Архиєратикон у новому форматі

Архиєратикон тепер матиме структуру богослужбової книги у двох частинах. Перша частина міститиме тексти Літургій святого Івана Золотоустого, святого Василія Великого та Літургії Напередосвячених Дарів, а також чини рукоположення диякона й священника, чини нагородження священнослужителів церковними відзнаками та чини поставлення в читці, співці, свіченосці й піддиякони.

Друга частина, яку названо «Архиєрейським требником», охоплюватиме чини благословень, які найчастіше здійснює єпископ: посвячення храму (зокрема з покладенням антимінсу чи мощей), посвячення каплиці, дзвонів, дзвіниці, монашої обителі тощо. Також сюди увійшли чини Архиєрейської хіротонії, Архиєрейського найменування, Чин освячення Мира, що його патріарх звершує у Великий Четвер, Чин освячення антимінсів та інші молитви й благословення.

Як зазначив владика Григорій, під час підготовки тексту комісія орієнтувалася насамперед на Архиєратикон, виданий блаженнішим патріархом Йосифом Сліпим, беручи до уваги також давніші видання, зокрема Архиєратикон Олександра Бачинського. Метою було узгодити богослужбову практику архієрейського служіння в усій Церкві.

Єдиний текст для Молитвослова і «Прийдіте, поклонімся»

Окремим важливим досягненням стала уніфікація текстів Часослова — Вечірні, Утрені, Часів, Північної й Повечір’я — які досі різнилися в Молитвослові та молитовнику «Прийдіте, поклонімся». Для виконання цього завдання Синод створив робочу групу, до складу якої увійшли ченці Василіянського чину та представники Патріаршої літургійної комісії, а також владика Гліб Лончина та владика Ігор Ісіченко.

Владика Григорій висловив подяку всім членам робочої групи — Максиму Тиму, отцю Остапу Черхавському, а також отцям-василіянам Сергію Крутовському та Віктору Кваснію — за їхній вагомий внесок у підготовку текстів.

За словами голови комісії, обсяг молитовника «Прийдіте, поклонімся» залишиться без змін. Проте осучаснено пояснення до богослужінь і Святих Таїнств — цю роботу здійснено у співпраці з Патріаршою катехитичною комісією. Крім того, до обох книг увійдуть нові богослужбові тексти: служби українським святим, а також служби на честь свят, встановлених Синодом, зокрема свята ікони Божої Матері Неустанної Помочі, Спомину освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві та інших.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Молитва відбулася зранку після Божественної Літургії, перед початком робочих засідань Синоду. Кожного дня єпископи УГКЦ розпочинають свої засідання о 9:00 із загальнонаціональної хвилини мовчання, під час якої моляться за полеглих захисників України та невинних жертв війни.

Як відомо, у ніч на 6 липня росія завдала потужного удару по Київщині, застосувавши десятки ракет (зокрема балістичні) та сотні дронів. Внаслідок обстрілів загинули щонайменше 20 осіб, десятки отримали поранення. Найважча ситуація склалася у Вишневому Бучанського району, де пошкоджено понад 100 житлових будинків, евакуйовано сотні мешканців через загрозу повторної детонації боєприпасів, виникли пожежі та значні руйнування. У Києві також зафіксовано жертви та пошкодження цивільної інфраструктури.

Синод Єпископів УГКЦ 2026 року відбувається у Марійському духовному центрі «Зарваниця». У ньому беруть участь 49 єпископів з України та з-за кордону. Під час Синоду ієрархи обговорюють питання покликання до священства і монашества, а також інші важливі аспекти церковного життя в умовах війни.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Через доповіді єпископів вони побачили життя Української Греко-Католицької Церкви в різних куточках світу: від прифронтових територій України до громад Австралії.

• 11 доповідей.
• 4 континенти.
• Тисячі кілометрів між громадами.
• Одна Українська Греко-Католицька Церква.

Україна

Свою своєрідну мандрівку єпископи Синоду розпочали з України — представлення душпастирського життя Києво-Галицької митрополії.

Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви

Блаженніший Святослав, представляючи актуальну душпастирську ситуацію, засвідчив, що саме цей регіон найбільш безпосередньо переживає наслідки повномасштабної війни. Частина парафій зруйнована або припинила регулярне богослужбове життя, священники залишаються на прифронтових територіях, а громади щодня служать людям, які пережили втрати, вимушене переселення і травму війни. Попри це, Церква продовжує розвивати душпастирство в Київській архиєпархії, Одеському, Донецькому, Луцькому та Харківському екзархатах, підтримуючи понад дві сотні парафій.

Серед найгостріших викликів Глава УГКЦ назвав потребу зцілення зранених війною парафіяльних спільнот та окремих людей — як священників, так і мирян. Це вимагає підтримки духовенства, розвитку семінарій і зміцнення взаємної довіри між єпископами, священниками й мирянами. Водночас митрополія прагне залишатися живою місійною Церквою, що не лише реагує на наслідки війни, а й будує нові громади, супроводжує людей у найважчих обставинах і залишається моральним орієнтиром для суспільства.

Далі єпископи звернули увагу на Львівську, Тернопільсько-Зборівську й Івано-Франківську митрополії. Митрополит Теодор Мартинюк окреслив головні душпастирські виклики регіону: спад покликань до семінарій і монастирів, потребу супроводу військовослужбовців, ветеранів, родин загиблих і зниклих безвісти. Відповідями Церкви мають стати розвиток родинного душпастирства, допомога в розпізнанні покликання, підтримка духовенства, військове капеланство та створення просторів для інтегрального людського зцілення.

Владика Євген Попович, архиєпископ і митрополит Перемишльсько-Варшавський

Західна і Центральна Європа

Польща залишається однією з найбільших країн присутності УГКЦ поза межами України. Три єпархії опікуються майже 75 тисячами вірних, водночас служачи сотням тисяч українців, які прибули після початку повномасштабної війни. Це поставило перед Церквою нові завдання: інтеграцію новоприбулих у парафіяльне життя, забезпечення душпастирської опіки в нових місцях поселення, підтримку української ідентичності та виховання молодого покоління.

Відповідаючи на ці виклики, Церква розвиває катехитичне служіння, підтримує українські родини, допомагає біженцям і ветеранам, зміцнює співпрацю з Римо-Католицькою Церквою та шукає нових форм душпастирства.

У країнах Західної Європи масове прибуття українців після 2022 року докорінно змінило життя громад: зросла кількість вірних, виникла потреба відкривати нові душпастирські осередки та виробляти нові моделі служіння. Єпископ Богдан Дзюрах наголосив, що пріоритетами залишаються євангелізація новоприбулих, підготовка душпастирів і мирян, заснування громад там, куди переміщуються українці, розвиток співпраці з місцевими римо-католицькими структурами та постійний моніторинг міграційних процесів.

Отець Андрес Мартінес Естебан, Генеральний вікарій Ординаріату для католиків східного обряду в Іспанії

В Іспанії українські греко-католицькі громади перебувають під опікою Ординаріату для вірних Східних Католицьких Церков і Пасторально-міграційного відділу УГКЦ. Особливим знаком єдності став нещодавній візит Постійного Синоду УГКЦ до Мадрида та спільна Божественна Літургія в катедральному соборі Альмудена. Головним викликом залишається плекання священничих покликань серед української молоді. Генеральний вікарій Ординаріату о. Андрес Мартінес Естебан наголосив, що вирішальним чинником для народження покликань є особистий приклад священника.

Отець Юрій Коласа, Генеральний вікарій для вірних Східних Католицьких Церков в Австрії

Австрія стала прикладом стрімкого зростання української церковної присутності після початку повномасштабної війни. Сьогодні тут перебуває майже 77 тисяч українців зі статусом тимчасового захисту, з яких приблизно 5 500 тисячі регулярно беруть участь у житті громад УГКЦ. Якщо у 2015 році діяло лише 5 душпастирських осередків, то нині великодні богослужіння звершуються вже у 20. УГКЦ розвиває не лише богослужбове життя, а й духовні центри, катехизацію, молодіжне душпастирство та інші ініціативи підтримки українців. Особливу увагу приділяють молоді, родинам і людям, які пережили війну та вимушене переселення.

Америка

Північноамериканський і Південноамериканський континенти залишаються важливими осередками Української Греко-Католицької Церкви. Єпископи, які представляли країни регіону, наголосили на спільних викликах: секуляризації, асиміляції, нестачі покликань та потребі переосмислення душпастирських моделей.

У США особливо наголосили на переході від «етнічної Церкви» до по-справжньому місійної спільноти, здатної відповідати сучасній географії української міграції.

Владика Андрій Рабій, єпископ-помічник Вінніпезької архиєпархії

У Канаді головними викликами назвали секуляризацію суспільства, кризу передачі віри молодому поколінню та потребу переходу від моделі «Церкви для українців» до «Української Церкви, яка євангелізує Канаду».

Бразильська митрополія акцентувала увагу на кризі покликань, ослабленні інституту сім’ї та необхідності активнішої праці з молоддю й родинами.

Владика Володимир Ковбич, архиєпископ і митрополит Куритибський

В Аргентині одним із головних викликів залишається велика територія єпархії та розпорошеність українців. Єпископ Данило Козлинський наголосив на важливості розвитку мирянського служіння та пошуку нових форм присутності Церкви поруч із людьми.

Владика Данило Козлинський, єпископ єпархії Покрову Пресвятої Богородиці з осідком у м. Буенос-Айрес, Аргентина

Австралія

Особливістю Мельбурнської єпархії святих апостолів Петра і Павла є її місійність. Вона охоплює Австралію, Нову Зеландію та країни Океанії — територію площею близько 8,5 млн км². Великі відстані між громадами визначають ритм церковного життя, тому єпархія поєднує особисте душпастирство зі сучасними засобами комунікації, підтримуючи регулярні зустрічі духовенства і мирян.

Владика Микола кардинал Бичок, єпископ єпархії Святих апостолів Петра і Павла з осідком у м. Мельбурн, Австралія

Водночас єпископ Микола Бичок звернув увагу на старіння парафій, асиміляцію молодших поколінь, секуляризацію, недостатнє залучення новоприбулих українців до церковного життя та брак священників. Відповіддю мають стати активніше залучення мирян, розвиток молодіжного служіння, участь Церкви в житті української громади та довготермінове планування розвитку єпархії.

***

Попри різні умови служіння, усі доповідачі засвідчили спільну реальність: українці, розсіяні по всьому світу, прагнуть не лише зберегти свою ідентичність, а й будувати живі церковні спільноти. Серед основних тем — душпастирство мігрантів і біженців, формування молодого покоління, плекання священничих і монаших покликань, розвиток мирянського служіння та збереження єдності з матірньою Церквою. Головна тема цьогорічного Синоду — душпастирство покликань до священства і монашества — по-особливому прозвучала в кожній доповіді.

«Які страждання, напруження та питання сьогодні найсильніше турбують народи та церковні спільноти, довірені Вашій опіці? Які знаки надії, вірності Євангелію та можливого примирення, на Вашу думку, важливо винести на загальне обговорення?». Це запитання, з роздумів над якими у п’ятницю, 26 червня 2026 року, у Ватикані розпочалася надзвичайна консисторія кардиналів. Серед помічників і радників Святішого Отця, які з різних частин світу прибули на цю зустріч, є також єпарх Мельбурнський УГКЦ в Австралії та Океанії кардинал Микола Бичок.

Прибувши до Риму, владика Микола в середу, 24 червня 2026 р., взяв участь у загальній аудієнції з Папою Левом XIV, а напередодні консисторії відслужив урочисту Божественну Літургію з обрядом ієрейського рукоположення в катедральному соборі Апостольського екзархату для вірних УГКЦ в Італії. Перед початком богослужіння він поділився деякими думками з ватиканськими медіа.

Владико, прибувши до Риму, Ви вже мали нагоду привітатися зі Святішим Отцем наприкінці загальної аудієнції, вручивши йому особливий подарунок. Чи можете сказати кілька слів про цей подарунок?

На завершення молитви, коли з’явилася можливість підійти до Святішого Отця, я вручив йому хрестик та український прапор, який один із наших воїнів носив із собою, зокрема в бронежилеті. Він попросив передати це Папі, щоб, з одного боку, подякувати за всі зусилля, які робить він та Апостольська Столиця, а з іншого — закликати до подальших дій та проголошення правди: хто є окупантом, а хто — жертвою цієї війни. Відповідно, щоб Ватикан, як і в попередні роки, за попереднього понтифікату, справді залишався на боці жертви, на боці поранених, полонених та зниклих безвісти. Це дуже знаковий і символічний жест. Святіший Отець Лев XIV має вже не один десяток, а то й сотні різних прапорів, адже до Апостольської Столиці постійно прилітають різні групи українців та духовні особи. Проте цей воїн дуже хотів, щоб передали саме його прапор і хрестик.

Цікаво сталося: спершу я попросив наших отців, які перебувають у Римі, щоб вони передали ці речі. Я вже й забув про це, але коли прилетів сюди, вони кажуть: «Там ще є цей прапор і хрестик». Я здивувався: «А чому ж ви не передали?». Та з іншого боку, Бог так скерував, що з’явилася чудова нагода передати подарунок особисто з моїх рук у руки Папи, а також промовити до нього декілька слів.

Завтра ви починаєте роботу на консисторії. Однією з її тем є слухання ієрархів, які приїжджають із територій, що страждають від війни та конфліктів. Обговорюватимуть, як Церква здійснює свою місію в таких умовах і що вона може запропонувати в цьому контексті. Що саме Українська Церква може запропонувати Вселенській Церкві у цій дискусії, спираючись на свій досвід? І якими є Ваші очікування від цього діалогу зі співбратами?

Під час консисторії будуть порушені різні питання, зокрема й нова енцикліка Magnifica humanitas. Стосовно тем, які визначила Апостольська Столиця, то це чотири, і деякі з них безпосередньо торкаються не лише поняття жертви війни, а й концепту «справедливої війни», миру та можливості досягнення справедливого миру. Україна пролила дуже багато крові за час повномасштабного вторгнення, та й загалом від 2014 року, початку агресії, коли було окуповано Кримський півострів та частини Донецької і Луганської областей. Досвід нашої Церкви у цих обставинах величезний. А це тому, що Католицька Церква нас не залишила і подала руку допомоги, ми йшли до людей із наповненими руками. У Харкові, Сумах, Одесі, Миколаєві, Херсоні чи будь-де — особливо у прифронтових зонах — Церква могла надати не лише шматок хліба, але й розраду. Найголовніше — бути з людьми і допомагати їм. Багато хто втратив не лише житло чи майно, а й документи. У Харкові я на власні очі бачив хаби, де людям допомагають відновлювати документи. Церква стала не лише духовною парасолькою, а й помічником у соціальних питаннях, залишаючись поруч із людьми протягом усієї війни.

Наша Церква від початку повномасштабного вторгнення неодноразово порушувала ці питання війни, зокрема долі родини в часі війни, тощо. Зараз розробляється багато програм не допомоги пораненим та полоненим. Війна також напряму зачепила духовних осіб: владик, священників, монашество. Існують окремі програми, спрямовані на те, щоб допомагати тим, хто несе покликання проповідувати Боже слово, зцілитися самим, аби потім вони могли зцілювати Божий люд.

Україна має великий досвід. Після закінчення війни він лише примножиться, адже відкриються свіжі рани і з’явиться багато нових викликів. Проте, як я вже казав, ми не самі — з нами Католицька Церква. Це дає велику надію та натхнення, що ми зможемо гідно пройти через ці рани війни та дати правильну відповідь на всі виклики.

Ви вже майже два роки покликані до цього особливого служіння у Вселенській Церкві, водночас представляючи Українську Церкву в Австралії та Океанії. Чи допомагає це додаткове служіння, яке Ви отримали від Папи Франциска, доносити правду про події в Україні? Як в Австралії сприймають ці події, чи знають про них і чи доходить туди інформація?

Призначення мене кардиналом Папою Франциском стало для мене великим шоком, про що я вже неодноразово говорив. Думаю, цей шок залишиться зі мною до кінця життя. Проте, як монах-редемпторист, як єпископ і як людина, яку Церква покликала до кардинальського служіння, я мушу нести цей хрест. Це нелегко: постійні перельоти, ненормований графік. Але, відповідаючи на ваше запитання, це служіння відкриває дуже багато перспектив та можливостей.

Якщо говорити про Австралію, мене часто запрошують на святкування, конференції, панельні дискусії. І це саме той майданчик, де завжди можна говорити про Україну. Наприклад, кілька тижнів тому ми мали спільну панельну дискусію двох кардиналів — кардинала з М’янми та мене. На заході були присутні двісті людей, і ми протягом двох годин ділилися ранами війни: я розповідав про Україну, а він — про громадянську війну в М’янмі, окреслюючи наші болі, труднощі та виклики. Можливостей ділитися цим в Австралії дуже багато. Тамтешні люди, попри своє спокійне життя, сприймають Україну як щось дуже близьке. Ми відчуваємо постійну підтримку. Нещодавно уряд Австралії оголосив про новий пакет допомоги. Є багато добрих, позитивних сигналів, за які я щиро дякую австралійському народу.

Христос приходить, щоби визволити людину

У проповіді Блаженніший Святослав, роздумуючи над євангельською розповіддю про зцілення біснуватих у Гадаринському краї (Мт. 8,28–9,1), наголосив, що Бог відкривається людині передусім як Визволитель.

«Ми з вами, слухаючи це Євангеліє, сьогодні покликані впізнати в Ісусі Христі джерело нашої власної свободи, власної гідності, а відтак того Бога, який першим спішить на допомогу і спасіння, на визволення людини», — сказав Предстоятель.

Пояснюючи зміст євангельського уривка, Глава УГКЦ звернувся до тлумачень Отців Церкви. Зокрема, святий Іван Золотоустий пояснює, що біснуваті, які жили серед гробів, — це образ людини, прив’язаної до духовної смерті, яка перебуває у страху та закриває іншим дорогу до Бога. Натомість святий Максим Ісповідник називає Гадаринський край дзеркалом людської душі, а двох біснуватих — образом людського розуму й волі, які, віддалившись від Бога, потрапляють у рабство зла.

За словами Блаженнішого Святослава, справжня свобода народжується лише тоді, коли людина добровільно обирає добро і живе в любові. Водночас він наголосив, що Христос приходить навіть туди, де панує гріх і духовне рабство, щоб повернути людині її гідність.

«Навіть там, де панує тиранія рабства гріха і злого духа, в Ісусі Христі наступає простір гідності і свободи», — закцентував Патріарх.https://www.youtube.com/embed/_nMCTeRWMXI?rel=0&showinfo=0

Пам’ять, яка має стати пересторогою

Згадуючи роковини Чортківсько-Уманської трагедії, Отець і Глава УГКЦ зазначив, що пам’ять про цей злочин має бути не лише історичним спомином, а й молитвою та застереженням для майбутніх поколінь.

Предстоятель нагадав, що наприкінці червня — на початку липня 1941 року в тюрмах Західної України радянська влада вбила приблизно 22 тисячі українців. Одним із найбільших місць масових убивств став Чортків, де було закатовано до 800 осіб. Ще 945 в’язнів погнали «маршем смерті» з Чорткова через Кам’янець-Подільський і Жмеринку до Умані: дорогою застрелили 123 особи, а решту розстріляли біля будівлі тодішнього НКВС в Умані.

«Сьогодні тут, у Чорткові, ми наче чуємо крик і плач тих людей: „Боже, Ти моя допомога, Господи, не забарися, прийди мені на поміч, Ти мій визволитель“», — сказав Блаженніший Святослав.

Він наголосив, що пам’ять про невинно убієнних має перетворитися на молитву, яка звільняє від влади зла, а також стати запобіжником від повторення подібних злочинів.

«Ми сьогодні пам’ятаємо про ці події, найперше, для того, щоб запобігати, щоб такого типу злочини ніколи не повторювалися в майбутньому. Наша пам’ять має бути пересторогою і запобіжником для людства нашого часу», — наголосив Глава Церкви.

Блаженніший Святослав також провів паралель між злочинами радянського тоталітарного режиму та сучасною російською агресією проти України. Він зауважив, що після звільнення українських міст і сіл світ знову бачить катівні, місця масових поховань і свідчення тортур.

«Ми сьогодні віримо в те, що наш Христос є нашим Визволителем. Він — джерело перемоги України. Він Той, що звільняє від злого. Він Той, що є нашою впевненою опорою, помічником і надією», — зауважив Предстоятель.

Після Літургії Блаженніший Святослав подякував родичам невинно убієнних за участь у спільній молитві та зазначив, що радянська влада тоді знищила «цвіт нашого народу» — священників, лікарів, адвокатів, учителів, громадських діячів і членів визвольних організацій. Він висловив переконання, що Господь Бог воздасть сторицею за все віддане на служіння народові, Церкві й державі.

Відтак учасники пам’ятних заходів вирушили Ходою пам’яті та шани до скверу Скорботи та надії. Там Блаженніший Святослав очолив панахиду за жертвами Чортківсько-Уманської трагедії.

«Дух свободи неможливо вбити»

Після панахиди Блаженніший Святослав наголосив, що зло завжди поневолює, а правда визволяє.

Пригадавши слова блаженнішого Любомира Гузара, сказані під час Революції Гідності, Предстоятель зазначив: «Тирани цього світу більше бояться вільних людей, аніж голодних бунтів. Бо голодних можна нагодувати, а вільних — тільки вбити».

За словами Глави УГКЦ, саме страх перед вільними людьми став причиною жорстокої розправи над українською інтелігенцією, духовенством, лікарями, адвокатами та молоддю, які були безборонними, але були носіями духу свободи.

«Їх боялися як носіїв вільного духу і самого прагнення свободи. Тому так жорстоко з ними розправилися. Але духу свободи не можна вбити», — наголосив він.

Предстоятель наголосив, що Господь є Богом гідності та свободи, а пам’ять про невинно убієнних має стати законом сьогоднішнього життя українців.

«Пам’ять про тих синів і дочок України, яких тоді так жорстоко позбавили життя, має кликати, стукати до наших сердець сьогодні. Бо дуже багато кому сам факт існування вільної України виглядає загрозою. Наша країна, яка нічого іншого, крім свободи і гідності, не хоче, є нині викликом для тиранів третього тисячоліття», — сказав Блаженніший Святослав.

Він наголосив, що духовна боротьба триває й сьогодні, однак зло ніколи не має останнього слова.

«Ми знаємо, що ніколи ані рабство диявола, ані неправда, ані поневолення не мають останнього слова в житті людини. Останнє слово завжди за Богом, за правдою. Останнє слово за життям», — зазначив Предстоятель.

На завершення він закликав молитися за всіх борців за волю України — як тих, хто в 1940-х роках виборював українську державність, так і тих, хто захищає її сьогодні.

Довідка

Чортківсько-Уманська трагедія — один із наймасштабніших злочинів радянського тоталітарного режиму, скоєний органами НКВС під час відступу радянської влади із Західної України влітку 1941 року. Наприкінці червня — на початку липня в тюрмах Західної України було знищено тисячі українських політв’язнів, представників інтелігенції, духовенства та громадських діячів.

У Чорткові було закатовано до 800 осіб. Ще 945 в’язнів радянська влада погнала «маршем смерті» через Кам’янець-Подільський і Жмеринку до Умані. Дорогою було вбито 123 особи, а більшість тих, хто вижив, розстріляли біля будівлі Уманського НКВС. Загалом, упродовж двох тижнів у тюрмах Західної України жертвами масових убивств стало приблизно 22 тисячі людей.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Про це повідомляє пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.

На початоку архиєпископ Вісвальдас розповів про зустрічі у Ватикані зі Святішим Отцем Левом XIV і Державним секретарем Святого Престолу кардиналом П’єтро Пароліном. За його словами, він мав нагоду донести Папі правду про теперешню ситуацію в Україні, біль і страждання, яких український народ зазнає через російську агресію, а також засвідчити незламність віри українців, яку вони виявляють у щоденній молитві.

Як приклад цієї духовної стійкості нунцій навів нещодавні відзначення 25-річчя історичного візиту святого папи Івана Павла ІІ в Україну, що зібрали численних вірних Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков.

Архиєпископ також повідомив, що вкотре передав Святішому Отцеві запрошення відвідати Україну. За його словами, Папа Лев XIV уважно вислухав усе сказане й запевнив у своїй незмінній духовній близькості до українського народу, а також у продовженні гуманітарної підтримки.

Особливу увагу Апостольський нунцій приділив служінню Церкви людям, які щодня переживають наслідки війни. Він наголосив, що навіть найменші вияви солідарності можуть мати вирішальне значення.

«Навіть маленькими ініціативами ми вирішуємо насправді багато. Взимку в Києві студенти неодноразово приходили до мене зі словами: „Дякуємо Церкві за те, що допомогла нам вижити“. Я думав, що це перебільшення. Адже що зробила Церква? Знайшла генератор, трохи кави чи чаю. Але якщо у кварталі був генератор, то цілий квартал мав можливість пережити той час. Це 10–20 тисяч людей. Нашими маленькими гуманітарними ініціативами ми насправді рятуємо людей», — наголосив архиєпископ Вісвальдас.

Звертаючись до головної теми цьогорічного Синоду — душпастирства покликань до священства і монашества, нунцій закликав єпископів бути відкритими до розпізнавання Божого покликання не лише серед українців, а й серед представників інших народів, які знаходять своє місце в лоні Української Греко-Католицької Церкви. Водночас він зауважив, що особливої уваги потребує формація кандидатів до одруженого священства.

Окремо архиєпископ нагадав, що і єпископське служіння є покликанням, яке вимагає постійного духовного зростання, братерської підтримки й оновлення.

Підсумовуючи своє слово, Апостольський нунцій наголосив, що саме служіння людям, які переживають страждання війни, стає джерелом духовного оновлення для самої Церкви.

«Я дякую Богові за можливість служити в Україні. Коли ми доторкаємося до людського болю і страждання, це стає благодаттю для нас. Якщо ми не матимемо цього досвіду, навіть наша молитва не буде такою ревною. Тому цей Синод має велику Божу благодать. Дотик до ран війни стає для Церкви благословенням, бо спонукає нас ще ревніше звертатися до Бога і шукати Його відповіді», — сказав він.

Від імені єпископів Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав подякував архиєпископові Вісвальдасу за щире свідчення, зазначивши, що його слово стало не формальним привітанням, а глибоким діленням особистим досвідом служіння в Україні.

«Хочу подякувати Вам за те, що у Вашій особі ми маємо не лише папського дипломата, а й доброго приятеля, до якого можна звернутися за порадою чи допомогою. Коли Ви вирушаєте до Рима чи берете участь у міжнародних зустрічах, Ви стаєте голосом України, нашого народу і всіх людей, яких зустрічаєте тут», — сказав Глава УГКЦ.

Департамент інформації УГКЦ

З 1 по 10 липня Марійський духовний центр «Зарваниця» став місцем, куди прибули єпископи Української Греко-Католицької Церкви з різних куточків світу. Саме тут відбувається черговий Синод Єпископів УГКЦ — подія, яка визначить важливі напрями життя Церкви на наступні роки.

1. Що таке Синод Єпископів УГКЦ?

Синод Єпископів — це найвищий орган управління Української Греко-Католицької Церкви. Разом із Отцем і Главою УГКЦ саме він приймає найважливіші законодавчі, адміністративні, душпастирські й судові рішення щодо життя Церкви в Україні та за кордоном.

До Синоду входять усі висвячені єпископи — єпархіальні, титулярні й емерити — як ті, що служать в Україні, так і ті, що душпастирюють у десятках країн світу.

Так Синод Єпископів є видимим знаком єдності всієї глобальної Української Греко-Католицької Церкви, незалежно від меж континентів і державних кордонів.

2. Чому Синод є однією з найважливіших подій року?

Бо саме тут формується бачення розвитку Церкви.

Під час засідань єпископи відчитують «знаки часу», аналізують виклики сучасності, роздумують над потребами духовенства і мирян, приймають постанови, затверджують важливі документи, обирають нових єпископів, якщо виникає така потреба, і визначають напрями душпастирської праці.

Більшість рішень, які згодом реалізують у єпархіях, монастирях і парафіях, починаються саме зі синодального обговорення.

Цікаво знати

Синод не є одноразовою подією.

Єпископи працюють синодально протягом усього року, однак саме щорічне зібрання дає можливість особисто зустрітися й обговорити найважливіші питання життя Церкви, почути досвід один одного та разом виробити спільні рішення.

3. Як проходить Синод?

Попри поширене уявлення, Синод — це не лише серія робочих засідань.

Кожен день розпочинається зі спільної молитви та Божественної Літургії. Далі відбуваються робочі сесії, під час яких єпископи слухають доповіді, працюють у дискусійних групах, ставлять запитання, обмінюються досвідом служіння в різних країнах і разом шукають відповіді на виклики сьогодення.

Після обговорень формуються конкретні пропозиції, які виносять на голосування.

Отже, Синод є не лише місцем ухвалення рішень, а й школою спільного розпізнавання Божої волі для всієї Церкви під проводом Святого Духа.

4. Хто бере участь у Синоді?

Повноправними членами Синоду із правом голосу є лише єпископи.

Проте, залежно від тематики, до окремих засідань залучаються також богослови, знавці канонічного права, соціологи, фахівці з різних сфер церковного життя, які допомагають глибше осмислити окремі питання.

Однак варто ще раз наголосити, що остаточне рішення завжди залишається за членами Синоду.

5. Які рішення ухвалюють єпископи?

Синод не займається лише теоретичними дискусіями.

Його рішення стосуються конкретних аспектів життя Церкви: душпастирства, літургійного життя, катехизації, формації духовенства, діяльності церковних структур, канонічного права, соціального служіння, євангелізації та багатьох інших напрямів.

Після завершення Синоду ці рішення у вигляді постанов поступово впроваджуються в життя єпархій і парафій.

Саме тому кожен Синод має довготривалі наслідки, які відчувають і священники, і богопосвячені особи, і миряни.

6. Чому цього року головною темою стали покликання?

Кожен Синод має свою головну тему, яка відповідає найактуальнішим викликам часу.

Згідно з рішеннями попереднього Синоду, у 2026 році єпископи розглядатимуть тему «Душпастирство покликань до священства і монашества».

Відразу варто зазначити, що йдеться не лише про кількість семінаристів чи кандидатів до монашого життя.

Церква передусім прагне зрозуміти, як допомогти молодій людині почути Божий голос, розпізнати своє покликання, отримати належний духовний супровід і не боятися відповісти Богові «так».

Особливо актуальною ця тема стає в умовах російської війни проти України, коли велика кількість молоді переживає невизначеність, втрати, зневіру та глибокі життєві кризи.

Чому ця тема саме зараз?

За останні роки Україна переживає жорстоку й нищівну війну, масову міграцію, демографічну кризу та зміну поколінь. Усе це впливає і на життя Церкви.

Саме тому цьогорічний Синод шукатиме відповіді не лише на запитання: «Як збільшити кількість покликань?», а передусім — як допомогти молодій людині почути Божий голос і відкритися на Його задум.

7. Чому тема покликань стосується кожного з нас?

Покликання народжується не в семінарії.

Найчастіше воно починається в сім’ї, зміцнюється у парафії, формується в молодіжній спільноті та зростає поруч із людьми, які власним життям свідчать красу служіння Богові.

Тому плекання покликань — це відповідальність не лише єпископів чи священників.

Кожна християнська родина, кожен катехит, кожен молодіжний лідер і кожна парафіяльна спільнота можуть стати тим середовищем, із якого Господь зродить нових священників та богопосвячених осіб.

8. Чому місцем проведення Синоду стала Зарваниця?

Зарваниця вже віддавна є духовним серцем Української Греко-Католицької Церкви.

Щороку сюди прибуває десятки тисяч прочан, щоб довірити свої молитви Богові через заступництво Пресвятої Богородиці.

Проведення Синоду в цьому святому місці нагадує, що будь-яке церковне рішення повинно народжуватися найперше з молитви, з пильного слухання Божого голосу.

Недаремно саме тут уже неодноразово відбувалися Синоди Єпископів УГКЦ.

9. Як кожен вірний може долучитися до Синоду?

Найперше — молитовно.

Будучи Містичним тілом Христовим, Церквою провадить Святий Дух. Це означає, що всі рішення повинні бути наслідком розпізнання Божої волі у світлі Святого Духа. Саме тому владики традиційно просять усіх вірних молитися за працю Синоду.

Не менш важливо стежити за перебігом синодальних засідань, читати ухвалені документи, знайомитися з підсумками та втілювати їх у життя своїх парафіяльних спільнот.

Адже насправді Синод завершується не в день закриття засідань і публікації постанов — він лише тоді розпочинає приносити плоди, коли його рішення стають частиною життя Церкви.

Владика Богдан Данило разом із владикою Михайлом Бубнієм відповідальні за підготування головної теми Синоду Єпископів УГКЦ 2026 року, фото — Департамент інформації УГКЦ

10. Чого очікувати від Синоду 2026 року?

Найперше — чесного погляду на сучасний стан покликань в Українській Греко-Католицькій Церкві.

Упродовж 10 днів єпископи аналізуватимуть досвід різних єпархій, шукатимуть нові підходи до супроводу молоді, ділитимуться найкращими практиками й формуватимуть спільне бачення того, як плекати нові покликання до священства і монашества.

Водночас Синод розглядатиме й інші важливі питання життя УГКЦ. Зокрема, однією з історичних подій цьогорічних засідань має стати завершальне, третє, читання проєкту Кодексу канонів Української Греко-Католицької Церкви — документа, над яким Церква працює вже багато років.

Отже, Синод 2026 року стане не лише часом осмислення майбутнього та покликань до священства і монашества, а й важливим етапом подальшого розвитку всієї Української Греко-Католицької Церкви.

Чого очікувати під час Синоду?

Упродовж 10 днів на офіційних ресурсах Церкви (офіційний сайт УГКЦ, офіційний сайт Синоду Єпископів, «Живе телебачення») публікуватимуть:

• підсумки кожного робочого дня;
• інтерв’ю з єпископами;
• репортажі із засідань;
• фоторепортажі;
• тексти проповідей;
• пояснення головної теми;
• підсумкові документи;
• синодальні рішення.

Як можна долучитися?

Найважливіше, про що просять єпископи, — це молитва.

«Дуже прошу всіх Вас: помоліться, щоб цей Синод, який ми скликаємо вже вчергове в період війни, був особливою благодаттю Святого Духа для нашої Церкви, щоб ті рішення, які ми прийматимемо, могли оживити нашу Церкву в Україні та збудувати її на поселеннях», — закликав Блаженніший Святослав під час Божественної Літургії з нагоди 25-річчя історичного візиту папи Івана Павла ІІ до України на площі перед церквою Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові 28 червня 2026 року.

Саме молитва всієї Церкви є тим духовним фундаментом, на якому народжуються рішення Синоду.

Тож упродовж 1–10 липня запрошуємо всіх вірних молитися за Блаженнішого Святослава, Отця і Главу Української Греко-Католицької Церкви, єпископів Української Греко-Католицької Церкви і дар Святого Духа, щоб ухвалені рішення допомогли нашій Церкві ще повніше виконувати свою місію в Україні та світі.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ
за матеріалами пресслужби Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

На початоку архиєпископ Вісвальдас розповів про зустрічі у Ватикані зі Святішим Отцем Левом XIV і Державним секретарем Святого Престолу кардиналом П’єтро Пароліном. За його словами, він мав нагоду донести Папі правду про теперешню ситуацію в Україні, біль і страждання, яких український народ зазнає через російську агресію, а також засвідчити незламність віри українців, яку вони виявляють у щоденній молитві.

Як приклад цієї духовної стійкості нунцій навів нещодавні відзначення 25-річчя історичного візиту святого папи Івана Павла ІІ в Україну, що зібрали численних вірних Української Греко-Католицької та Римо-Католицької Церков.

Архиєпископ також повідомив, що вкотре передав Святішому Отцеві запрошення відвідати Україну. За його словами, Папа Лев XIV уважно вислухав усе сказане й запевнив у своїй незмінній духовній близькості до українського народу, а також у продовженні гуманітарної підтримки.

Особливу увагу Апостольський нунцій приділив служінню Церкви людям, які щодня переживають наслідки війни. Він наголосив, що навіть найменші вияви солідарності можуть мати вирішальне значення.

«Навіть маленькими ініціативами ми вирішуємо насправді багато. Взимку в Києві студенти неодноразово приходили до мене зі словами: „Дякуємо Церкві за те, що допомогла нам вижити“. Я думав, що це перебільшення. Адже що зробила Церква? Знайшла генератор, трохи кави чи чаю. Але якщо у кварталі був генератор, то цілий квартал мав можливість пережити той час. Це 10–20 тисяч людей. Нашими маленькими гуманітарними ініціативами ми насправді рятуємо людей», — наголосив архиєпископ Вісвальдас.

Звертаючись до головної теми цьогорічного Синоду — душпастирства покликань до священства і монашества, нунцій закликав єпископів бути відкритими до розпізнавання Божого покликання не лише серед українців, а й серед представників інших народів, які знаходять своє місце в лоні Української Греко-Католицької Церкви. Водночас він зауважив, що особливої уваги потребує формація кандидатів до одруженого священства.

Окремо архиєпископ нагадав, що і єпископське служіння є покликанням, яке вимагає постійного духовного зростання, братерської підтримки й оновлення.

Підсумовуючи своє слово, Апостольський нунцій наголосив, що саме служіння людям, які переживають страждання війни, стає джерелом духовного оновлення для самої Церкви.

«Я дякую Богові за можливість служити в Україні. Коли ми доторкаємося до людського болю і страждання, це стає благодаттю для нас. Якщо ми не матимемо цього досвіду, навіть наша молитва не буде такою ревною. Тому цей Синод має велику Божу благодать. Дотик до ран війни стає для Церкви благословенням, бо спонукає нас ще ревніше звертатися до Бога і шукати Його відповіді», — сказав він.

Від імені єпископів Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав подякував архиєпископові Вісвальдасу за щире свідчення, зазначивши, що його слово стало не формальним привітанням, а глибоким діленням особистим досвідом служіння в Україні.

«Хочу подякувати Вам за те, що у Вашій особі ми маємо не лише папського дипломата, а й доброго приятеля, до якого можна звернутися за порадою чи допомогою. Коли Ви вирушаєте до Рима чи берете участь у міжнародних зустрічах, Ви стаєте голосом України, нашого народу і всіх людей, яких зустрічаєте тут», — сказав Глава УГКЦ.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Перше засідання розпочалося о 9:00 з молитви єпископів за полеглих захисників України і невинних жертв війни. Відтак відбулося офіційне відкриття робочих засідань, яке охопило: загальне привітання присутніх, представлення гостей та урядників Синоду, ствердження кворуму для подальших голосувань, прийняття Розпорядку сесійних днів і Порядку денного.

На Синод Єпископів УГКЦ 2026 року прибуло 49 єпископів УГКЦ з України, країн Центральної і Західної Європи, Північної та Південної Америки й Австралії. Серед них — 34 правлячих єпископи, 1 єпископ Патріаршої курії, 9 єпископів-помічників і 5 єпископів-емеритів.

Найстаршим учасником робочих засідань Синоду є 77-річний владика Михайло Колтун, вислужений єпископ Сокальсько-Жовківської єпархії. Наймолодшим — 44-річний єпископ-помічник Івано-Франківської архиєпархії Микола Семенишин.

Упродовж минулого року в Синоді Єпископів УГКЦ відбулися такі зміни:

13 серпня 2025 року у Вінніпезі (Канада) відійшов у вічність владика Петро Стасюк, вислужений єпископ для українців в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Похоронили його 1 жовтня в катедральному храмі Святих апостолів Петра і Павла в Мельбурні.

13 вересня 2025 року відбулася єпископська хіротонія владики Маріуша Дмитерка, єпископа-помічника Вроцлавсько-Кошалінської єпархії.

18 грудня 2025 року вийшов на емеритуру владика Гліб Лончина, апостольський адміністратор Паризької єпархії Святого Володимира Великого.

18 грудня 2025 року відбулася єпископська хіротонія владики Ігоря Ранці, єпископа Паризької єпархії святого Володимира Великого.

Нагадуємо, головною темою Синоду Єпископів УГКЦ 2026 року є «Душпастирство покликань до священства і монашества». Під час пленарних засідань єпископи аналізуватимуть сучасний стан покликань у різних частинах світу, обговорюватимуть досвід єпархій і шукатимуть спільні відповіді на виклики, які постали перед Церквою внаслідок війни, міграції та суспільних змін. Особливий акцент буде зроблено на формуванні середовища, у якому молоді люди можуть почути Божий голос, розпізнати своє покликання й одержати належний духовний супровід на шляху до священства чи богопосвяченого життя.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ