Як ми побачили у попередньому епізоді, Богородиця завжди постає у єдності з Христом. Ця нерозривна єдність виявляє Її роль у таїнстві Христа та житті Церкви, про що йтиметься у цьому епізоді.

Марія в ікономії спасіння

Остаточно Діва Марія була введена у таїнство Христа у події Благовіщення. Про це зазначає Папа Іван Павло ІІ в енцикліці Redemptoris Mater (Мати Відкупителя). Архангел Гавриїл мовить до Неї: «Радуйся, благодатна [з лат. повна благодаті], Господь з тобою» (Лк. 1,28), а Єлизавета, сповнена Святим Духом, називає Її «благословенна між жінками» (див. Лк. 1,42). «Коли читаємо, що посланець мовив до Марії “повна благодаті”, то євангельський текст, в якому збігаються давні об’явлення й обітниці, дозволяє нам зрозуміти, що тут ідеться про окреме благословення між усіма духовними благословеннями в Христі, – зауважує Папа. – В таїнстві Христовому Вона присутня вже перед сотворенням світу, як Та, що Її Отець вибрав на Матір свого Сина у Воплоченні – а разом з Отцем Її вибрав Син, і споконвічно доручив Духові святости. Марія зовсім особливим і винятковим способом зв’язана з Христом, і, водночас, люблена в Тім предвічно любім Сині, одноістотним з Отцем, в якому зібрана вся хвала слави благодаті».

Від події Благовіщення Пресвята Богородиця повною мірою стає поєднаною зі своїм Сином. «Це єднання Матері з Сином у ділі спасіння проявляється від часу дівственного зачаття Христа аж до Його смерті, – наголошує Догматична конституція Lumen Gentium. – Спершу – коли Марія, швидко зібравшись, рушила в дорогу провідати Єлисавету, і та привітала Її як блаженну через Її віру в обіцяне спасіння, а Предтеча зрадів у лоні матері (пор. Лк. 1,41-45). Потім у Різдві – коли Богородиця, сповнена радості, показала пастирям і мудрецям свого Єдинородного, Який не порушив Її дівочої цілості, а освятив Її. А коли у храмі, принісши дарунок убогих, поставила Його перед Господом, то почула провіщення Симеона, що Її Син стане знаком суперечності, а меч прошиє материнську душу, щоб відкрились думки багатьох сердець (пор. Лк. 2,34-35). Коли ж батьки, загубивши отрока Ісуса, після болісних пошуків знайшли Його у храмі при справах Отця Його, то не зрозуміли Синового слова, але мати Його, роздумуючи, зберігала все це у своїм серці (пор. Лк. 2,41-51)».

Значуща роль Марії виявляється й у публічному житті Христа. Наприклад, весілля в Кані Галилейській (Ів. 2, 1-11), коли Вона своїм милосердям і заступництвом спонукала Ісуса розпочати чудеса. Під час цієї події Марія промовила: «Що лиш скаже вам, – робіть» (Ів. 2, 5). Це Її останні слова, записані в Євангеліях. Тому вони є немов материнським духовним заповітом для всього людства. Це означає, що Діва Марія не має якогось окремого послання, а завжди орієнтується на слова Ісуса, єдиного посередника між Богом та людьми. Ця особливість Небесної Матері навчає Церкву завжди опиратися та жити Христовим словом, яке є орієнтиром у житті, а також джерелом пізнання Бога. Завдяки Божому слову людина вступає в діалог із Богом; роздумуючи ж над Божим словом, вчиться правильно судити про справжній сенс і цінність всіх речей. Так здобувається повнота християнського життя, яка полягає в єднанні з Христом, у прийнятті та поступовому засвоєнні Його наставлення та почуттів (пор. Флп. 2,5).

Марія – Матір учнів Ісуса

Богоматеринство Марії має величезне значення для віруючих. Ця подія не обмежується лише фактом того, що Марія є Матір’ю Ісуса, а виходить за межі Її індивідуальності та виявляє особливу роль в історії спасіння. Зокрема, Її фізичне материнство поширюється на духовне материнство для всієї Церкви, яка звертається до Неї як до «нашої Богородиці» (з мирної єктенії). Тому під час ІІ Ватиканського Собору Папа Павло VI урочисто проголосив Діву Марію Матір’ю всіх вірних, а у 1971 році в літургійному календарі Римо-Католицької Церкви було запроваджено свято Марії, Матері Церкви, яке відзначається в першу неділю після Зіслання Святого Духа.

Материнство Марії щодо Церкви є безпосереднім наслідком Її Божого материнства. Згадуваний епізод про весілля у Кані Галилейській яскраво засвідчує Її турботу про людей. Нестача вина під час свята стала б справжньою катастрофою, і не лише через відсутність напою. Тут ідеться про релігійний вимір. За юдейським уявленням Царство Боже асоціювалося з пишним бенкетом і радістю, де вино було обов’язковим елементом. Тому нестача вина стала промовистою деталлю для кожного гостя. Цю обставину одразу помітила Діва Марія завдяки Своїй жіночій інтуїції та звичці дбати про потреби ближніх. Усвідомивши потребу, вона негайно звертається до Свого Сина. І тому з глибокою вірою та турботою Марія кличе слуг і цим кроком фактично відкриває світові божественну природу Ісуса.

Ще одним – ключовим – знаком єдності Діви Марії та Церкви є подія біля підніжжя хреста, коли розп’ятий Ісус доручає Їй учня, а учневі – Її (Ів. 19, 26-27). Цей епізод, де Марія як мати ввіряється улюбленому учневі, підкреслює, що завдяки своєму унікальному зв’язку з Христом Вона стає матір’ю для всіх учнів Свого Сина. Папа Іван Павло ІІ наголошує, що ці слова Сина – не просто вияв синівської турботи про Матір, Яку Він залишав у невимовному стражданні. Насправді йдеться про народження нового духовного зв’язку між Богородицею і Церквою, що постала з пробитого боку Ісуса. «Можна сказати, що – коли раніше материнство Марії щодо людей було вже накреслене – тепер воно стає виразно визначеним й установленим: воно виринає з усієї зрілості пасхального таїнства Відкупителя. Мати Христова, перебуваючи в безпосередньому обширі цього таїнства, що огортає людину – кожну й усіх – була дана людині – кожній і всім – як Мати», – пише Святіший Отець.

У цьому контексті варто вказати на два рівні поєднання Діви Марії з Божим народом. По-перше, Вона поєднана з усім людським родом Адама. Отці Церкви називали її Новою Євою, яка своїм «так» Богові у події Благовіщення скасовує непослух Єви, що призвів до первородного гріха. Єва є матір’ю всіх живих у фізичному вимірі, проте своїм переступом вона принесла у світ смерть. Марія ж є матір’ю живих у духовному вимірі, адже своєю згодою на вістку архангела Гавриїла дала згоду на воплочення Спасителя. Тому Марія як Нова Єва безпосередньо сприяє оновленню Божого задуму.

По-друге, Пресвята Богородиця пов’язана з Церквою, оскільки своєю вірою, надією та любов’ю співдіяла у Христовому ділі відкуплення, що робить її взірцем для всього Божого народу. Тут ідеться не просто про Марію як приклад чеснот, а про те, що вона є невіддільною частиною Церкви. У книзі Діянь Апостолів розповідається, що після вознесіння Ісуса апостоли разом із Марією зібралися у світлиці: «Всі вони пильно й однодушно перебували на молитві разом з жінками і Марією, матір’ю Ісуса, та з Його братами» (Ді. 1,14). Ця згадка чітко засвідчує присутність Марії серед перших учнів Ісуса, тобто в Церкві. Ба більше, завдяки особливій єдності з Христом через Боже материнство, Марія з’єднана з Церквою – Містичним Тілом Христовим, де Главою є сам Господь. Як Христос і Церква становлять одне ціле, так і материнство Марії нерозривно поєднане із Церквою. Тому Діва Марія є не лише матір’ю Ісуса, яка дала Йому земне тіло, а й матір’ю Церкви – таїнственного Тіла Христового. Це глибоке бачення знаходимо у творах багатьох Отців Церкви. «Пресвята Діва даром і служінням божественного материнства єднається із Сином-Відкупителем, а своїми особливими благодаттю і служінням тісно пов’язана також із Церквою», – підсумовує соборний документ Lumen Gentium. Саме тому завдяки своїм чеснотам і благодаті Божого материнства Діва Марія посідає в Церкві найвище місце після Христа.

_________________________________________

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 57-58, 63.

ІВАН ПАВЛО ІІ, Мати Відкупителя (Redemptoris Mater), Місіонер 2008, 8, 23.

Джерело: Vatican News

Кардинал наголосив, що motu proprio Traditionis custodes «не дав жодних позитивних результатів», а використання авторитарних методів та вимога сліпого послуху несумісні з християнським стилем управління. Він наголосив, що хоча в доктринальних питаннях немає місця для компромісу, у душпастирській опіці необхідні розсудливість і толерантність.

За словами кардинала Мюллера, рішення, прийняте Папою Бенедиктом XVI у документі Summorum Pontificum, яке дозволяє ширше відправлення літургії в традиційній формі, сприяє миру в Церкві. Кардинал також наголосив, що Церква визнає різні обряди і що традиційна форма літургії, яка законно відправляється протягом століть, не може бути заборонена.

Щодо звинувачень у тому, що дотримання традиційної літургії означає відкидання вчення ІІ Ватиканського Собору, кардинал визнав таке узагальнення помилковим. Він зазначив, що існують спільноти, які відправляють літургію згідно зі старішим месалом і залишаються в повній єдності з Папою та єпископами.

Кардинал висловився за співіснування обох форм Римського обряду, вказуючи на те, що їхня ширша доступність може сприяти зміцненню єдності Церкви та полегшити повернення до повного сопричастя для осіб, які пов’язані з лефевристськими колами, пише КАІ.

Уночі з 1 на 2 липня 2026 р. російська армія завдала комбінованого удару по містах України, основною ціллю якого стала столиця Київ. Щонайменше 87 людей дістали поранення, 20 загинули. Руйнування зафіксовано у всіх районах міста.

Місця, що постраждали від обстрілів відвідав Апостольський нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас. В коментарі для ватиканських медіа він зазначив, що Росія вже здійснила сотні й тисячі обстрілів українських міст, але «кожен удар, включаючи той, що стався минулої ночі, означає нові зруйновані життя». «Під завалами зруйнованих будівель, які я щойно відвідав, досі перебувають люди», – розповів він, додаючи: «Я помолився за жертв і за рятувальників. І я помолився за Росію, щоб Господь дарував їй благодать навернутися від війни до миру».

Про наслідки обстрілу столиці ватиканським медіа розповів також єпископ Олександр Язловецький, Єпископ-помічник Київсько-Житомирської дієцезії РКЦ в Україні. До україномовних слухачів ієрарх звернувся зі словами підтримки.

«Те, що ми зараз переживаємо – це дуже складні часи і дуже складні моменти, зокрема, ця ніч.. Стільки людей загинуло, стільки поранених…» – сказав єпископ Олександр, вказуючи на те, що в багатьох виникає почуття знеохочення. В цьому контексті він звертається з окремими словами до віруючих, закликаючи не падати духом. «Вірити – це теж зусилля, і це зусилля треба здобувати. Здобувати попри смуток, апатію, пригнічення, які приходять, а можливо, у когось навіть депресія через усе те, що відбувається. Треба вірити, що наш Господь – добрий, милосердний і люблячий. Він є з тими, хто страждає, хто переслідуваний, із тими, хто плаче. Він є з ними, Він втішає, приходить із допомогою та провадить нас. Ми надіємося, як віруючі люди, що Господь проведе нас через цей складний шлях до світлого майбутнього – і для нашої країни, і для кожного особисто».

Єпископ визнає, що під час війни ми можемо багато втратити: і майно, і друзів, і місця проживання. Але в усьому цьому, за його словами, важливо не втратити віру, не втратити Бога. «Бо якщо втратимо Бога, то що нам тоді залишиться? Тому відваги вам, не бійтеся! Господь переміг зло, переміг диявола. Диявол може голосно заявляти про себе, він хоче показати, що він сильніший. Але насправді він лише творіння. І над усім – над нами і над ним – перебуває Господь. Його воля найважливіша, і Господь нам допоможе», – переконай єпископ Олександр.

Життя, присвячене служінню та самопожертві. Таким було життя отця Франциска Ксаверія Тру Бу Дʼїпа, дієцезіального священника та мученика. У четвер, 2 липня 2026 року, у санктуарії Так-Сай, що в провінції Ка-Мау у В’єтнамі, кардинал Луїс Антоніо Тагле, Пропрефект Дикастерії у справах євангелізації, представляючи Папу Лева XIV, проголосив його блаженним Католицької Церкви.

  (AFP or licensors)

Життєвий шлях

Франциск Ксаверій народився 1 січня 1897 року в Тан-Дурці на південному заході В’єтнаму і під час Хрещення отримав ім’я великого місіонера Сходу. Коли йому було сім років, він втратив матір і разом із батьком знайшов притулок у Камбоджі. Закінчивши навчання у вищій семінарії в Пномпені, 20 вересня 1924 року його висвятив на пресвітера єпископ із Паризької конгрегації закордонних місій. У 1930 році його призначили парохом у Так-Саї, у його рідному регіоні, де він прослужив шістнадцять років, працюючи з невтомною ревністю: опікувався своєю громадою, привів багатьох до Христа та заснував численні нові місійні осередки.

Муж милосердної любові

Він був, перш за все, мужем милосердної любові. Коли великий голод 1944–1945 років став причиною незліченних жертв, його регіон залишився відносно неушкодженим, і священник перетворив його на притулок: він мобілізував парафію, домігся від влади виділення земель для обробітку та надав найбіднішим – християнам і нехристиянам – запас рису, роботу та дах над головою. Одного дня з далекої провінції, спустошеної голодом, прибув чоловік, який ніс на плечі бамбукову ношу з усім своїм майном: у кожному з двох кошиків лежала дитина. Отець Дʼїп приймав усіх з однаковою теплотою, нічого не вимагаючи: бідності було достатньо, щоб відкрити йому серце. Багато хто просив хрещення не через його проповіді, а через ту активну й невичерпну любов.

  (AFP or licensors)

Перипетії війни

Роки 1945–1946, що припали на кінець Другої світової війни, стали періодом великого хаосу в цій країні: безладний відступ японської армії, підйом «В’єтмінь» (Союзу за незалежність В’єтнаму), важке відновлення французької адміністрації, протиборчі збройні угруповання. Серед цього хаосу священник був людиною миру та єдності. Він не піддався тиску з різних боків і роздавав орні землі бідним, через що зрештою став ненависним як для ватажків різних угруповань, так і для великих землевласників. Коли багато хто радив йому сховатися в безпечне місце, він відповів: «Я пастир, я живу серед своєї пастви і готовий померти разом з ними; я нікуди не піду».

Мучеництво

Вранці 12 березня 1946 року бойовики схопили отця Франциска Ксаверія разом із понад сімдесятьма парафіянами та іншими людьми, зачинивши їх у двох коморах і погрожуючи спалити живцем. Щоб врятувати своїх товаришів, священник тричі підходив до вартових, пропонуючи себе в обмін на всіх. Втретє він уже не повернувся: комори відкрили, а полонених відпустили. Через два дні його тіло знайшли в ставку, оголеним, як Ісус на хресті, з розтрощеним черепом. У 1969 році його останки перенесли до храму в Так-Саї.

Слава святості

З того часу шанування цього священника і мученика ніколи не згасало, і щороку десятки тисяч паломників – християн і нехристиян, які прибувають не лише з усього В’єтнаму, а й з інших країн світу – збираються біля його могили; незліченні подячні дари свідчать про отримані благодаті. Більшість паломників не є католиками: усі знають, що отець Франциск Ксаверій любив бідних і всіх людей без винятку.

Джерело: Vatican News

Однак не можна забувати, що ми є віруючими завжди, не лише у робочий час. Від Господа Бога і Його святих заповідей немає і не може бути канікул. Як прожити відпустку, щоб вона негативно не вплинула на духовне життя? Є кілька простих способів!

Довідатися, де знаходиться найближча церква!

У час загального доступу до Інтернету не складає жодних труднощів знайти храм поблизу місця, де ми відпочиваємо. Ніхто не може виправдатися, що не зміг. Достатньо просто ввести у пошук назву місця плюс слово “храм” і ми отримаємо результати. І часто багато.

Варто після реєстрації в готелі, в кемпінгу чи т. п. піти до Божого Дому, щоб подякувати Творцеві за безпечний доїзд до місця призначення та попросити про мирний і спокійний відпочинок. Відвідуючи храм, принагідно потрібно зробити ще одне, що  допоможе належно прожити відпустку, а саме…

Довідатися, коли відправляється недільна Літургія!

Зайшовши до церкви, з легкістю можна дізнатися о котрій годині у місцевому храмі відправляється недільна Літургія – обов’язкова для кожного католика впродовж усього року, під час відпустки також. Перед багатьма церквами є спеціальні таблички, на яких можна знайти інформацію про години богослужінь. Якщо їх немає, то інформація має бути у середині храму. А якщо і там не можемо її знайти, варто зайти до захристії. Там можна довідатися про все, що нам потрібне для того, щоб побожно провести відпустку. Розклад богослужінь можна також знайти в Інтернеті, щоправда це буде трохи складніше, крім того, не всі парафії мають сайти. Інколи актуальність інформації також може створити незручності.

Добре розпочни день. Розпочни день із молитви!

Багато людей занедбує ранішні молитви, прикриваючись браком часу. Проте відпустка, вільний від робочих обов’язків час, не дозволяє виправдовуватися таким чином. Прокинувшись, неважливо о котрій годині, подякуймо Господу Богу за все, чим Він обдаровує нас, за те, що можемо поїхати у відпустку, що можемо відірватися від обов’язків, за мирний сон, який приносить заспокоєння від стресів. Зрештою, попросімо Творця, щоб Він дав нам добре і побожно пережити черговий день відпустки.

Добре закінчи день. Молитва перед сном!

На завершення дня, окрім щоденного іспиту сумління і перепрошення за гріхи, подякуй Господу Богу за прекрасний світ, за всі ті чудові місця, які ти побачив, відвідав на відпочинку, за природу, за пам’ятники, які часто створювали Ad maiorem Dei gloriam (задля більшої слави Божої). Попроси також про спокійний сон, аби відпочити і мати сили пережити наступний день відпустки.

Хто має вуха нехай слухає!

Усюди, де ти є, милуйся прекрасним світом, який є творінням рук Господа Бога, та слухай звуки природи. При цьому роздумуй, наскільки прекрасним, добрим і великим є Творець. Дивись на храми, збудовані на Його честь, відвідуй церкви як із релігійною, так і з естетичною метою. Все це може покращувати наше духовне життя та заспокоювати нерви.

Не марнуй часу!

Упродовж року нам часто бракує часу для того, щоб спокійно і в добрій атмосфері поглиблювати свої релігійні знання. Вільний час на відпочинку – це чудова нагода поринути у добру католицьку книгу, щоб узяти до рук цінний журнал і поглибити знання про догми віри, життя Господа Ісуса чи святих. Не марнуймо часу на дурниці, заглядання у телевізор чи гортання безлічі Інтернет-сторінок чи соціальних мереж, особливо якщо впродовж усього року ми витрачаємо на це дорогоцінні хвилини.

Якщо під час відпустки ти залишаєшся вдома, то наведені вище підказки тобі також допоможуть. 

Часто ми з нетерпінням чекаємо відпустки цілий рік. Мріємо про неї, хочемо максимально натішитися вільними від роботи хвилинами. Проте не змушуймо Господа Бога чекати нас під час нашої відпустки. Не занедбуймо своїх взаємин із Творцем лише тому, що ми кілька днів відпочиваємо замість того, щоб працювати. Оскільки заповідь гласить: “Не матимеш інших богів, окрім Мене”, то не може бути нічого важливішого від Нього. Нічого! Навіть омріяна відпустка.

Джерело: pch24.pl

Католики зобов’язані брати участь у літургії в усі неділі року, а також у святкові дні. Одним із таких святкових днів є свято Успіння Пресвятої Діви Марії, яке відзначається 15 серпня. І дотримання неділі не слід розглядати як якийсь тягар, покладений на нас Церквою (або навіть самим Богом). Нам слід подивитися на це з іншої точки зору та запитати себе: як ми маємо намір провести всю вічність з Богом на небесах, якщо ми не можемо виділити для Нього жодної години на тиждень тут, на землі?

Подорожувати в наші дні відносно легко – порівняно з тим, що було лише 50 років тому, знайти католицьку церкву під час відпустки здається майже тривіальним. Однак дивно, як багато католиків використовують час відпустки як легкий привід пропустити недільну літургію, пояснюючи це тим, що оскільки вони у відпустці, у них «немає можливості» піти на Службу. Католицьких церков у містах багато, і літургії там служать практично цілий день; навіть у сільській місцевості зазвичай є широкий вибір. Тому легко поєднувати заплановані заходи з пошуком часу для Бога – наприклад, починати або закінчувати день літургією, а також займатися запланованим відпочинком протягом дня.

У найгіршому випадку — наприклад, якщо нам доведеться здійснити довгу подорож у неділю, і це дуже ускладнює відвідування церкви — ми можемо скористатися положенням канонічного права, яке дозволяє нам виконати обов’язок відвідування недільної літургії в суботу ввечері. Не має значення, чи священник служить літургію за формулою недільної меси (наприклад, з читаннями, призначеними для неділі), чи ні, оскільки суть тут полягає в участі в будь-якій католицькій Службі Божій. Відвідування церкви в суботу ввечері замість неділі слід розглядати як виняток, а не як правило — зрештою, неділя — це День Господній, і недільний обов’язок полягає не лише в «підрахунку» відвідування церкви, а й у переживанні цього дня з Богом.

Катехизм Католицької Церкви чітко говорить: «Зобов’язання брати участь у Святій літургії виконує кожен, хто бере в ній участь, де б вона не служилася за католицьким обрядом, або в сам святковий день, або ввечері попереднього дня» (ККЦ 2180). Однак прийняття Святого Причастя не є необхідним для виконання недільного обов’язку. Фактично, якщо хтось перебуває у стані смертельного гріха, йому навіть не дозволено (!) приймати Святе Причастя.

Тому канікули мають бути сплановані таким чином, щоб можна було знайти час для недільної літургії. Іншими словами, не можна використовувати виправдання неможливості відвідувати літургію через відпустку. Поїздка у відпустку – це добре і необхідно для відновлення сил, але вона ніколи не може призвести до гріха нехтування нашими стосунками з Богом.

У крайніх випадках (наприклад, поїздка до Антарктиди чи Амазонки), коли повністю неможливо знайти літургію, ви можете попросити свого парафіяльного священника про дозвіл на недільну Службу Божу перед від’їздом. Це дуже виняткові ситуації, але священники погоджуються надати такий дозвіл, зазвичай наказуючи вам взяти участь у літургії в інший день. Важливо, щоб лише парафіяльний священник парафії, де ви зараз проживаєте, міг надати дозвіл; тому вікарія або «друга священника» – навіть вашого колишнього парафіяльного священника – буде недостатньо. Недільний обов’язок – це серйозна справа; Катехизм чітко зазначає, що нехтування недільною Літургією призводить до смертного гріха:

«Вірні зобов’язані брати участь у Євхаристії у дні, коли це обов’язково, окрім випадків, коли вони виправдані з поважної причини (наприклад, хвороба, догляд за немовлятами) або отримали дозвіл від свого пароха. Ті, хто свідомо нехтує цим обов’язком, чинять тяжкий гріх!»,- пояснює Катехизм (ККЦ 2181).

Тому пропустити недільну Літургію можна лише через серйозну перешкоду. Але яка перешкода є достатньо серйозною? Існує два типи: фізична та моральна. Перша виникає, коли якийсь зовнішній фактор, який ми не контролюємо, заважає нам взяти участь у літургії. Найкращим прикладом цього є хвороба: ми не хочемо заразити інших, або просто самі почуваємося дуже погано. Однак поїздка у відпустку ніколи не може вважатися фізичною перешкодою, тому що ніхто не тримає пістолет біля наших скронь, коли приймаємо рішення поїхати. Тому ми не можемо виправдовуватися, кажучи, що в місці, куди ми подорожуємо, немає католицької церкви. Недільна Служба має бути включена до планування поїздки, оскільки католик ніколи не повинен ненавмисно ставити себе в ситуацію, де він може ризикувати тяжким гріхом – і пропуск недільної літургії, безсумнівно, є одним із них.

Другий тип перешкоди – це моральна перешкода, і вона виникає, коли, хоча ми можемо фізично бути присутніми на Службі, це порушує інше, вище благо. Прикладом такої ситуації є догляд за хворою людиною (наприклад, дитиною чи літньою людиною), яку ми не можемо залишити саму або взяти з собою, і немає кому нас замінити. Зрозуміло, що поїздка на відпустку також не підходить.

Тема недільної літургії, безумовно, є найширшою, але не єдиною, річчю, про яку ми повинні пам’ятати у відпустці. Тому що, хоча відпочинок дуже необхідний нам для відновлення, наші плани на відпустку не повинні спонукати нас до гріха. Нам потрібно пам’ятати про щоденну молитву, і це, як не парадоксально, може бути легше у відпустці, оскільки у нас немає нагальних обов’язків. Молитву також можна включити до нашої щоденної діяльності; зрештою, гірський похід тривалістю кілька годин – це чудова нагода помолитися хоча б одну вервицю, а деякий час, проведений в машині, може бути шансом для всієї родини помолитися разом. І, звичайно, під час відпустки ми повинні бути обережними щодо інших небезпек, що чатують на нас: ми повинні стримувати погляд, коли це необхідно, розсудливо вживати алкоголь тощо. Зрештою, що це за відпочинок, який заплямує нашу совість або принаймні її турбує? Ми повинні відпочивати так, щоб не зашкодити нашій душі.

Літні канікули – це час, коли, окрім фізичного відновлення, ми також можемо «відновити» наші стосунки з Богом. Тому популярним (і недорогим!) способом провести відпустку є паломництво або реколекції. Після цілого року роботи, домашніх справ та інших зобов’язань у нас нарешті є можливість розслабитися та поміркувати над нашим духовним життям і стосунками з Богом.

Але навіть якщо ми не проводимо свою відпустку на паломництві чи реколекціях, сам факт наявності вільного часу вже є можливістю зміцнити наші стосунки з Богом. Бо коли ми нехтуємо своїми молитвами протягом року або впадаємо в погані звички, час відпустки може бути часом для перезавантаження, самоаналізу та висновків. А якщо ми проводимо свою відпустку в поході, катанні на байдарках чи будь-якій іншій діяльності, що сприяє відновленню, тоді ми можемо поміркувати над своїм духовним життям і провести більше часу в молитві – бо у нас є на це час. Тому навіть плануючи свою відпустку, ми повинні виділяти час для Бога, щоб вона стала відпусткою не від Бога, а з Богом.

Автор: Адріан Фида, pch24.pl

Другий тип папської влади — це влада управління або юрисдикції, що означає керівництво Христовою паствою через управління та навчання. Обов’язок Папи полягає в тому, щоб навчати віруючих, пояснювати та тлумачити доктрину, а також приймати практичні рішення, такі як призначення єпископів, дотримання дисциплін посту, проголошення нових святих та встановлення дат різних свят. Ця категорія також включає юрисдикцію слухати сповіді, тобто спеціальний дозвіл, наданий священникам, необхідний для прощення гріхів. Тому, щоб бути служителями Таїнства Покаяння, священники потребують обох типів влади: влади рукоположення — оскільки влада прощати гріхи випливає з природи рукоположення — і влади юрисдикції, тобто спеціального дозволу від свого єпископа.

Можна сказати, що влада рукоположення пов’язана із золотим ключем, що означає небесну сферу, бо через нього двері небес відчиняються тим, хто приймає хрещення, і Сам Бог сходить на вівтар за словом священника. Влада управління пов’язана із земною сферою, символізованою срібним ключем, оскільки під цим ми маємо на увазі навчання вірних та практичне прийняття рішень Папою.

Христос згадав про ці два типи влади незадовго до свого Вознесіння, кажучи своїм учням: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я вам заповів» (Мт. 28,19-20). Потім Господь Ісус наказав їм навчати (влада управління) і хрестити (влада свячень).

Влада Папи Римського також пояснюється в Катехизмі Католицької Церкви. «Ключі», – каже Катехизм, – «стосуються влади керувати домом Божим, яким є Церква. Ісус, «Добрий Пастир» (Ів. 10,11), підтвердив це завдання після свого Воскресіння: «Паси овець Моїх» (Ів. 21,15-17). «Зв’язувати і розв’язувати» стосується влади прощати гріхи, виносити доктринальні судження та приймати дисциплінарні рішення в Церкві. Ісус довірив цю владу Церкві через служіння апостолів, і особливим чином Петру. Самому Петру він прямо довірив ключі Царства (ККЦ 553).

Це «зв’язування і розв’язування», згадане Христом, очевидно в багатьох аспектах папської влади, яка більшою чи меншою мірою також делегована єпископам та священникам. Безсумнівно, основним Таїнством, до якого це стосується, є Таїнство Покаяння. Саме тут влада прощати гріхи лежить у руках священника. Звичайно, ця влада не є абсолютною, і священник повинен дотримуватися Божого закону у своїх рішеннях. Якби він намагався пробачити гріхи людини, яка не розкаялася, то «відпущення» було б лише порожніми словами, а гріх все одно обтяжував би совість порушника.

Те саме стосується другого за важливістю аспекту влади «зв’язування і розв’язування». Це стосується рішень, які папа, єпископи та священники повинні приймати у своєму навчанні. З одного боку, ми маємо чіткі та незмінні правила, що випливають, перш за все, з природного права, Десяти Заповідей, Святого Письма, Традиції, церковних документів тощо. Однак, з розвитком цивілізації ми стикаємося з новими проблемами, в яких Папа Римський повинен, згідно зі своїм найкращим знанням і своєю добре сформованою совістю, навчати віруючих, як їм слід поводитися. І ми маємо право та обов’язок — якщо не виникає серйозних обґрунтованих сумнівів — вірити цьому вченню, бо сам Христос запевнив нас, що все, що Папа «зв’яже на землі, буде зв’язане на небі». У конкретних випадках, що стосуються віри та моралі, Святіший Отець може навіть проголошувати догми ex cathedra, і тоді вони вважаються непомильними. Раніше така ситуація траплялася лише один раз, коли Папа Пій XII проголосив догму Успіння Пресвятої Діви Марії у 1950 році.

Нарешті, ще одним проявом папської влади є здатність надавати індульгенції, тобто знімати тимчасове покарання — те, яке ми повинні будемо спокутувати в чистилищі — за виконання конкретних релігійних практик, призначених Святішим Отцем. І, як і в попередніх прикладах, Бог «приймає» папські декрети з цього приводу. Якщо людина отримує індульгенцію, призначену Святішим Отцем, її покарання в чистилищі дійсно будуть відпущені.

Автор: Адріан Фида, pch24.pl

Восьма, завершальна глава Догматичної Конституції про Церкву Lumen Gentium, присвячена Пресвятій Богородиці в таїнстві Христа і Церкви. ІІ Ватиканський Собор розглядає Діву Марію насамперед як Божу Матір. «Спасенна в особливий спосіб з огляду на заслуги свого Сина і поєднана з Ним тісною й нерозривною сув’яззю, вона була наділена найвищим служінням і гідністю – стати Матір’ю Божого Сина, а отже улюбленою дочкою Отця і храмом Святого Духа; такою визначною благодаттю вона обдарована незмірно щедріше за всяке інше створіння, земне і небесне», – читаємо в соборному документі Lumen Gentium. У цьому епізоді йтиметься про особливість єдності Богородиці зі Своїм Сином, що проливає світло на Її роль у таїнстві Христа.

Материнство Діви Марії та Божий план спасіння

Діва Марія відіграє визначну роль у житті Церкви. Завдяки своїм чеснотам віри, надії та любові вона долучилася до сповнення предвічного Божого задуму спасіння в Ісусі Христі. «Роль Марії в Церкві невіддільна від Її єдності з Христом і з неї безпосередньо випливає», – читаємо в Катехизмі Католицької Церкви. Так само й правдива Марійська набожність не віддаляє від Христа, а провадить до самої суті Євангелія, щоб супроводжувати Божий народ до Її Сина – єдиного Спасителя. Цю нерозривну єдність між Марією та Христом підтверджують істини віри та євангельські епізоди з життя Пресвятої Богородиці.

Ще до народження Пречистої Діви Марії Бог забажав здійснити задум спасіння, пославши Свого Сина, «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3,16). У Старому Завіті, коли наші прародичі впали у гріх непослуху, міститься обітниця про перемогу над змієм (пор. Бут. 3,15), а згодом – пророцтво про Діву, яка зачне і породить Сина (пор. Іс. 7,14; Міх. 5,2-3; Мт. 1,22-23). Для сповнення такого величного задуму спасіння Господь забажав обрати для Божого Сина найчистішу жінку і найкращу матір. З цієї причини Діва Марія від першої миті свого зачаття в лоні своєї матері Анни була збережена від первородного гріха. Інакше кажучи, Бог у своїй любові та милосерді забажав вберегти Її від первородного гріха з огляду на Боже материнство.

Для кращого розуміння значення догмату про Непорочне Зачаття Діви Марії необхідно вказати на особливість первородного гріха. Католицька Церква навчає, що всі люди приходять у цей світ позбавленими Божої благодаті через гріх, скоєний нашими прародичами. Йдеться не про особистий гріх чи провину, а про єдність людства в Адамі, який отримав як первородну святість не лише для себе, а й для цілої людської природи. Відтак, не послухавши Бога, гріх Адама і Єви передається через людську природу, вже позбавлену первородної святості і праведності. Своєю чергою, Свята Тайна Хрещення змиває первородний гріх, даруючи освячуючу Божу благодать, однак наслідки ослабленої і схильної до зла природи залишаються в людині і закликають її до духовної боротьби. Натомість віра в те, що Діва Марія від зачаття була збережена від первородного гріха, означає, що Вона з першої миті свого зачаття була захоронена від будь-якої плями первородного гріха. Цю ласку Марія отримала саме з огляду на Її Боже материнство. Немислимо, щоб безгрішний Христос був зачатий у гріховній природі. Тому Бог-Отець не міг зробити нічого, крім як приготувати гідне місце для свого улюбленого Сина. «Тож не дивно, що у Святих Отців пішло в ужиток називати Богородицю всесвятою і вільною від усякої плями гріха, немовби виліпленою Святим Духом, неначе посталою в новому творінні, – йдеться у Догматичній конституції про Церкву. – Діву з Назарета, від першої миті свого зачаття обдаровану винятковим сяйвом святості, ангел-благовісник за Божим дорученням вітає як “сповнену благодаті” (пор. Лк. 1,28)». Отож материнство Діви Марії безпосередньо пов’язане зі Її Сином, щоб через Нього сповнився Божий задум спасіння.

На єдність Матері Божої з Христом вказує також подія Благовіщення (Лк. 1,26-28). Хоч Марія збережена від плями первородного гріха, Вона була вільною обирати, щоб згодом також відповісти на Божий задум спасіння. Вирішальний акт її свободи проявився під час відвідин архангела Гавриїла, який запитав Її, чи погоджується Вона стати Матір’ю Божою. Завдяки прикладу єдності з Христом, Діва Марія стає праобразом всієї Церкви, адже долучилася до заслуг Свого Сина, відповівши: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1,38). «Святі Отці слушно вважають, що Марія не була просто пасивним знаряддям у Божих руках, а співпрацювала задля спасіння людства у свободі віри й послуху. Вона-бо, як мовить св. Іриней, “послухом стала причиною спасіння – і власного, і всього людського роду”», – навчає Догматична конституція Lumen Gentium.

Діва Марія – Матір Божа

Зрештою, сам титул Богородиця безпосередньо пов’язаний із особою Ісуса Христа. Боже материнство Марії, яке базується на Святому Письмі, було частиною віри Церкви з давніх-давен. В одній з найдавніших молитов до Марії християни промовляли: «Під твою милість прибігаємо, Богородице Діво…». Остаточно цей титул було сформульовано під час Ефеського собору 431 року. У соборі взяли участь 150 єпископів, щоб розглянути вчення патріарха Несторія та Антіохійської школи, які відстоювали думку, що Марію треба називати матір’ю людини Ісуса – Анторопотокос (ανθρωποτόκος) або ж тією, що породила Христа – Христотокос (Χριστοτόκος). Однак жоден із запропонованих термінів не відображав реальність особи Ісуса Христа – істинного Бога та істинної людини.

Соборові дискусії навколо титулу Діви Марії стосувалися більшою мірою її зв’язку з Христом, у Якому нероздільно поєднуються дві природи (божественна і людська). Попередній собор – Нікейський (325 р.) – чітко ствердив дві природи Христа – людську і божественну, однак залишалося детальніше пояснити, як ці дві природи поєднуються в особі єдиного втіленого Слова. Тому на цьому питанні зосередилися Ефеський собор та згодом Халкедонський (451 р.). Своєю чергою Несторій, єпископ Константинополя, близько 430 року почав пропагувати вчення (яке згодом почали називати його ім’ям), що викликало критику більшості єпископів. Основна теза несторіянства полягала в тому, що в Христі існували дві різні особи (ὑπόστασις): божественна (Син Божий) та людська (Син Марії). Тому він закликав називати Марію матір’ю людини Ісуса або тією, що породила Христа. Натомість Отці Собору вказали на хибність таких тверджень, адже вони не відображають єдності божественної і людської природи Ісуса Христа. Як наслідок, Ефеський собор затвердив титул Богородиця (Θεοτόκος), який підкреслює, що Діва Марія народила Ісуса Христа, Який є істинним Богом і істинною людиною в одній Особі, а науку Несторія було засуджено як єресь. Таким чином було підтверджено, що Син Діви Марії є Богом, а тому Вона є Матір’ю Бога (Богородицею). Отож цей титул Діви Марії насамперед захищає ідентичність самого Ісуса Христа, а заперечувати цей титул означає розділяти Христа на дві різні особи (людину Ісуса та Божого Сина), що є єрессю. Церква підсумовує цю віру у богослужінні Вечірні, молячись: «Цар небесний з любові до людей з’явився і між людьми пожив, бо від чистої Діви воплотився і з неї вийшов, прийнявши тіло. Він є Син один, дві у Ньому природи, а не особи. Тому проповідуючи Його, як досконалого Бога і справді досконалу людину, визнаємо Христа Бога нашого. Моли Його, Мати всечиста, щоб були помилувані душі наші».

Отож, Боже материнство Діви Марії є не лише питанням термінології, а й віри в Ісуса Христа. Якби Її Син був лише творінням, людина була б позбавлена спасіння у Бозі. Натомість віра в Ісуса Христа підкреслює сповнення Божого задмуму спасіння кожної людини, яка через Христа отримала доступ до вічного життя та обоження. У сповненні цього задуму Марія відіграла важливу роль, давши свою згоду стати Божою Матір’ю.

_____________________

Бібліографія:

Катехизм Католицької Церкви, Місіонер, Львів 2002, 404-405, 964.

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 53,56.

Молитвослов, Місіонер, Жовква 1990, 409.

Джерело: Vatican News

Представники парафії заявляють про систематичні обмеження їхніх прав, складні умови суборенди та побутові труднощі, які заважають повноцінному літургійному життю. Чому війна не змінила ставлення міської влади до релігійної спадщини, як на сакральних фресках затирають пам’ять і чому за чверть століття в костелі змінився лише колір шторки — у матеріалі Leopolis.news.

Від оборонного бастіону до комунальної власності: історичний контекст

Будівля має багату та складну історію, яка почалася понад чотириста років тому. У 1600 році за кошти графині Анни Пстроконської на цьому місці звели дерев’яну капличку, а вже у 1609 році розпочалося будівництво мурованого оборонного костелу, яким опікувалися отці-домініканці. Під час реформ австрійського імператора Йосифа II у 1786 році монастир ліквідували, комплекс перейшов у власність держави, а костел отримав статус парафіяльного. У подальшому приміщення колишнього монастиря використовували як жіночу в’язницю, а після Першої світової війни передали Львівській політехніці.

У міжвоєнні роки, за часів настоятеля отця Жерарда Шмідта, святиня стрімко розвивалася — вона стала одним із перших електрифікованих храмів міста. Тоді ж, у 1930-х роках, парафіяни власним коштом придбали та встановили на хорах новий орган чехословацької фірми, який на сьогодні є найбільшим історичним органом в Україні.

У радянський період, а саме 22 жовтня 1962 року, костел закрили для вірян і згодом перетворили на Органний зал. Тоді з будівлі вивезли автентичні вітражі, ікони та статуї, зрізали хрести з веж, а в каплиці-баптистерії з унікальними фресками художника Яна Генріка Розена облаштували вбиральні. Лише у 1988 році в будівлі провели масштабні реставраційні роботи. 

За словами настоятеля парафії отця Артура Стрончевського, радянська спадщина досі впливає на сприйняття будівлі міською владою та керівництвом закладу.

«Храм є пам’яткою архітектури національного значення. Проте керівництво Органного залу постійно повторює: “колишній храм, колишній храм”. Я їм наголошую, що немає такого поняття, як “колишній храм”. На офіційному знаку пам’ятки архітектури чітко написано: “Костел Святої Марії Магдалини”. Там немає слова “колишній”. Але вони, звісно, не звертають на це уваги», — розповідає Артур Стрончевський.

Юридичні пастки та фінансовий тиск суборенди

Регулярне літургійне життя громади почало відновлюватися після здобуття Україною Незалежності, а повноцінну діяльність парафія відновила у 2001 році. До цього моменту, за радянськими нормами, вірянам дозволяли відправляти Месу лише п’ять разів на рік — на найбільші релігійні свята. Наразі ж юридичні умови співіснування залишаються нерівними: комунальний Будинок органної музики має довгостроковий договір оренди від міста до 2030 року, тоді як релігійна спільнота змушена щороку підписувати папери на суборенду терміном лише на 12 місяців.

Настоятель зазначає, що такий формат співпраці створює суттєвий адміністративний тиск та ставить парафію в економічно невигідне становище. За його словами, Будинок органної музики чітко контролює години перебування вірян і виставляє значні рахунки за комунальні послуги, змушуючи громаду оплачувати опалення навіть тих верхніх приміщень колишнього монастиря, які релігійна спільнота взагалі не використовує.

Процедуру погодження літургійного життя ускладнює й бюрократична система. Типовий договір щороку затверджує міський департамент комунальної власності, а річний графік богослужінь доводиться узгоджувати через профільні структури гуманітарної політики, де релігійні потреби іноді наражаються на нерозуміння з боку світських чиновників без спеціальної освіти.

«Ми перебуваємо в умовах суборенди, і це дуже складно. Будинок органної музики вираховує кожну годину нашого перебування там і виставляє величезні рахунки за опалення та інші послуги. Але ж у той час, коли нас немає в храмі, будівля все одно опалюється. Нагорі є приміщення, якими ми взагалі не користуємося, але змушені за них платити. На жаль, це чималі гроші», — ділиться настоятель храму.

Шторка на вівтарі та кава в святині: побутові конфлікти

Повсякденне співіснування двох інституцій супроводжується постійними непорозуміннями. Віряни мають доступ до будівлі лише у чітко визначені ранкові та денні години, після чого простір повністю переходить під комерційні та концертні потреби. Священники зазначають, що після закінчення служби головний вівтар костелу просто завішують ширмою, а лавки розвертають в інший бік, через що відвідувачі вечірніх концертів сидять спиною до сакральної зони та Найсвятіших Дарів.

Додатковим фактором напруги є внутрішнє оздоблення та використання простору. Адміністрація Органного залу не дозволяє парафії розміщувати в основному залі ікони, проте самостійно розвішує портрети композиторів. 

«З боку працівників та керівництва Органного залу постійно відчувається образливе ставлення до нас — до священників, черниць, які тут служать, та до парафіян. Директори постійно вішають у храмі картини якихось знаменитих композиторів. При цьому ми самі не можемо нічого повісити — так, як це має бути в храмі. Ні ікону Божої Матері, ні ікону Ісуса Христа чи святих — цього нам робити не дозволяють, а вони без проблем усе вішають, бо мають на це дозвіл від міста. Ба більше, у храмі стоїть велика кавомашина. Люди приходять на концерти і мають можливість пити каву просто в святині»,— розповідає настоятель парафії отець Артур Стрончевський.

Особливо гостро обмеження відчуваються під час релігійних обрядів. Під час цьогорічного Великого Посту парафіяни зіштовхнулися з проблемою проведення Хресної дороги, адже стояння забарикадували стільцями та концертним обладнанням. Священнослужителі також не мають ключів від будівлі і позбавлені можливості самостійно керувати освітленням у залі, зазначає отець Артур.

Спроби ліквідації наслідків обстрілу та культурна ізоляція каплиці Розена

Російський обстріл Львова у березні 2026 року залишив свій слід на історичній будівлі. Вибухова хвиля вибила вікна костелу, проте навіть процес ліквідації пошкоджень викликав запитання у релігійної громади. За свідченнями парафіян, вікна у тій частині пресбітерію, яка використовується для концертів, затягнули прозорою захисною плівкою майже одразу. Натомість два вікна у вівтарній частині, де моляться віряни, дві доби залишалися відкритими, а згодом їх закрили щільною чорною плівкою, яка повністю ізолювала приміщення від сонячного світла.

Соціальне життя парафії та майбутнє святині

Попри територіальні та юридичні обмеження, релігійна спільнота залишається активним осередком. У міжвоєнний період парафія була однією з найбільших у місті й налічувала до 17 тисяч людей, які організовували унікальні щорічні молебні для хворих з усього регіону. Радянські депортації, пандемія та нинішня повномасштабна війна зменшили кількість вірян, проте сьогодні громада об’єднує близько 1000 осіб.

Парафія є двомовною. Ранкові літургії традиційно відправляють польською мовою для літніх львів’ян, які зберігають традиції поколінь. Натомість недільні денні та понеділкові вечірні служби проходять українською мовою. Ця частина громади представлена переважно молодими сім’ями та студентами розташованої поруч Львівської політехніки. Понеділкова вечірня служба є особливою — тут моляться за українських воїнів, мир та закінчення війни, а парафіяни регулярно збирають фінансову допомогу, медикаменти та засоби гігієни для фронту.

Через відсутність власних кабінетів — у розпорядженні священників є лише маленька кімната-захристія, що слугує одночасно офісом, складом декорацій та місцем зустрічей — соціальні проєкти доводиться координувати за межами костелу. Катехизацію для майже 40 дітей проводять у приміщенні монастиря Сестер Святого Йосипа. Крім того, душпастирі викладають закон Божий у польському ліцеї №10, учні якого традиційно починають і завершують навчальний рік урочистими службами у стінах костелу Марії Магдалини.

Настоятель парафії зауважує, що вирішення конфлікту лежить виключно у площині політичної волі керівництва Львова, адже будівля перебуває у комунальній власності громади міста. Парафія неодноразово намагалася ініціювати прямі переговори з міським головою, проте на офіційні зустрічі замість мера завжди приходили його заступники, а проблеми так і не вирішувалися. Віряни сподіваються, що після завершення терміну оренди у 2030 році статус споруди переглянуть на користь Церкви, при цьому концертна діяльність зможе продовжуватися на партнерських засадах, як це прийнято в європейських країнах.

«Я щиро сподіваюся, що у 2030 році, коли закінчиться поточний 20-річний договір оренди Органного залу, місто нарешті передасть храм парафії. Ми абсолютно не проти концертів! Органна музика може й повинна лунати, але на наших умовах і в позалітургійний час, як це практикується в усій цивілізованій Європі. Дуже боляче, що в XXI столітті під час війни настоятель храму не має від нього ключів, а люди позбавлені можливості просто зайти і помолитися», —  каже Артур Стрончевський.

Ситуація навколо костелу Святої Марії Магдалини демонструє складний баланс між світським культурним простором та релігійними потребами містян у сучасному Львові. Храм, де вечорами лунають класичні концерти, а вранці підійматися молитва, залишається вузлом невирішених майнових та духовних суперечностей. Подальша доля цієї барокової перлини залежатиме від здатності міста знайти компромісну модель, яка б поважала як культурну цінність історичного органа, так і законні права релігійної громади.

Олена ЧЕПІЛЬ, для Leopolis.news