У 2026 році, коли Україна продовжує боротися не лише на фронті, а й у сфері ідентичності, цінностей та майбутнього державного устрою, вийшла в світ книга, яка претендує на роль інтелектуального дороговказу. 

Мова йдеться про «Respublica Christi. Християнський консерватизм як повернення Бога у суспільство, політику та державу» Олександра Бугели.

Автор – юрист, громадський діяч, учасник війни з позивним «Сотник», людина, яка поєднує практичний досвід націоналістичного руху з глибокою християнською рефлексією. 

Для мене ця книга стала подією. Вона не просто аналізує кризи сучасності, а пропонує цілісну альтернативу – християнський консерватизм як шлях до відновлення «цілісності буття українського народу». 

Книга має апологетичний характер: вона захищає традиційні християнські цінності в публічній сфері та водночас пропонує практичну політичну філософію. 

Передмову написав доктор біблійного богослов’я, отець Роман Лаба OSPPE, який підкреслює ключову думку: “Христос має бути Царем не лише сердець, а й суспільства, законів і культури”.

Обсяг і структура вражають системністю. Книга починається з визначення консерватизму, переходить до християнських основ, розкриває специфіку християнського консерватизму, аналізує суспільство, державу та завершується амбітною візією «Christendom 2.0».

У першому розділі книги Олександр Бугела дає визначення консерватизму як збереження і розвитку перевірених часом інституцій та цінностей. Він окремо розглядає «український консерватизм» і пропонує «діагностику здоров’я» нації – чесний аналіз пострадянської спадщини, яка досі отруює суспільне життя.

Другий розділ присвячений християнству: від базового катехизму до історичного впливу та критики «бунту проти Бога» в модерну епоху. Автор чітко простежує, як відхід від християнських засад (від Оккама та Макіавеллі через Просвітництво) призвів до сучасного релятивізму і кризи сенсу.

Центральний третій розділ вводить поняття християнського консерватизму – синтезу віри та розуму, істини та досвіду. Олександр Бугела показує, як ця традиція працювала в успішних західних суспільствах, і адаптує її до українського контексту.

Далі йдуть розділи про суспільство, націю, культуру, державу, економіку. політику та амбітної візії майбутнього – відновлення «Respublica Christi» в сучасних умовах. 

Завершує книгу розділ «Christendom 2.0» з аналізом цілей, викликів та  конкретних перспектив.

Найбільша перевага книги, як на мене. це цілісність бачення. Олександр Бугела не пропонує черговий набір гасел, а будує систему: від метафізики до конкретних інституцій. Він майстерно поєднує богослов’я, історію, політичну філософію та практичний досвід.

Особливо цінним є баланс між особистим і суспільним. Автор постійно наголошує, що радикальний індивідуалізм чи колективізм це крайнощі. Ключі гармонії – християнська віра та консервативний розум.

Книга смілива. У час, коли багато хто боїться говорити про роль релігії в публічній сфері, Олександр Бугела прямо заявляє: секулярна модель вичерпала себе. Повернення Бога в політику це не теократія, а відновлення об’єктивної моральної основи держави.

Стиль доступний, полемічний, з численними посиланнями на Святе Письмо, отців Церкви та західних мислителів. Книга справді може слугувати «катехизмом» для тих, хто хоче зрозуміти, як християнські принципи працюють у політиці.

Звичайно, що окремі тези для секулярної частини суспільства можуть здатися занадто радикальними. Але це не недолік, а те, що вимагає від читача готовності до інтелектуального виклику.

Для кого ця книга і чому її варто читати.

«Respublica Christi» обов’язково потрібно прочитати:

– християнам, які хочуть осмислено поєднувати віру з громадською діяльністю.

– консерваторам і патріотам, які шукають глибшу основу за межами суто націоналістичної риторики.

– політикам і громадським діячам, які втомилися від тимчасових рішень.

– всім, хто сумує за «нормальністю» і хоче розуміти, чому сучасний світ втратив орієнтири.

Книга встановлює не лише діагноз, а й дає терапію. Вона мотивує діяти – від зміцнення сім’ї та громад до впливу на державну політику.

Олександр Бугела написав важливий текст, який має всі шанси стати точкою відліку для українського консервативного руху в ХХІ столітті. 

«Respublica Christi» – це не просто книга, а інтелектуальний і духовний виклик: «чи готові ми будувати державу на християнських засадах, чи продовжимо експерименти з чужими моделями?»

Як на мене. Це одна з найсильніших українських нон-фікшн книг 2026 року. Вона не дає простих відповідей, але пропонує фундамент, на якому можна будувати.

Рекомендую всім, хто хоче не просто читати, а думати та  діяти.

Автор: Чаплигін Сергій

Джерело: https://www.koroldanylo.com.ua/

Комітет з соціальних питань Верхньої палати надіслав листа прем’єр-міністру Франсуа Байру з проханням призупинити розгляд законопроєкта, який глибоко розділив французьке суспільство. Лист, датований 1 липня, був підписаний головою комітету Філіпом Муйє та доповідачами законопроєкта Крістін Бонфанті-Досса та Аленом Мілоном.

Необхідні чесне публічне обговорення

Автори стверджують, що такі суттєві правові зміни не повинні прийматися у такому поспіху. Вони вважають, що необхідно забезпечити час для справжнього загальнонаціонального обговорення щодо реформи, яка стосується однієї з основ будь-якого суспільства: заборони умисного позбавлення життя. Вони нагадують, що Сенат суттєво змінив законопроєкт у другому читанні. Верхня Палата спеціально вилучила положення, що надають право на асистоване самогубство, вважаючи їх такими, що суперечать духу закону 2016 року, який ґрунтувався на відмові від надмірної терапії та розвитку паліативної допомоги, але не дозволяв жодних дій, спрямованих на навмисне спричинення смерті.

Лікарі застерігають від наслідків легалізації евтаназії

Упродовж багатьох місяців численні лікарі, працівники паліативної допомоги, юристи, філософи, об’єднання людей з інвалідністю та людей похилого віку, а також представники основних релігій попереджають про наслідки такої легалізації. Всі вони побоюються, що після скасування принципу  заборони вбивства критерії доступу до евтаназії або асистованого самогубства поступово розширюватимуться, як це вже спостерігається в кількох європейських країнах.

Харитативна та філантропічна діяльність

Католицька Церква залишається одним із найрішучіших голосів проти цієї реформи. Французькі єпископи неодноразово засуджували «антропологічний зсув» і закликали парламентарів не переступати червону лінію, яка радикально змінить роль лікаря. Для Церкви відповіддю на людські страждання має бути не смерть, а гідний супровід людини, полегшення болю та ефективний розвиток паліативної допомоги на всій території країни, пише КАІ.

Спільний голос у справі польсько-українських відносин

У єдності зі Святішим Отцем Левом XIV, перший рік понтифікату якого позначений наполегливою працею задля побудови миру на основі спільного блага та рішучим протистоянням війні в усіх її вимірах – починаючи від відносин між народами й конфліктів усередині держав до соціальної напруги – підносимо свій голос як зібрані на консисторію кардинали, що походять з Польщі й України і покликані нести особливу відповідальність за спільноту Церкви та підтримувати служіння Наступника святого Петра. Робимо це разом із нашим братом Верховним Архиєпископом Києво-Галицьким Української Греко-Католицької Церкви, усвідомлюючи, що питання примирення між поляками та українцями стосується не лише відносин між двома народами, а й вірогідності нашого спільного християнського свідчення.

Наслідуючи Папу Лева XIV, ми переконані, що першим кроком до миру є роззброєння мови. Це стосується не лише слів, а й жестів, знаків і символів. Вони також можуть ранити, закривати шлях до зустрічі та породжувати страх. Святіший Отець нагадує, що мир є «роззброєним і роззброює», а побудова спільного добра вимагає євангельської мови: чіткої, але не принизливої; сміливої, але не агресивної; правдивої, але такої, що не закриває шляху до прощення.

З болем спостерігаємо за зростанням взаємної напруги та відродженням настроїв ворожнечі між поляками й українцями. Ще болісніше те, що це відбувається в той час, коли Україна продовжує переживати жахіття війни, а Польща в останні роки виявила велику солідарність із мільйонами українських сестер і братів. Особливо болісно, що це відбувається саме тоді, коли українські католики відзначають 25-ту річницю історичного візиту до України Папи, який був поляком.

У цьому контексті повертаємося до слів Святішого Отця Івана Павла II з його листа з нагоди 60-ї річниці – як висловився сам автор – трагічних подій на Волині. Над цими словами варто замислитися всім людям доброї волі, а для нас, католиків різних обрядів і народів, вони повинні стати взірцем і нормою дій, зокрема й у нашому підході до історичних питань. Папа, зокрема, писав:

У заметілі Другої світової війни, коли потреба солідарності й взаємодопомоги мала би бути на першому місці, чорні дії зла отруїли серця, а його зброя призвела до пролиття невинної крові. Сьогодні (…) в серцях більшості поляків і українців дедалі більше зростає потреба у глибокому іспиті сумління. Відчувається потреба в примиренні, яке дозволило б нам дивитися на сьогодення й майбутнє в новому дусі. Це спонукає мене бути вдячним Богу разом із тими, хто в роздумах і молитві згадує всіх жертв цих актів насильства.

Нове тисячоліття, у яке ми нещодавно вступили, вимагає, щоб українці й поляки не залишалися поневоленими своїми сумними спогадами минулого. Розмірковуючи над подіями минулого з нової перспективи, прагнучи побудувати краще майбутнє для всіх, нехай подивляться один на одного очима примирення (Ватикан, 7 липня 2003 р.).

Цей заклик святого Івана Павла ІІ до обох таких дорогих йому народів, за великою участю Церков, був почутий і підхоплений поляками й українцями. За нами – роки молитов, зустрічей, спільних листів (2005), декларацій (2013) і послань (2023), а також співпраці в наданні допомоги біженцям і нужденним. Ця спадщина є великим зобов’язанням, отриманим від тих, хто до нас мав мужність говорити правду без погорди й ненависті, закликати до навернення, смиренно просити прощення і мужньо прощати, простягаючи руку примирення, незважаючи на ще незагоєні й болісні рани.

Ось чому сьогодні, коли виникають нові напруги й знову зростає недовіра, слова Папи з вищезгаданого листа звучать із новою силою:

Оскільки Бог простив нам у Христі, віруючі повинні вміти прощати один одному за завдані кривди і просити прощення за власні помилки, у такий спосіб сприяючи побудові світу, де поважають життя, справедливість, злагоду й мир. Християни покликані визнавати помилки минулого, пробуджувати своє сумління для компромісів сьогодення і відкривати серця для справжнього, тривалого навернення (Ватикан, 7 липня 2003 р.).

Ми свідомі того, що навернення починається з наших власних сердець. Папа закликає кожного з нас – поляків та українців – до особистого навернення, а не до того, щоб притягувати до відповідальності інших. Ми можемо закликати інших до навернення лише тоді, коли смиренно визнаємо власні гріхи.

Ми переконані, що для християнина пізнання правди – це завдання, яке завжди стоїть поруч із любов’ю до ближнього. Пам’ять про минуле є надзвичайно важливим елементом ідентичності кожної людської спільноти. Услід за Святішим Отцем Франциском хочемо нагадати, що «у повсякденному житті кожної людини, як і кожного суспільства, існує два види пам’яті – добра і зла, позитивна і негативна. Добра пам’ять – це та, яка (…) прославляє Господа і Його діла спасіння. Негативна пам’ять, натомість, – та, яка погляд розуму та серця нав’язливо зосереджує на злі, особливо на скоєному іншими» (Краків, 27 липня 2016 р.).

Ми відчуваємо обов’язок не полишати спільного шляху, розпочатого з благословення святого Івана Павла II, а терпляче й мужньо ним іти. Надто багато єднає наші народи, щоб ми могли дозволити змарнувати спільну спадщину.

Нав’язуючи іншим власне бачення минулого та майбутнього, ми піддаємося домінуючій культурі насильства й сили. Разом із Папою Левом ми закликаємо всіх прагнути мислити з точки зору спільного блага, а не лише приватних інтересів. Євангеліє, у яке ми віримо, навчає нас, що ліками від гріха є прощення, а межею, яку Бог поклав для зла, є милосердя.

Кардинал Микола Бичок, ЧНІ

 Кардинал Конрад Краєвський

Кардинал Казімєж Нич

Кардинал Гжеґож Рись

Верховний Архиєпископ УГКЦ Святослав Шевчук

Джерело: Vatican News

На запитання, чи актуальна сьогодні формула взаємного прощення, яку свого часу подарував українцям і полякам Іван Павло ІІ, Глава УГКЦ відповів ствердно.

«Ця потреба завжди є. Чому? Тому що, як ми кожного дня мусимо собі сказати „Я вірю в Бога. Боже, я вірю в Тебе“, всі людські стосунки ми кожного дня продовжуємо будувати, в них жити. Так само і цей стосунок польсько-український, його потрібно постійно будувати», — наголосив Предстоятель.

За його словами, особливо важливим сьогодні є пізнання історичної правди у польсько-українських взаєминах — адже ці стосунки досі лишаються зраненими.

«Не даремно Папа Іван Павло ІІ говорив про необхідність лікування пам’яті. Дуже багато українців не знають про ті історичні факти польсько-українських взаємин. Так само, як і поляки не знають», — зазначив Блаженніший Святослав, додавши, що чим далі від польсько-українського кордону, тим менше люди усвідомлюють існування цих труднощів.

Глава УГКЦ нагадав, що у ХХ столітті українці та поляки пережили дві війни, які залишили глибокі травми і досі чекають свого вирішення — зокрема йдеться про ексгумацію жертв українсько-польського протистояння на Волині та в Галичині, а також на польських територіях.

«Дуже багато братських могил наших співвітчизників по обидві сторони кордону донині ще чекають християнського похорону», — сказав Предстоятель.

Блаженніший Святослав звернув увагу на нерівномірність у вивченні спільної історії: тоді як у Польщі активно працює Інститут національної пам’яті, в Україні це питання тривалий час трактувалося по-різному.

«Я пригадую, що за часів президента Януковича ми говорили, що цей інститут національної пам’яті перетворився на інститут національної амнезії. Ним керував член комуністичної партії. […] Скільки польських істориків сиділо в українських архівах! А українців, які б сиділи в польських архівах, чи навіть у своїх, вивчаючи ці події, було вкрай мало», — констатував Глава УГКЦ.

Він підкреслив, що зустріч між українськими та польськими істориками є надзвичайно затребуваною, а діалог між ними ще не відбувся, тому Церква підтримує наукове вивчення спільної історичної пам’яті.

«Необхідно пізнати правду і стати у правді перед Богом і один перед одним. Бо інакше політики завжди будуть цією правдою маніпулювати для своїх вузькополітичних цілей», — наголосив Блаженніший Святослав.

Предстоятель застеріг, що сьогодні світ входить у період, коли відроджуються національні егоїзми, а національна пам’ять дедалі частіше стає предметом політичних баталій — зокрема, українці стають заручниками внутрішньополітичних процесів у Польщі, Угорщині, Словаччині та інших сусідніх країнах.

«Так важливо, щоб об’єктивна історична наука роззброїла політичні маніпуляції на історичні теми. І тоді нам легше буде усвідомлювати, що ми маємо за що перепрошувати один одного. Бо існують і злочини, і жертви з обох сторін», — зазначив він.

Попри це, Глава УГКЦ наголосив, що попереду в українців і поляків — спільне світле майбутнє, яке потрібно будувати разом.

«Прощення — це звільнення. Звільнення від травм і тягарів минулого. Як говорив Іван Павло ІІ, щоб вони не отруювали наше майбутнє. Ми не можемо змінити минулого. Але можемо по-іншому будувати наші взаємини сьогодні і будувати на інших принципах краще майбуття», — підсумував Блаженніший Святослав.

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

Санкціонованій урядом Канади програмі асистованого самогубства, відомій як медична допомога при вмиранні (MAID), цього місяця виповнюється 10 років. За десятиліття з моменту її запровадження асистоване вмирання стало однією з провідних причин смерті в країні, повідомляє EWTN news.

Однак Алекс Шаденберг, виконавчий директор Коаліції з Запобігання Евтаназії, говорить, що в цій тенденції є похмура перевага: інші країни все частіше не хочуть мати нічого спільного з асистованим самогубством.

«Єдина хороша річ щодо Канади — це вплив, який Канада має на інші країни», — сказав він.

Заходи щодо асистованого самогубства нещодавно зазнали помітних поразок у численних інших національних законодавчих органах. Але ця процедура залишається надзвичайно популярною в Канаді.

Урядові дані показують, що кількість таких самогубств зростала на понад 30% щорічно з 2019 по 2022 рік; відтоді темпи зменшилися, хоча загальна кількість продовжує зростати. У 2024 році кількість канадців-самогубців склала 16 499 осіб.

«Переважна більшість» людей, які померли внаслідок асистованого самогубства, були у стані близької «-розумно прогнозованої смерті», заявив уряд, тоді як близько 4,5% смертей жертв не відповідали цим критеріям.

Уряд заявив, що зниження темпів зростання «здається, свідчить про те, що кількість щорічних [самогубств] починає стабілізуватися», хоча й зазначив, що «довгострокові тенденції» можна буде визначити лише через «кілька років».

Дані вказують на те, що країна має найбільшу кількість смертей від асистованого самогубства у світі.

Деякі обмеження, запропоноване розширення

Верховний Суд Канади у лютому 2015 року постановив, що заборона країни на асистоване самогубство є незаконною. Це рішення технічно легалізувало цю практику в Канаді, хоча суд відклав виконання рішення на рік.

Асистоване самогубство стало повністю доступним у країні наступного літа, 16 червня 2016 року. У квітні цього року країна офіційно прийняла 100 000 «положень» щодо MAID.

Девід Кук, менеджер Коаліції Campaign Life, що базується в Онтаріо, розповів EWTN News, що 10-річчя програми MAID – це «річниця, яку варто оплакувати».

«За 10 років легалізації медичних убивств Канада має на своїх руках кров понад 100 000 жертв – кров, яка волає до Бога про справедливість», – сказав він. «Канадська програма евтаназії – це кривава бійня».

Кук стверджував, що хоча програму подавали як «відповідь» на «людські страждання», вона «завдала величезних страждань канадському суспільству, родинам і друзям жертв».

«Навіть самі жертви страждають — через те, що покинуті медиками та суспільством, через упередження, позбавлення своєчасного доступу до лікування та підтримання життєздатності, а також стикаючись із жахливим та невимовним досвідом отруєння до смерті», — сказав він.

Режим евтаназії «також повністю зруйнував цілісність та рятівну мету нашої системи охорони здоров’я, позбавляючи хворих і людей з інвалідністю життя як способу економії коштів», — стверджував він.

Прихильники ж стверджують, що урядова програма має вбудовані гарантії, включаючи положення про те, що пацієнти повинні бути віком щонайменше 18 років та страждати від «важкого та невиліковного захворювання», перш ніж їм буде дозволено скористатися нею.

Але критики стверджують, що система сповнена як зловживань, так і недоліків безпеки, що дозволяє канадцям отримати доступ до асистованого самогубства, коли вони не повинні мати на це права.

Повідомлення про порушення безпеки настільки серйозні, що у 2024 році Асоціація Громадянських Свобод Британської Колумбії, яка десять років тому допомогла легалізувати MAID, попередила про необхідність додаткової безпеки в програмі.

Серед занепокоєнь, висловлених pro-life активістами, є прагнення розширити доступ до самогубства на тих, хто страждає виключно від психічних захворювань. Це розширення було відкладено до 2027 року, хоча група Cardus Health заявила у 2025 році, що пацієнти з психічними захворюваннями помирають у країні з непропорційно високими темпами.

Тим часом у звіті за 2024 рік стверджувалося, що з 2018 року «регулятори евтаназії» в Онтаріо виявили понад 400 «проблем із дотриманням» законів про MAID, включаючи недоліки у процесі визначення відповідності критеріям та неналежне ведення звітності, але жодне з цих порушень не стало підставою для притягнення до відповідальності.

Католицькі захисники в країні регулярно протестували проти програми протягом останнього десятиліття, зокрема в лютому, коли Конференція католицьких єпископів Канади закликала уряд прийняти норму, що забороняє громадянам доступ до MAID, якщо їхнім єдиним захворюванням є психічне захворювання.

Шаденберг зазначив, що Euthanasia Prevention Coalition активно протидіє спробам розширити MAID, зокрема у справі Клер Броссо — канадської акторки, яка подала позов, щоб отримати доступ до евтаназії через тривале психічне захворювання.

Броссо стверджує, що страждає від «важкої форми біполярного розладу І типу та посттравматичного стресового розладу, серед інших психічних порушень», і що закони MAID «дискримінують» таких людей, як вона.

Водночас занепокоєння щодо дозволу доступу до асистованого самогубства для пацієнтів із психічними захворюваннями є настільки поширеними, що у 2025 році Комітет ООН із прав осіб з інвалідністю закликав Канаду зупинити заплановане розширення MAID для тих, хто страждає виключно від психічних розладів.

Кук заявив, що такий план дозволив би евтаназію для людей, які борються з депресією, залежностями, аутизмом, шизофренією, розладами харчової поведінки та «безліччю інших труднощів, які впливають на мислення та здатність судження».

«Пропонувати евтаназію тим, хто “не у здоровому глузді”, – це жах, який нагадує нацистську програму T4», – сказав він. «Цим стражденним душам краще допоможуть консультування, терапія та медикаменти – а не вбивство».

Шаденберг звернув увагу на помірно обнадійливі запропоновані гарантії щодо евтаназії в Альберті, які передбачають захист для неповнолітніх і осіб із психічними захворюваннями. Він сказав, що це «незначні обмеження», але назвав їх «позитивними результатами порівняно з рештою Канади».

Кук також згадав про заходи безпеки в Альберті, які включають підтвердження права пацієнтів не отримувати допомогу від лікарів, які здійснюють евтаназію, а також захист права самих лікарів відмовлятися від участі в позбавленні життя пацієнтів.

Лікарям та іншим медичним працівникам в Альберті також заборонено пропонувати евтаназію як медичний варіант; вони повинні чекати, поки пацієнт сам порушить це питання.

Хоча рівень використання програми асистованого самогубства в Канаді залишається високим, Шаденберг стверджує, що стрімке зростання таких випадків у країні викликає негативну реакцію в інших державах.

«Шотландія відхилила законопроєкт про асистоване самогубство, законопроєкт у Великій Британії провалився в Палаті Лордів, [а] Словенія скасувала свій закон про асистоване самогубство», – сказав він, стверджуючи, що «усе це пов’язане з тим, наскільки божевільною стала Канада».

Кук заявив, що Campaign Life Coalition закликає інші провінції розробляти власні гарантії, водночас підвищуючи обізнаність про «жахи евтаназії» через лобіювання та публічні акції.

Тим часом Шаденберг сказав у березні в програмі EWTN Pro-Life Weekly, що боротьба проти евтаназії в Канаді – це «довгострокова ситуація, у якій ми маємо бути задіяні».

«Більшість людей помирають через евтаназію не тому, що вони відчувають надзвичайний біль… Зазвичай це тому, що вони відчувають, що їхнє життя не має сенсу, мети або цінності», – сказав він.

«Найважливіше, що ми можемо зробити, – це визнати важливість турботи про людей, бути поруч із людьми», – додав він.

Він закликав правозахисників забезпечити, щоб «члени сім’ї [та] друзі… коли вони проходять через хворобу, не відчували себе самотніми, не відчували ізольованості, не думали, що їхнє життя не має сенсу чи цінності, і щоб вони відчували, що хтось насправді про них дбає».

Моя мати довірилася життю

«Лікарі радили моїй матері не продовжувати вагітність, але вона вирішила довіритися життю і не відмовилася від нього. Я всім завдячую цій  рішучості», – написав італійський тенор організаторам та учасникам італійського Маршу за Життя, який минулої суботи пройшов вулицями Рима.

Це свідчення – жест вдячності

Згадуючи свою драматичну історію життя, Бочеллі наголосив, що поділитися цим «скромним свідченням» – це «привілей і жест вдячності» для нього. Особисто він не зміг взяти участь у Марші за життя, оскільки в той час перебував у Мексиці, представляючи Італію на церемонії відкриття Чемпіонату світу з футболу, за відсутності футболістів.

Голос тих, хто вижив

Своїми свідченнями Андреа Бочеллі приєднався до голосів інших осіб, які вижили, незважаючи на те, що лікарі фактично прирікали їх на смерть у дитинстві через так звані «терапевтичні аборти». Вони уникнули смерті лише тому, що їхні матері не виконали рекомендацій лікарів.

Так загинули 6 мільйонів італійців

Як зазначалося під час цьогорічного Маршу за Життя, аборти в Італії — це не лише особиста трагедія для матері та ненародженої дитини, але й соціальна проблема. З моменту їх легалізації у 1978 році в результаті абортів загинуло понад 6 мільйонів італійських дітей. Таким чином, аборти стали одним із головних факторів демографічного колапсу, в який занурюється країна, зазначає КАІ.

У понеділок, незадовго до півночі, члени парламенту одноголосно ухвалили законопроєкт, спрямований на кращий захист неповнолітніх у школах та позашкільних закладах. Вони також відмовилися від пропозиції щодо обмеження таємниці сповіді.

Неправильне розуміння сповіді

Єпископ Матьє Руже, відповідальний за освіту в єпископській конференції Франції, висловив задоволення рішенням парламенту. Він наголосив, що раніше висунута вимога обмежити таємність сповіді випливає з неправильного розуміння цього таїнства.

Єпископ Руже навів звіт незалежної комісії, яка розслідувала випадки сексуального насильства в Церкві у Франції. Вона дійшла висновку, що сповідь іноді є місцем насильства не через таємницю, а через неналежну поведінку сповідника.

Це можливість поділитися з кимось про пережите насильство

Тим часом, як виявляється, сама сповідь може бути можливістю вперше поділитися з кимось про пережите насильство. Однак єпископ Руже наголосив, що важливо суворо дотримуватися самої природи сповіді. Її мета – отримати сакраментальне прощення в рамках суворої конфіденційності. У цьому сенсі це один із проявів релігійної свободи.

Сповідник має заохочувати до розмови поза сповіддю

Однак, якщо каянник порушує питання поза межами цього таїнства, сповідник повинен запросити його знову висловитися поза суворими рамками сповіді. Французьких священників та семінаристів навчають у такому дусі. Це також рекомендації «Хартії сповідників», прийнятої Французькою єпископською конференцією. Вона також передбачає призначення спеціальної особи в кожній єпархії, відповідальної за безперервну освіту сповідників, згадав єпископ Руже в інтерв’ю щоденній газеті La Croix.

Національні збори Франції 1 червня схвалили для розгляду законопроєкт, спрямований на запобігання та боротьбу з насильством у школах, захід, який, на думку єпископів країни, може поставити під загрозу таємницю сповіді.

Конференція французьких єпископів стверджує, що законодавча ініціатива порушує кілька основних свобод, включаючи свободу совісті, свободу освіти та свободу віросповідання.

Хоча єпископи підтримують намір уряду боротися з психологічним, фізичним та сексуальним насильством, що скоюється щодо дітей та підлітків, вони висловили стурбованість тим, що запропонований закон може поставити під загрозу таємницю сповіді та автономію католицької освіти.

Єпископи вказують на статтю 9 законопроєкту, яка передбачає обов’язок повідомляти про акти насильства щодо неповнолітніх, навіть якщо знання про такі акти було отримано під час виконання священничого служіння, і додає, що жодна «таємниця сповіді» не може бути використана для скасування цього зобов’язання.

Прелати також попередили, що цей захід поставить під загрозу автономію католицьких шкіл, оскільки він передбачає розширення державного контролю над приватними установами, що фінансуються урядом.

Французькі єпископи стверджують, що ці нові заходи нагляду можуть відкрити шлях до більшого втручання держави в такі сфери, як моральне формування, афективна та сексуальна освіта, або навіть викладання християнської антропології.

Вони зазначають, що держава також матиме повноваження накладати адміністративні санкції та навіть наказувати закриття шкіл, які не дотримуються встановлених правил.

Що Церква каже про таємницю сповіді?

Таїнство сповіді регулюється канонами 983, 984 та 1388, а також № 1467 Катехизму Католицької Церкви, в якому сказано: «Враховуючи делікатність і велич цього служіння та повагу до осіб, Церква проголошує, що кожен священник, який сповідає, зобов’язаний під дуже суворим покаранням зберігати абсолютну таємницю щодо гріхів, які його каянники висловили йому».

Він не може скористатися знаннями, які дає йому сповідь про життя каянників. Ця таємниця, яка не допускає жодних винятків, називається «сакраментальною печаттю», бо те, що каянник повідомив священнику, залишається «запечатаним» таїнством», – додається в катехизмі.

У липні 2019 року Апостольська пенітенціарій Ватикану опублікувала записку щодо важливості приватного характеру та недоторканності сакраментальної печаті, щоб підкреслити важливість та сприяти кращому розумінню цих понять, «які сьогодні, здається, стали більш чужими громадській думці, а іноді й цивільним юридичним системам», інформує EWTN News.

«Непорушна таємниця сповіді безпосередньо випливає з об’явленого божественного права та корениться в самій природі таїнства, аж до того, що не допускає жодних винятків у церковній сфері, ані, найменше, у цивільній», – йдеться в записці.

Проєкт закону пропонував внести зміни до статей 301 та 301-1 Кримінального кодексу. Зокрема, зміни передбачали декриміналізацію ввезення, зберігання, перевезення, виготовлення, пересилання, а також збут і розповсюдження творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру, кіно- та відеопродукції, комп’ютерних програм порнографічного характеру повнолітніми особами, повідомляє vsirazom.ua.

Законопроєкт був внесений до парламенту ще у 2024 році групою народних депутатів. Протягом півтора року документ фактично залишався без руху, однак знову опинився у центрі уваги після резонансних новин про «кришування» поліцейськими студій з виробництва порнографічного контенту. За даними слідства, посадовці поліції та наближені до них особи могли отримувати неправомірну вигоду за забезпечення безперешкодної роботи приміщень, де незаконно створювали та поширювали порнографічний контент.

У Верховній Раді автори ініціативи заявляли, що йшлося саме про декриміналізацію, аби «людей не кидали у вʼязницю за зберігання контенту або не проводили масові «таємні закупівлі» у веб-камерах».

За словами голови руху «Всі разом!» Руслана Кухарчука, легалізувати в Україну індустрію з виробництва порнографічного контенту намагалися народний депутат Ярослав Железняк та його однодумці. «Логіка Железняка така: якщо легалізувати порноіндустрію, тоді зникне на цьому корупція. За цією аналогією виглядає доцільним легалізувати й іншу злочинну діяльність», – заявив Кухарчук. Він також наголосив, що виробництво і поширення порнографічного контенту карається штрафами, а в окремих випадках – ув’язненням. На його думку, ця позиція має залишатися незмінною.

На сайті Верховної Ради статус законопроєкту визначений як «Відхилено та знято з розгляду». Це означає, що парламент під час пленарного засідання не підтримав документ, він вважається остаточно відхиленим і не може повторно розглядатися на поточній сесії Верховної Ради.