«Для українського священика-патріота лінія фронту» – це ціла Україна» – капелан Микола Мединський

Київ – Різдвяні свята – «гаряча пора» для військових капеланів, які служать урочисті Служби Божі всюди, де перебувають українські вояки. Капелан отець Микола (Мединський), який представляє УГКЦ, уже вчетверте святкує Різдво Христове з оборонцями України, спілкується з ними та їхніми рідними, налаштовує на позитив і добро. Про роль релігії, про капеланство, про духовну оборону України – у розповіді отця Миколи Радіо Свобода.

– Для усіх, хто любить Україну, завданням номер один має стати захист України, і мова йде не лише про військову сферу. Я кажу і про духовну оборону країни, адже Росія веде проти нас гібридну війну, пропаганда «цінностей» «русского мира» – важлива її частина. Ми маємо боротись за душі наших співгромадян, не допустити насадження «цінностей», які нам пропонує Кремль.

Із лицемірством «русского мира» ми зітнулись і на Західній Україні, у Коломиї! Не скажу, що всі священики приходів УПЦ (МП) мають антиукраїнську ідеологію, але, на жаль, вистачає тих, хто підтримує ідеї російського, точніше імперського православ’я. Тож наразі для українського священика-патріота «лінія фронту» – це ціла Україна.

– А чи є факти такої підтримки?

– Так. На жаль, коли ми чуємо від цих священиків слова: «Ми не втручаємося у політику», їхні промови та дії свідчать про зворотні речі. До того ж, нам відомо, що донедавна окремі священнослужителі УПЦ (МП) співпрацювали з тими політиками, хто підтримує Кремль, а дехто відомий місцевим жителям як симпатик комуністів, ще з радянських часів. Здавна російська церква слугувала імперії, і з тих часів фактично нічого не змінилось.

Натомість змінились психологія та ідеологія народів – сусідів Росії, які воліють звільнитись від російського впливу, церковного у тому числі. Маю надію, що ця тисячолітня війна завершиться – й Україна переможе.

– Що можна цьому протиставити?

– Я і мої друзі-капелани – ми виступаємо за злагоду і порозуміння, ми про це на Службах говоримо і розповідаємо, що насправді відбувається на сході України. Серед моїх прихожан на Коломиї є і учасники АТО, і їхні рідні, намагаюся їх підтримувати. Важливо, що приклад порозуміння (не кажу про українофобів) демонструють українські воїни на сході: іноді, коли я читаю молитву на Службі Божій, мене слухають і зі мною моляться не лише християни з різних конфесій, а навіть язичники й мусульмани. Вони тихенько стоять у куточку і розмовляють із Всевишнім за своїми релігійними звичаями.

Хлопці моляться за побратимів і просять у Всевишнього, аби дав духовних і фізичних сил обороняти свою землю. Взагалі на передовій солдати здебільшого моляться за побратимів (і тих, хто у бою, і тих, хто поранений або скалічений), за перемогу, за Україну, за своїх рідних і за те, аби їхні діти виростали у мирній Україні та щоби Україна мала краще майбутнє. І це той момент, який об’єднує та який дарує любов, непідробну, справжню.

– А як Ви ставитесь до святкування Різдва Христового 25 грудня і 7 січня, згідно з новим законом?

Це важливо також для самої Церкви, усередині її відкрито можливість до екуменічного діалогу

– Як я казав раніше у розмові з Радіо Свобода, це рішення урівнює у правах вірних різних релігійних конфесій і є об’єднуючим фактором для українців. Це важливо також для самої Церкви, усередині її відкрито можливість до екуменічного діалогу, до спілкування священиків та вірян різних конфесій.

Микола Мединський (праворуч) і Любомир Гузар (1933–2017)

– У грудні Ви у Києві з місцевими школярами провели майстер-класи, також організували виставку. Які враження від такого спілкування?

– По-перше ми в одному з районів Києва провели виставку фронтового мистецтва «Від руйнації до життя». Серед експонатів – мої художні роботи, фронтові фотографії нашої посестри Калини Мотик і фільми фронтового режисера Сергія Лисенка. Перегляд світлин і документальної стрічки дозволяє людині відчути дух воїна, перейнятися цим духом, а також побачити війну ніби зсередини, з «сірої зони». Я бачив на власні очі, як змінюються люди, побачивши військові фотографії або документальні кадри: вони стають – нехай трохи – дещо ближчими до наших оборонців, до подій на сході країни. Для когось це не дуже приємне відчуття: війна не чужа, війна не така вже і віддалена від тебе, як здавалося раніше. Такі виставки, як і робота з дітками, розписування з ними, наприклад, гільз з-під снарядів, створення на тому, що вбивало, картин миру – це важливий виховний момент. Дивіться: кремлівська пропаганда намагається переконати цілий світ, що українці – це, мовляв, «недонарод», який виник невідомо звідки. Але ж то відверта брехня! Ми є нащадками сотень поколінь, того древнього народу, який тисячу років тому лишив по собі спомини і пам’ять. І ця пам’ять зашифрована у візерунках та орнаментах української вишивки, писанки тощо. І я у своїх роботах це передаю і діток цьому навчаю, коли маю вільний час.

Богдана Костюк