйняття життя як дару також означає, що ніхто не повинен почуватися «зайвим» у світі, бо всі ми покликані відповісти на задум, який Бог приготував для нас, Його дітей, які звертаються до Нього в молитві. Молитва «характеризує людяність», вона виражає людство, яке покладається на щось вище, не розчиняючись і не проєктуючи себе. На жаль, сьогодні, особливо на Заході, – зазначається в документі, – пропагується «культура не покликання», яка позбавляє молодь відкритості на остаточний сенсом існування, а також на надію. Майбутнє, таким чином, зводиться до вибору роботи, економічного заробітку, задоволення матеріальних потреб. Навпаки, «культура покликання» є як ніколи необхідною для сприяння правильному процесу дозрівання ідентичності особи та народів.

Ідентичність зріла в любові

Ідентичність є темою третього розділу. «Жодна людина не може бути щасливою, якщо не знає, ким вона є» – стверджує МБК. Отже, кожен повинен взяти на себе завдання стати собою і перетворювати світ згідно з Божим задумом. Крім того, як улюблені діти Господа, люди розвивають свою ідентичність насамперед у любові. Але існують й інші фактори – культурні, природні, соціальні та релігійні – які роблять ідентичність особливо складною. Тому її слід шукати насамперед у серці, «центрі особистості», де формується єдність і будуються справжні зв’язки у правильних стосунках зі світом. Для формування своєї ідентичності також необхідно «прийняти статеве тіло, розглядаючи його як дар, а не як в’язницю, яка заважає нам бути справжніми собою, або як біологічний матеріал». У цьому контексті важливе значення має також інвалідність. «З огляду на те, що вроджені вади не є безпосередньо бажаними Богом», як пояснює документ, необхідно захищати безмежну гідність кожної людини, приймаючи її «особливе становище», оскільки також воно «може бути нагодою для добра, мудрості та краси».

Ідентичність дозріває у стосунках між людьми та з всесвітом

З тексту чітко випливає важливість міжособистісних стосунків, оскільки чим більше людина переживає їх «автентично», тим більше зріє «власна персональна ідентичність». Бути даром для інших стає тоді способом, у який людина відповідає на заклик до «соціальної спільності», що реалізується у «здатності приймати інших, встановлюючи міцні зв’язки», що ґрунтуються на діалозі, слуханні та праві бути собою і бути різними. Далі пропонується роздуми про взаємини між людством і всесвітом. Він не може бути зведений до простого «об’єкта» і не може бути «гуманізований», як це відбувається, особливо на Заході, з домашніми тваринами. Натомість люди повинні взяти на себе роль «відповідальних адміністраторів» створеного світу, стаючи чинниками еволюції фізичного всесвіту, «але завжди з повагою до його внутрішніх законів»

Полюси людської ідентичності

Четвертий і останній розділ документа аналізує драматичний стан процесу формування людської ідентичності, який проходить через різні «напруження або полярності» між матеріальним і духовним, чоловічим і жіночим, індивідуальним і спільнотним, скінченним і нескінченним. Ці напруження, як пояснюється, «не слід інтерпретувати в дуалістичній логіці, а як «єдність двох», щоб показати «правильну і невід’ємну цінність відмінності». Прикладом є «троїчне життя», в якому стосунки між двома не закриваються на собі, не анулюють одне одного, а «відкриваються на здійснення в третьому». Перш за все, через полярні протилежності «залишається недоторканим первинний дар, який передує і засновує». «Досконала гармонія» між Особами Пресвятої Тройці нагадує про вселенське братерство і проявляється найвищим чином в Пресвятій Євхаристії, яка «відроджує людські взаємини і відкриває їх на сопричастя».

Чоловічість і жіночість – це Божий дар

Щодо напруженості між чоловічим і жіночим наголошується, що ідентичність чоловіка і жінки «не є випадковою змінною», яку можна формувати незалежно від її «первісного і постійного» значення або всупереч йому; вона також не є «власністю, якою можна розпоряджатися» на власний розсуд. Навпаки, така ідентичність є Божим даром. Отже, сучасна тенденція «заперечувати або ігнорувати цю природну різницю» стає «небезпечним способом стирання реальної тілесної ідентичності» на користь «ендогамної саморефлексії». З богословської точки зору, натомість, напруга між чоловіком і жінкою знаходить своє належне місце у покликанні до єдності двох «з однаковою гідністю».

Джерело екологічної кризи

Іншою полярністю, яка розглядається, є полярність між матеріальним і духовним: коли втрачається гармонія між цими двома вимірами, всі речі перестають бути «знаками більшої таємниці», а зводяться до «матеріалу, яким можна довільно маніпулювати з метою отримання прибутку». І це є «корінням поточної екологічної кризи», яка також відбивається на стосунках між людьми та народами, у вигляді «розширення людських конфліктів». Таким чином, загальнолюдське братерство, «записане у спільному походженні», більше не визнається. З богословської точки зору, натомість, напруга між матеріальним і духовним знаходить своє повне значення у воскресінні: завдяки йому людина спасенна до кінця, тілом і душею.

Приклад у Пресвятій Богородиці

На закінчення в документі МБК чітко підкреслюється, що «майбутнє людства вирішується не в лабораторіях біоінженерії, а в здатності жити у напруженостях сьогодення», не втрачаючи почуття межі та відкритості на таємницю воскреслого Христа. Прекрасним прикладом цього є Діва Марія: Та, що вільно прийняла Божий дар, стає «парадигмою» людини, яка здійснює себе в повноті. «Справжня гуманізація», отже, буде полягати в тому, щоб дозволити «обожествити» нас Любові, яка «випереджує нас і робить нас головними дійовими особами нового людства».

Джерело: Vatican News