В Італії немає загальнонаціонального законодавства щодо евтаназії чи асистованого самогубства. У 2019 році Конституційний суд зобов’язав парламент розглянути це питання, однак політики проігнорували це рішення. Тоді суд сам визначив умови, за яких у виняткових випадках асистоване самогубство не вважатиметься кримінальним правопорушенням, а реалізацію цього рішення передав окремим регіонам. Газета «La Stampa» називає ці дії «юридичною Вавилонською вежею та регіональним тимчасовим рішенням за бездіяльності парламенту».

Зранена модель людської близькості

Патріарх Венеції, яка є столицею цього регіону, висловив гіркоту з приводу ухвалення закону про медично асистоване самогубство. До останньої миті проти його прийняття протестували pro-life організації, висловлюючи занепокоєння дедалі виразнішим рухом Італії в бік легалізації евтаназії. Раніше влада регіону тричі відхиляла законодавчі ініціативи, покликані визначити терміни та процедури «добровільної смерті». Коментуючи рішення влади Венето, архиєпископ Франческо Моралья зазначив, що «таким чином закріплюється культурна модель і модель охорони здоров’я, які можуть призвести до важко контрольованого дрейфу». Він також висловив «глибоке занепокоєння долею слабких і самотніх людей», які стикаються зі старістю, «не маючи можливості розраховувати на справжній супровід, людську та емоційну підтримку».

Коментуючи положення закону, патріарх наголосив, що «простір для суб’єктивного тлумачення психологічних передумов є широким», а отже, ситуацій, у яких буде дозволено асистоване самогубство, «стає дедалі більше».

«Які критерії насправді застосовуватимуться, щоб об’єктивно визначати й оцінювати в кожному конкретному випадку страждання як “нестерпне”?» — запитує у своїй заяві архиєпископ Моралья, наголошуючи, що нові норми «зранили і обмежили модель людської близькості».

Одразу після ухвалення закону у Венето «Асоціація Луки Коччоні» заявила, що прагнутиме домогтися голосування з цього питання і в інших італійських регіонах.

Швидко і безкоштовно

Щоб пацієнт міг скористатися «Процедурою регіональної медичної допомоги у випадку медично асистованого самогубства», він має відповідати чотирьом умовам, визначеним Конституційним судом:

– страждати на невиліковну хворобу;

– ця хвороба повинна спричиняти нестерпні фізичні або психічні страждання;

– пацієнт має підтримуватися при житті за допомогою терапії, що забезпечує життєві функції;

– особа повинна бути повністю здатна приймати вільні та усвідомлені рішення.

Лише після підтвердження цих умов хворий може подати заяву до відповідного підрозділу місцевої служби охорони здоров’я (ULSS). Там її розглядатиме Мультидисциплінарна медична комісія, яку мають створити в кожному підрозділі місцевої служби охорони здоров’я «протягом тридцяти днів» після набуття чинності нинішнім законом. До складу комісії входять: лікар, який спеціалізується на паліативній допомозі, невролог, біоетик, психіатр, судово-медичний експерт, лікар-терапевт, психолог, фармацевт і медсестра.

Закон передбачає, що пацієнта мають поінформувати про можливість отримання паліативної допомоги, а також надати йому психологічну підтримку, метою якої є допомогти здійснити повну й усвідомлену оцінку альтернатив медично асистованому самогубству.

Ухвалений закон передбачає, що в разі відмови пацієнт може звернутися з проханням про повторну оцінку «на підставі зміни його клінічного стану». Якщо ж рішення буде позитивним, «доступ до терапії для самостійного заподіяння смерті забезпечується відповідно до волі пацієнта, із гарантуванням необхідної медичної допомоги». Комісія визначає для пацієнта «метод і препарат, відповідні для забезпечення максимально гідного та безболісного завершення життя». Закон передбачає, що сам пацієнт має ввести собі або прийняти відповідну речовину за допомогою, «наданою медичним персоналом відповідного територіального закладу або, як другий варіант, іншими закладами регіональної служби охорони здоров’я, які на добровільних засадах погодилися взяти участь у процедурі».

«Послуга закінчення життя» надається пацієнтові безкоштовно: усі витрати покриваються з регіонального бюджету.

Поразка медицини, політики та сім’ї

Захисники життя наголошують, що в італійських дебатах про кінець життя бракує чіткої позиції парламенту. На практиці це означає, що держава ухиляється від встановлення основних правил, оскільки це питання належить до сфери цивільного та кримінального права, тоді як регіони можуть займатися лише організаційними аспектами. Вони також звертають увагу на мову, якою ведеться нинішня дискусія, — її метою є поступово привчити суспільство до впровадження культури смерті. Саме тому програму, яку зараз реалізують, представляють як допомогу в «прощанні з життям».

«Це радше нагадує легалізовану форму вбивства за згодою жертви, якій передує своєрідне бюрократичне засвідчення “меншої цінності” життя особи, яка про це просить, ніби державна установа спочатку повинна визнати, що її життя менш гідне захисту», — наголошує газета «La Stampa».

Водночас видання зазначає, що досі парламент не ухвалив закону про легалізацію евтаназії. Це може свідчити про те, що італійці насправді не настільки прихильно ставляться до цього питання, як це намагаються представити в дискусії про кінець життя.

Асоціація Італійських Католицьких Лікарів (AMCI) називає рішення влади регіону Венето «серйозним кроком назад щодо самої місії лікарської професії» та «болючою поразкою медицини, політики й сім’ї, які не змогли впоратися з основним завданням — забезпечити належний догляд. Догляд, який дозволив би уникнути ситуації, коли людина, що страждає, відчуває себе змушеною просити про припинення власного життя», зазначає В італійському регіоні Венето легалізували асистоване самогубство

Венето – четвертий із двадцяти регіонів Італії після Тоскани, Сардинії та Емілії-Романьї, в якому легалізували «медично асистоване самогубство». Водночас це перший регіон, де нові норми були ухвалені голосами правоцентристів. Зміни лобіювала «Асоціація Луки Коччоні», яка вже багато років виступає за вільне право італійців на смерть і легалізацію евтаназії.

В Італії немає загальнонаціонального законодавства щодо евтаназії чи асистованого самогубства. У 2019 році Конституційний суд зобов’язав парламент розглянути це питання, однак політики проігнорували це рішення. Тоді суд сам визначив умови, за яких у виняткових випадках асистоване самогубство не вважатиметься кримінальним правопорушенням, а реалізацію цього рішення передав окремим регіонам. Газета «La Stampa» називає ці дії «юридичною Вавилонською вежею та регіональним тимчасовим рішенням за бездіяльності парламенту».

Зранена модель людської близькості

Патріарх Венеції, яка є столицею цього регіону, висловив гіркоту з приводу ухвалення закону про медично асистоване самогубство. До останньої миті проти його прийняття протестували pro-life організації, висловлюючи занепокоєння дедалі виразнішим рухом Італії в бік легалізації евтаназії. Раніше влада регіону тричі відхиляла законодавчі ініціативи, покликані визначити терміни та процедури «добровільної смерті». Коментуючи рішення влади Венето, архиєпископ Франческо Моралья зазначив, що «таким чином закріплюється культурна модель і модель охорони здоров’я, які можуть призвести до важко контрольованого дрейфу». Він також висловив «глибоке занепокоєння долею слабких і самотніх людей», які стикаються зі старістю, «не маючи можливості розраховувати на справжній супровід, людську та емоційну підтримку».

Коментуючи положення закону, патріарх наголосив, що «простір для суб’єктивного тлумачення психологічних передумов є широким», а отже, ситуацій, у яких буде дозволено асистоване самогубство, «стає дедалі більше».

«Які критерії насправді застосовуватимуться, щоб об’єктивно визначати й оцінювати в кожному конкретному випадку страждання як “нестерпне”?» — запитує у своїй заяві архиєпископ Моралья, наголошуючи, що нові норми «зранили і обмежили модель людської близькості».

Одразу після ухвалення закону у Венето «Асоціація Луки Коччоні» заявила, що прагнутиме домогтися голосування з цього питання і в інших італійських регіонах.

Швидко і безкоштовно

Щоб пацієнт міг скористатися «Процедурою регіональної медичної допомоги у випадку медично асистованого самогубства», він має відповідати чотирьом умовам, визначеним Конституційним судом:

– страждати на невиліковну хворобу;

– ця хвороба повинна спричиняти нестерпні фізичні або психічні страждання;

– пацієнт має підтримуватися при житті за допомогою терапії, що забезпечує життєві функції;

– особа повинна бути повністю здатна приймати вільні та усвідомлені рішення.

Лише після підтвердження цих умов хворий може подати заяву до відповідного підрозділу місцевої служби охорони здоров’я (ULSS). Там її розглядатиме Мультидисциплінарна медична комісія, яку мають створити в кожному підрозділі місцевої служби охорони здоров’я «протягом тридцяти днів» після набуття чинності нинішнім законом. До складу комісії входять: лікар, який спеціалізується на паліативній допомозі, невролог, біоетик, психіатр, судово-медичний експерт, лікар-терапевт, психолог, фармацевт і медсестра.

Закон передбачає, що пацієнта мають поінформувати про можливість отримання паліативної допомоги, а також надати йому психологічну підтримку, метою якої є допомогти здійснити повну й усвідомлену оцінку альтернатив медично асистованому самогубству.

Ухвалений закон передбачає, що в разі відмови пацієнт може звернутися з проханням про повторну оцінку «на підставі зміни його клінічного стану». Якщо ж рішення буде позитивним, «доступ до терапії для самостійного заподіяння смерті забезпечується відповідно до волі пацієнта, із гарантуванням необхідної медичної допомоги». Комісія визначає для пацієнта «метод і препарат, відповідні для забезпечення максимально гідного та безболісного завершення життя». Закон передбачає, що сам пацієнт має ввести собі або прийняти відповідну речовину за допомогою, «наданою медичним персоналом відповідного територіального закладу або, як другий варіант, іншими закладами регіональної служби охорони здоров’я, які на добровільних засадах погодилися взяти участь у процедурі».

«Послуга закінчення життя» надається пацієнтові безкоштовно: усі витрати покриваються з регіонального бюджету.

Поразка медицини, політики та сім’ї

Захисники життя наголошують, що в італійських дебатах про кінець життя бракує чіткої позиції парламенту. На практиці це означає, що держава ухиляється від встановлення основних правил, оскільки це питання належить до сфери цивільного та кримінального права, тоді як регіони можуть займатися лише організаційними аспектами. Вони також звертають увагу на мову, якою ведеться нинішня дискусія, — її метою є поступово привчити суспільство до впровадження культури смерті. Саме тому програму, яку зараз реалізують, представляють як допомогу в «прощанні з життям».

«Це радше нагадує легалізовану форму вбивства за згодою жертви, якій передує своєрідне бюрократичне засвідчення “меншої цінності” життя особи, яка про це просить, ніби державна установа спочатку повинна визнати, що її життя менш гідне захисту», — наголошує газета «La Stampa».

Водночас видання зазначає, що досі парламент не ухвалив закону про легалізацію евтаназії. Це може свідчити про те, що італійці насправді не настільки прихильно ставляться до цього питання, як це намагаються представити в дискусії про кінець життя.

Асоціація Італійських Католицьких Лікарів (AMCI) називає рішення влади регіону Венето «серйозним кроком назад щодо самої місії лікарської професії» та «болючою поразкою медицини, політики й сім’ї, які не змогли впоратися з основним завданням — забезпечити належний догляд. Догляд, який дозволив би уникнути ситуації, коли людина, що страждає, відчуває себе змушеною просити про припинення власного життя».В італійському регіоні Венето легалізували асистоване самогубство

Венето – четвертий із двадцяти регіонів Італії після Тоскани, Сардинії та Емілії-Романьї, в якому легалізували «медично асистоване самогубство». Водночас це перший регіон, де нові норми були ухвалені голосами правоцентристів. Зміни лобіювала «Асоціація Луки Коччоні», яка вже багато років виступає за вільне право італійців на смерть і легалізацію евтаназії.

В Італії немає загальнонаціонального законодавства щодо евтаназії чи асистованого самогубства. У 2019 році Конституційний суд зобов’язав парламент розглянути це питання, однак політики проігнорували це рішення. Тоді суд сам визначив умови, за яких у виняткових випадках асистоване самогубство не вважатиметься кримінальним правопорушенням, а реалізацію цього рішення передав окремим регіонам. Газета «La Stampa» називає ці дії «юридичною Вавилонською вежею та регіональним тимчасовим рішенням за бездіяльності парламенту».

Зранена модель людської близькості

Патріарх Венеції, яка є столицею цього регіону, висловив гіркоту з приводу ухвалення закону про медично асистоване самогубство. До останньої миті проти його прийняття протестували pro-life організації, висловлюючи занепокоєння дедалі виразнішим рухом Італії в бік легалізації евтаназії. Раніше влада регіону тричі відхиляла законодавчі ініціативи, покликані визначити терміни та процедури «добровільної смерті». Коментуючи рішення влади Венето, архиєпископ Франческо Моралья зазначив, що «таким чином закріплюється культурна модель і модель охорони здоров’я, які можуть призвести до важко контрольованого дрейфу». Він також висловив «глибоке занепокоєння долею слабких і самотніх людей», які стикаються зі старістю, «не маючи можливості розраховувати на справжній супровід, людську та емоційну підтримку».

Коментуючи положення закону, патріарх наголосив, що «простір для суб’єктивного тлумачення психологічних передумов є широким», а отже, ситуацій, у яких буде дозволено асистоване самогубство, «стає дедалі більше».

«Які критерії насправді застосовуватимуться, щоб об’єктивно визначати й оцінювати в кожному конкретному випадку страждання як “нестерпне”?» — запитує у своїй заяві архиєпископ Моралья, наголошуючи, що нові норми «зранили і обмежили модель людської близькості».

Одразу після ухвалення закону у Венето «Асоціація Луки Коччоні» заявила, що прагнутиме домогтися голосування з цього питання і в інших італійських регіонах.

Швидко і безкоштовно

Щоб пацієнт міг скористатися «Процедурою регіональної медичної допомоги у випадку медично асистованого самогубства», він має відповідати чотирьом умовам, визначеним Конституційним судом:

– страждати на невиліковну хворобу;

– ця хвороба повинна спричиняти нестерпні фізичні або психічні страждання;

– пацієнт має підтримуватися при житті за допомогою терапії, що забезпечує життєві функції;

– особа повинна бути повністю здатна приймати вільні та усвідомлені рішення.

Лише після підтвердження цих умов хворий може подати заяву до відповідного підрозділу місцевої служби охорони здоров’я (ULSS). Там її розглядатиме Мультидисциплінарна медична комісія, яку мають створити в кожному підрозділі місцевої служби охорони здоров’я «протягом тридцяти днів» після набуття чинності нинішнім законом. До складу комісії входять: лікар, який спеціалізується на паліативній допомозі, невролог, біоетик, психіатр, судово-медичний експерт, лікар-терапевт, психолог, фармацевт і медсестра.

Закон передбачає, що пацієнта мають поінформувати про можливість отримання паліативної допомоги, а також надати йому психологічну підтримку, метою якої є допомогти здійснити повну й усвідомлену оцінку альтернатив медично асистованому самогубству.

Ухвалений закон передбачає, що в разі відмови пацієнт може звернутися з проханням про повторну оцінку «на підставі зміни його клінічного стану». Якщо ж рішення буде позитивним, «доступ до терапії для самостійного заподіяння смерті забезпечується відповідно до волі пацієнта, із гарантуванням необхідної медичної допомоги». Комісія визначає для пацієнта «метод і препарат, відповідні для забезпечення максимально гідного та безболісного завершення життя». Закон передбачає, що сам пацієнт має ввести собі або прийняти відповідну речовину за допомогою, «наданою медичним персоналом відповідного територіального закладу або, як другий варіант, іншими закладами регіональної служби охорони здоров’я, які на добровільних засадах погодилися взяти участь у процедурі».

«Послуга закінчення життя» надається пацієнтові безкоштовно: усі витрати покриваються з регіонального бюджету.

Поразка медицини, політики та сім’ї

Захисники життя наголошують, що в італійських дебатах про кінець життя бракує чіткої позиції парламенту. На практиці це означає, що держава ухиляється від встановлення основних правил, оскільки це питання належить до сфери цивільного та кримінального права, тоді як регіони можуть займатися лише організаційними аспектами. Вони також звертають увагу на мову, якою ведеться нинішня дискусія, — її метою є поступово привчити суспільство до впровадження культури смерті. Саме тому програму, яку зараз реалізують, представляють як допомогу в «прощанні з життям».

«Це радше нагадує легалізовану форму вбивства за згодою жертви, якій передує своєрідне бюрократичне засвідчення “меншої цінності” життя особи, яка про це просить, ніби державна установа спочатку повинна визнати, що її життя менш гідне захисту», — наголошує газета «La Stampa».

Водночас видання зазначає, що досі парламент не ухвалив закону про легалізацію евтаназії. Це може свідчити про те, що італійці насправді не настільки прихильно ставляться до цього питання, як це намагаються представити в дискусії про кінець життя.

Асоціація Італійських Католицьких Лікарів (AMCI) називає рішення влади регіону Венето «серйозним кроком назад щодо самої місії лікарської професії» та «болючою поразкою медицини, політики й сім’ї, які не змогли впоратися з основним завданням — забезпечити належний догляд. Догляд, який дозволив би уникнути ситуації, коли людина, що страждає, відчуває себе змушеною просити про припинення власного життя», зазначає Opoka.

Вересень – це місяць, коли у північній півкулі учні повертаються за шкільні парти після літніх канікул. І як підкреслив Папа Лев XIV, йдеться не лише про здобуття нових знань, але й про співпрацю у справі виховання між батьками, інституціями та Церквою. Про це він говорив, вітаючи наприкінці загальної аудієнції в середу, 2 вересня 2026 р., польських прочан.

«Навчальний рік, що розпочався вчора, знаменує черговий етап у процесі набуття знань та виховання нових поколінь завдяки співпраці між батьками, школою та Церквою», – сказав Святіший Отець, а тоді звернув увагу на важливість уроків релігії, побажавши: «Нехай же відвідування уроків релігії та катехизації допомагає розширити кругозір, поглибити знання про Бога та світ, а також підготуватися до плідного прийняття таїнств й участі в житті громади».

Джерело: Vatican News

Після розгляду чотирьох кардинальних чеснот святий Тома Аквінський ставить наступне питання: чи достатньо людині чеснот, співмірних її природі, якщо її остаточною метою є Бог? Саме цьому присвячене 62-ге питання Summa Theologiae про богословські чесноти: віру, надію і любов. Про це в нашому сьогоднішньому випуску.

Чи потрібні людині богословські чесноти?

Тома, як зазвичай, починає із заперечень. Чеснота вдосконалює людину відповідно до її природи, тоді як Божественне перевищує людську природу. Тому можна було б припустити, що те, що безпосередньо спрямовує людину до Бога, не може бути власне людською чеснотою. До того ж людина вже природно має розум і волю, відповідно розум здатний пізнавати Бога, а воля природно прагне добра. Навіщо тоді ще якісь особливі чесноти?

Відповідь Томи ґрунтується на розрізненні двох видів людського щастя. Одне щастя співмірне людській природі, і до нього людина може прямувати за допомогою природних принципів. Проте існує інше щастя, яке перевищує можливості людської природи. Воно полягає в участі у Божому житті. Тут Тома посилається на слова Другого послання апостола Петра про те, що люди стають «учасниками Божої природи».

Якщо мета перевищує природні можливості людини, то природних принципів дії недостатньо, щоб до неї дійти. Людина повинна отримати від Бога інші принципи, які спрямовують її до цієї надприродної мети. Такими принципами є богословські чесноти. Вони називаються богословськими, пояснює Тома, з трьох причин: їхнім предметом є Бог, їх вливає в людину Сам Бог і ми пізнаємо їх завдяки Божому Об’явленню.

Тома робить тут ще одне важливе уточнення. Певна природа може належати істоті або за її власною сутністю, або через участь. Він використовує образ дерева, охопленого вогнем: воно не стає вогнем за своєю природою, але певним чином бере участь у його властивостях. Подібно до цього, богословські чесноти перевищують людську природу саму по собі, але відповідають людині настільки, наскільки через Божий дар вона стає учасником Божої природи. Таким чином, мова йде не просто про вдосконалення вже наявних людських здібностей, а про новий спосіб життя, який людина отримує як дар.

Чому саме віра, надія і любов?

Як і у випадку кардинальних чеснот, Тома не просто приймає традиційний перелік, а пояснює, чому богословських чеснот саме три. Він посилається на слова апостола Павла: «Тепер же залишаються віра, надія, любов – оці три», а далі показує внутрішню логіку цього числа. До природної мети людина спрямовується через дві головні сили: розум і волю. Розум має перші принципи пізнання, а воля природно спрямована до добра. Проте надприродне блаженство перевищує можливості і природного пізнання, і природного прагнення. Тому і розум, і воля потребують нового принципу, дарованого Богом.

Щодо інтелекту людина отримує надприродні принципи, які приймає у Божественному світлі – це віра. Вона дає людині можливість пізнати те, чого природний розум сам по собі не міг би досягнути, і відкриває перед нею надприродну мету. Проте пізнати мету недостатньо, потрібно ще бути до неї спрямованим, і тут Тома розрізняє два способи руху волі. По-перше, воля прагне надприродного блага як того, чого людина ще не має, але сподівається досягнути з Божою допомогою – це надія. По-друге, воля може бути спрямована до Бога не лише як до майбутнього блага, якого вона очікує, але через певне духовне єднання з Ним і це – любов (caritas).

Таким чином, три богословські чесноти відповідають самому рухові людини до Бога. Віра відкриває надприродну істину розумові, надія спрямовує волю до Бога як до блага, якого вона прагне, а любов єднає волю з самим Богом як із найвищим благом.

Що передує віра, надія чи любов?

Остання частина питання 62 присвячена порядку між трьома богословськими чеснотами. На перший погляд тут виникає суперечність. Апостол Павло називає віру, надію і любов саме в такому порядку, але водночас любов вважається найвищою чеснотою і коренем інших. Як це поєднати?

Тома розрізняє порядок виникнення і порядок досконалості. У порядку виникнення першою є віра, оскільки воля не може прагнути до того, що зовсім не пізнане. Щоб людина могла надіятися на Бога або любити Його, інтелект спочатку повинен певним чином пізнати те благо, до якого вона спрямовується. Саме тому віра передує надії й любові.

Після віри виникає надія. Пізнавши надприродне благо, людина починає прагнути його і сподіватися його отримати. Більше того, пояснює Тома, коли ми очікуємо отримати благо від когось, той, від кого ми його очікуємо, сам починає сприйматися нами як благо. Так від надії людина переходить до любові. Отже, в порядку виникнення послідовність така: віра, надія, любов.

Але в порядку досконалості першою є любов. Саме вона надає вірі й надії їхньої повноти і, за висловом Томи, є формою, матір’ю і коренем усіх чеснот. Віра дає пізнання мети, надія спрямовує до неї прагнення, а любов уже єднає людину з тим Благом, до якого вона прямує. Тому те, що з’являється останнім у порядку становлення, стає першим у порядку досконалості. 

Справжнє перевершення людини

Ця думка святого Томи особливо цікаво перегукується з Magnifica Humanitas. У контексті сучасних дискусій про штучний інтелект, технологічне вдосконалення і трансгуманізм енцикліка ставить питання про те, що означає справжнє перевершення людиною власних меж. Magnifica Humanitas наголошує, що справжнє піднесення людської особи є даром благодаті й здійснюється у Христі. Людина покликана перевершити себе саме через свою відкритість до Бога і до любові.

Саме це пояснює Тома, говорячи про богословські чесноти. Людина може вдосконалювати розум, формувати волю, виховувати характер і розвивати кардинальні чесноти, але участь у Божому житті не є найвищим результатом такого самовдосконалення, що приймається як дар.

Отже, богословські чесноти необхідні, тому що остаточна мета людини перевищує її природні можливості. Кардинальні чесноти допомагають людині жити відповідно до розуму і правильно впорядковують її природне моральне життя, тоді як віра, надія і любов спрямовують її до надприродного блаженства. Віра відкриває розумові те, чого він не може пізнати лише власними силами; надія спрямовує волю до Божого блага, якого людина очікує; любов єднає її з самим Богом і тому є найдосконалішою з трьох.

У цьому переході від кардинальних до богословських чеснот особливо добре видно загальну логіку морального вчення святого Томи. Людська природа вдосконалюється, підноситься і спрямовується до мети, яка перевищує її власні сили. Саме тому християнська досконалість полягає не тільки в тому, щоб стати кращою людиною, але й у тому, щоб через віру, надію і любов дедалі глибше входити в участь у Божому житті.

Джерело: Vatican News

Отець Роман Демуш, заступник голови Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді, зазначає, що українська молодь у Європі має різний досвід і потреби: хтось лише адаптується після переїзду, хтось уже кілька років навчається чи працює за кордоном, а для когось країна проживання поступово стала домом. Тому, за його словами, у молодіжному душпастирстві потрібно не шукати одного універсального підходу, а передусім почути від молодих людей про те, що їх хвилює, чого вони шукають й очікують від Церкви.

«Нам важливо зрозуміти, що сьогодні підтримує зв’язок молодої людини з Церквою, а що може його послаблювати. Для цього недостатньо лише пропонувати молоді нові заходи чи зустрічі — необхідно почути її запитання, потреби й очікування від Церкви», — наголошує священник.

Однією з головних тем форуму стане соціологічне дослідження «Потреби молоді УГКЦ в Європі». Його результати представлять соціологи Данило Судин і Вероніка Дякович. Дослідження стосується участі української молоді в житті Церкви, чинників, які допомагають зберігати цей зв’язок, та обставин, через які він може слабшати. Після презентації учасники зможуть обговорити результати безпосередньо з дослідниками.

Голос молоді й обмін досвідом

Окрему частину програми присвятять «Голосу молодих», де вони матимуть можливість поставити запитання та розповісти про власне життя в європейських країнах.

Отець Роман зазначає, що молодь має бути не лише адресатом душпастирської роботи, а й її активним учасником. «Тому соціологічне дослідження для нас ― це не формальність і не просто цифри. За кожною відповіддю стоїть конкретна молода людина, її історія, її досвід життя в Європі. І нам потрібно цей досвід почути. Можливо, якісь речі будуть для нас несподіваними. Але саме з чесної розмови можна почати зміни».

Програма форуму передбачає також обмін досвідом між учасниками, які працюють із молоддю в різних країнах і церковних спільнотах Європи. Організатори зазначають, що до Рима приїдуть священники та миряни, які представлять власні практики молодіжного душпастирства й обговорять виклики цієї роботи.

У програмі форуму передбачені також зустрічі та презентації, присвячені практичним аспектам роботи з молоддю. Представники «Католицької акції» поділяться своїми підходами до молодіжного душпастирства в Європі. Про покликання духовного провідника молоді під час тематичної конференції говоритиме о. Еліо Чезарі, СДБ. Також учасникам представлять програму «Молодіжний працівник» та інші навчальні можливості Всеукраїнського молодіжного центру при Міністерстві молоді та спорту України.

Від спадщини Йосифа Сліпого до спільної дорожньої карти

Учасники форуму відвідають Патріарший прокатедральний собор Святої Софії в Римі, де молитимуться та разом із представниками Товариства «Свята Софія» говоритимуть про спадщину патріарха Йосифа Сліпого та його бачення єдності українців, розсіяних по світу.

Цю тему розглядатимуть у контексті сучасної праці з українською молоддю за кордоном і збереження її зв’язку з церковною та українською спільнотою.

Підсумком форуму має стати дорожня карта душпастирства молоді УГКЦ в Європі. Учасники визначатимуть пріоритети, напрями подальшої роботи та конкретні кроки для церковних спільнот у різних країнах.

«Хотілося б, щоб ця зустріч у Римі не завершилася лише новими знайомствами. Важливо повернутися додому з конкретним розумінням, що ми робимо далі, як можемо підтримувати один одного і як розвивати молодіжне душпастирство в різних країнах», — додав о. Роман.

«Міжнародний день проти ядерних випробувань слугує суворим нагадуванням про руйнівну спадщину ядерних випробувань», – такими словами розпочав свою доповідь тимчасово повірений у справах Місії Постійного Спостерігача Святого Престолу при ООН монсеньйор Роберт Мерфі. У вівторок, 1 вересня 2026 р., в Нью-Йорку відбулось пленарне засідання високого рівня з нагоди відзначення Міжнародного дня проти ядерних випробувань.

Відчутні наслідки ядерних випробувань

Звертаючись до зібраних, монсеньйор Мерфі підкреслив, що наслідки минулих масштабних ядерних випробувань відчутні й досі. «Корінні народи та інші постраждалі спільноти, зокрема жінки, діти та прийдешні покоління, продовжують потерпати від їхніх фізичних, психологічних, соціальних та екологічних наслідків», – зазначив він.

Катастрофічні наслідки та страждання людей, на думку представника Святого Престолу, мали би зміцнити переконання світової спільноти, що мир неможливо зберегти шляхом розробки руйнівної зброї. «Однак сьогодні відновлена ставка на ядерне стримування, дедалі агресивніша ядерна риторика та спроби поставити під сумнів давню міжнародну норму проти ядерних випробувань ризикують підірвати це переконання», – наголосив він.

Зміцнити глобальні норми проти ядерних випробувань

Посилаючись на енцикліку Папи Лева XIV Magnifica humanitas, ватиканський дипломат зазначив, що у минулому усвідомлення загрози від зброї, здатної знищити все людство, спонукало ставати на шлях розрядки та вести переговори про роззброєння. З часом від цього підходу відмовилися, а ядерні арсенали продовжують постійно модернізуватися.

З огляду на це, Святий Престол поновлює заклик до набрання чинності Договором про всеосяжну заборону ядерних випробувань, який досі залишається «нагальним пріоритетом для реалізації його повного потенціалу та подальшого зміцнення глобальної норми проти ядерних випробувань».

Представник Ватикану висловив вдячність Підготовчій комісії Організації Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Її система міжнародного моніторингу та механізми перевірки продемонстрували, як «наука, технології та міжнародна співпраця можуть служити прозорості, розбудові довіри та спільному благу».

Творити світ вільний від ядерної зброї

За словами монсеньйора Мерфі, заборона випробувальних ядерних вибухів є «невід’ємною складовою ширшого морального та юридичного імперативу» щодо забезпечення нерозповсюдження ядерної зброї та ліквідації наявної. «З огляду на це, моя делегація також підтверджує непохитну підтримку Святим Престолом як Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, так і Договору про заборону ядерної зброї», – підкреслив він і додав, що дотримання вищезгаданих норм є необхідним для побудови світу, вільного від ядерної зброї, та для встановлення справедливого й тривалого миру.

На завершення ватиканський дипломат підкреслив, що Міжнародний день проти ядерних випробувань дає можливість замислитися над тривалими наслідками цих випробувань та важливістю відмови від логіки страху. «Вкрай необхідно обрати шлях діалогу та роззброєння, щоб забезпечити мирне майбутнє, засноване на гідності кожного члена людської родини», – підсумував він.

Елементи глобальної архітектури роззброєння

Нагадаємо, що ця система роззброєння спирається на три фундаментальні документи. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968) є чинним фундаментом глобальної безпеки (об’єднує 191 країну), який стримує появу нових ядерних держав та зобов’язує наявні зменшувати свої арсенали. Другий елемент – Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (1996) – забороняє будь-які ядерні вибухи у світі; хоча він створив ефективну систему моніторингу, юридично досі не набрав чинності через відсутність ратифікації кількома ключовими країнами (зокрема США та Китаєм).

Третім інструментом є Договір про заборону ядерної зброї (2017) – чинний з 2021 року морально-правовий документ, ратифікований Ватиканом серед перших, який повністю оголошує ядерну зброю поза законом та зобов’язує надавати допомогу постраждалим від випробувань і відновлювати довкілля.

Джерело: Vatican News

У четвер, 3 вересня 2026 року Папа Лев XIV прийняв на аудієнції у Ватикані священників й семінаристів Папської регіональної семінарії «Пія XI» у Мольфетті, що в італійському регіоні Апулії та дієцезіальної семінарії в Аверсі, а також членів їхніх родин. Він зазначив, що присутні прибули з двох різних шляхів і двох різних територій, але цього року вони разом відзначають ювілей. У Мольфетті святкують сторіччя резиденції, заснованої з ініціативи Папи Пія XI, ім’я якого носить згадана семінарія, тоді як в Аверсі відзначається трьохсоту річницю відкриття теперішньої резиденції.

Плекати єдність з Богом

Насамперед Єпископ Риму підкреслив один аспект виховного шляху семінаристів: стосунки з Тим, Хто їх покликав. «Навчання, дисципліна, етапи цього шляху – це важливі елементи, про які слід пам’ятати, але вони мають значення лише тоді, коли ґрунтуються на стосунках з Богом», – підкреслив Папа. Лев XIV зосередив свою увагу на уривкові з Євангелія від Марка, де він розповідає, що Ісус «вийшов на гору, покликав до себе тих, кого хотів, і вони прийшли до Нього. Він призначив Дванадцятьох – яких назвав апостолами, – щоб вони були з Ним і щоб посилати їх проповідувати» (Мк 3,13-14). Святіший Отець зазначив, що в цьому уривку можна побачити «узагальнення досвіду, актуального для кожного покликаного, для всіх, хто прагне глибше пізнати істину свого покликання. Є гора, на яку треба піднятися, щоб зустріти Христа і, насамперед, щоб бути разом з Ним. Суть досвіду семінарії полягає саме в цьому: навчитися бути з Учителем, Господом Ісусом», – вів далі Папа.

За словами Наступника святого Петра, в зазначеному уривку євангелист «підкреслює свободу Бога, з якої випливає кожне покликання». «Немає конкурсу, немає рейтингу, і не написано, що Він обрав найкращих: Він обрав тих, кого хотів», – сказав Папа, зазначивши в цьому контексті, що «в світі, який так настирливо пропонує самореалізацію, справді важливо наголосити, що ніхто з нас не перебуває тут тому, що заслужив це, а лише завдяки вільному вибору Бога-Отця – знакові й запоруці безкорисливої любові, яка завжди випереджає нас і ніколи не розчаровує».

Семінаристи – знак надії для Церкви

Далі Святіший Отець наголосив на тому, що присутність семінаристів у семінарії є знаком надії для всієї Церкви. «Не знаком невиразного оптимізму, а знаком впевненості в тому, що Господь завжди кличе – у будь-яку епоху історії та в будь-якому місці», – підкреслив він. Папа також нагадав, що «кожне покликання народжується з інтимного діалогу з Богом, що плекається в тиші та молитві, і який часто відбувається “попри іноді оглушливий галас світу”» (Лев XIV, Послання до LXIII Всесвітнього дня молитви за покликання, 16 березня 2026 р.). Однак, «щоб цей діалог відбувся, треба навчитися перебувати з Ним».

Спільна місія Церкви

Єпископ Риму наголосив на необхідності перебування в семінарії. Адже «семінарія – це не відкладення місії, а її умова», а тому «не варто її недооцінювати». Він наголосив, що «у світі, який поспішає і з підозрою ставиться до будь-якої тривалої зупинки», потрібне «місце і період у житті, де можна навчитися перебувати, розпізнавати, дозволяти себе формувати без скорочень». Святіший Отець також пояснив, що «Ісус покликав на гору не одного чоловіка, а дванадцятьох, з найрізноманітнішими характерами, які іноді здаються нам незвичайними». Таким чином Господь навчає, що «в Церкві потрібно жити разом: вона не є власністю жодного з нас, і всі ми покликані любити її та служити їй як єдине тіло». Посилаючись на Апостольський лист «Вірність, що творить майбутнє», Лев XIV підкреслив, що так само як «жоден пастир не існує сам по собі», так і «жоден семінарист не може задумувати собі приватного шляху із Господом: він завжди має відчувати й переживати красу церковної посередницької дії».

Формувати особисті і спільнотні стосунки

Святіший Отець закликав форматорів, бути «вчителями тієї турботи та того братерства, що виявляються в справжніх, особистих і спільнотних стосунках, побудованих на істині та милосерді». «Вихователем не стають зненацька: ваше служіння є надзвичайно делікатним, до якого готуються з допомогою знань, терпеливості та любові», – сказав він.

Священник посланий до всіх

Далі Папа звернув увагу на те, що опісля семінаристів чекає момент, коли «спускаються з гори, адже гора не є притулком». Ісус провадить Дванадцятьох на гору, щоб, «переживши досвід Бога, вони могли бути посланими, аби повідомити світові про цю новину життя». Лев XIV сказав, що семінаристи будуть «покликані зійти з гори, щоб бути посланими до людей у своїх містах: до сімей, які переживають труднощі, до молодих людей, які у двадцять років пакують валізи, щоб шукати роботу, до самотніх літніх людей, до знедолених, до тих, хто втратив сенс існування». «Священник посланий до всіх, щоб усім проголошувати красу віри в Ісуса Христа, добру новину про наше спасіння», – наголосив він та заохотив довіритись Богородиці та вчитися від неї щоденно говорити своє «так» Господеві.

Особливу подяку Папа від імені Церкви висловив присутнім сім’ям. Він підкреслив, що «покликання ніколи не народжується без відповідного середовища, і часто воно потребує дому, батьків, які моляться і вміють відпускати». Уділяючи своє благословення, Лев XIV побажав семінаристам «завжди бути вірними, радісними та відважними учнями Господа».

Джерело: Vatican News

Підготовку координує Патріарша комісія УГКЦ у справах молоді спільно з Патріаршою комісією у справах родини та мирян, Патріаршою катехитичною комісією, Комісією освіти і виховання та Душпастирською радою. Робочі зустрічі відбувалися також за участю фахівців із вікової психології та представників єпархіальних комісій.

Як наголосив голова Патріаршої комісії УГКЦ у справах молоді владика Браян Байда у зверненні, День підлітка має стати нагодою більше говорити про підлітків у церковних спільнотах, слухати їх і краще розуміти, чим вони живуть.

17 вересня не пропонують обмежувати одним заходом. Ініціатори бачать цей день початком ширшої роботи, яка триватиме впродовж останніх двох тижнів вересня, а окремі теми — і протягом року.

У різних спільнотах УГКЦ планують проводити зустрічі та молитви, організовувати відкриті розмови й навчання, спортивні та творчі активності, соціальні і благодійні ініціативи.

Головна ідея ― дати підліткам більше простору для спілкування та участі в житті церковної спільноти. Кожна спільнота може сама визначити формат й обрати те, що буде доречним для її підлітків. Не обов’язково проводити всі запропоновані заходи — варто зосередитися на тих ініціативах, які відповідають їхнім потребам та інтересам.

Почути підлітків і залучити до життя Церкви

Один із головних акцентів — створення простору, у якому підлітки можуть висловлювати свої думки, ставити запитання та пропонувати власні ідеї. Їх також заохочують активніше залучати до життя церковних спільнот — волонтерських, соціальних і творчих проєктів, організації парафіяльних подій.

Окрему увагу приділяють родині. До розмови про потреби підлітків пропонують залучати батьків, священників, катехитів, учителів та інших людей, які працюють із підлітками. Ініціативи можуть відбуватися не лише у храмі, а й у школах, молодіжних просторах та інших середовищах.

Біблійною основою Дня підлітка стане євангельська історія про 12-річного Ісуса, який залишився в Єрусалимському храмі та розмовляв з учителями (Лк. 2, 41–52). Головними для ініціативи є Його слова: «Чого ж ви шукали Мене? Хіба ви не знали, що я маю бути при справах Отця мого?» (Лк. 2, 49).

Ця історія має стати підставою для розмов із підлітками про їхні мрії, запитання, таланти та вибір майбутнього. Тему покликання пропонують продовжувати протягом року під час катехитичних занять, освітніх і молодіжних зустрічей, родинних подій та парафіяльного життя.

Пропозиції для святкування Дня підлітка в УГКЦ

Від єпархії до родини

На загальноцерковному рівні планують інформаційну кампанію, звернення єпископів до підлітків, спільну молитву й онлайн-ініціативи. Єпархіям пропонують організувати зустрічі єпископів із підлітками, спільні Літургії, форуми, фестивалі, а також соціальні й благодійні акції.

На парафіях ініціатори пропонують проводити зустрічі з підлітками, молитви і благословення, катехизацію, спортивні та творчі події, волонтерські ініціативи. Школи можуть долучитися через тематичні уроки, дискусії, квести, творчі та соціальні проєкти. Формат кожна спільнота може визначати відповідно до потреб та інтересів своїх підлітків.

Однією з ініціатив у межах Дня підлітка стане молодіжний родинний табір «Разом вдома», який відбудеться 25–27 вересня у Патріаршому домі у Львові. Батьки та підлітки матимуть можливість разом навчатися, спілкуватися, молитися, відпочивати та проводити час як родина.

Для спільної комунікації ініціатори пропонують використовувати логотип Дня підлітка та хештег # ДеньПідліткаУГКЦ.

Джерело: ugcc.ua

Документ підготував Богословський відділ Патріаршої курії УГКЦ із благословення Отця і Глави Церкви та у відповідь на заклик Апостольського Престолу адаптувати загальні богословські й пастирські принципи щодо дійсності та правильного звершення Святих Таїнств із використанням власної богословської термінології УГКЦ й урахуванням автентичної візантійсько-української церковної традиції.

Водночас Блаженніший Святослав у Декреті особливо нагошує: «Настанови не мають на меті запровадити нові приписи чи ускладнити чинну літургійну дисципліну, а прагнуть допомогти духовенству та всім вірним глибше усвідомити внутрішній зв’язок між вірою Церкви та літургійним священнодійством». Ба більше, цей документ є програмним осмисленням того, як УГКЦ розуміє саму природу літургійного життя та місце в ньому Христа, священнослужителя і кожного вірного.

«Церковне вчення про Святі Таїнства є вираженням живого досвіду спілкування з воскреслим Христом, який продовжує діяти у своїй Церкві силою Святого Духа. Цей досвід упродовж століть зберігається, передається і щоразу заново переживається у Богослужбовій священнодійстві», — зазначено в документі.

Святі Таїнства — це особиста зустріч із живим Христом

«Літургія Церкви не розділяє слово й дію на окремі, не повʼязані між собою елементи, а органічно обʼєднує їх у єдиному сакраментальному акті… тут пасхальна таїна Христа, Його смерть і воскресіння, стає досвідом живої зустрічі з Господом сьогодні», — мовиться в розділі про містагогію Таїнств.

У документі наголошено, що Святі Таїнства не можна сприймати лише як зовнішні обряди, символи чи виконання релігійних приписів. У них реально діє Христос, а людина входить у досвід Його спасіння: «Таїнства — це реальні зустрічі з Богом, що преображають людину і ведуть її до обожнення, виходячи за межі символів і благочестивих звичаїв».

Таке розуміння змінює і погляд на саме Богослужіння. Літургія буквально означає «спільне діло» і не є приватною молитвою священника. Це — дія всього Тіла Христового, у якій кожен член Церкви покликаний до свідомої й активної участі.

«Літургія — це спільна дія всього народу Божого», — наголошують автори настанов.

Водночас документ застерігає, що активна участь не означає лише виконання певних зовнішніх функцій. Її основа — внутрішнє переживання того, що звершується в Богослужінні, — живої зустрічі із Христом.

Церква — це місце зустрічі Бога і людини

Один із головних акцентів документа — розуміння самої Церкви як «образу Пресвятої Тройці» — Таїнства присутності Христа у світі.

Автори настанов наголошують, що Церква — це живе Тіло Христове. У ньому «Христос продовжує навчати, зціляти, прощати, животворити в Церкві, і тому Церква — це Таїнство Його присутності, місце зустрічі Бога і людини», — нагадують вони, цитуючи Катехизм УГКЦ «Христос — наша Пасха».

Саме через Святі Таїнства ця присутність Христа стає дієвою в житті вірних. Тому Таїнства не є зовнішніми обряди, які можна виконувати механічно, а є виявом органічного життя самої Церкви. Тому життя Церкви покликане бути місцем єдності в розмаїтті між людьми і Богом.

Святі Таїнства вводять нас у нове життя із Христом

У Містагійно-пастирських настановах наголошено, що Святі Таїнства — це не лише знаки чи символи невидимої реальності, а й сама участь у новому житті. Ба більше, через Таїнства Христос діє у своїй Церкві силою Святого Духа та преображає життя вірних у сопричастя з Богом, і таке преображення не є моральним зобов’язанням, а онтологічною зміною, тобто Таїнства змінюють сам спосіб життя людини, роблять її учасницею життя Христа і членом Церкви.

«Таїнства не тільки є засобами отримання „благодаті“, вони вводять у Його спосіб існування», — зазначено в розділі про Таїнства як участь у новому житті у Христі.

Кожне Таїнство має пасхальний вимір: «У Таїнствах Церква не просто згадує чи святкує Пасху Христа як минулу подію — вона щоразу переживає її як живу, присутню реальність… й це є ключем до розуміння їхньої сутності».

Саме тому кожне Таїнство по-своєму вводить людину в пасхальну таємницю Христа: у Хрещенні ми стаємо членами Церкви, співпохованими і співвоскреслими із Христом, щоби звільнитися від гріха, народитися до нового життя, перемогти смерть і стати учасниками Божественного життя; у Миропомазанні одержуємо дар Святого Духа та участь у служінні Христа; у Сповіді повертаємося від духовної смерті до життя і примирення з Богом; а в Євхаристії вже тепер стаємо причасниками Його Тіла і Крові в найреальнішому сенсі — не лише символічно, а й субстанційно. Священство є участю у пасхальному первосвященстві Христа; Подружжя — образом Його пасхальної й жертовної любові до Церкви; а Єлеопомазання — участю в Його перемозі над хворобою, стражданням і смертю.

«Таїнства Церкви є обітницею майбутнього Царства, передсмаком вічності», — зауважено в документі.

На завершення настанови повертають увагу до головного: у центрі літургійного життя Церкви перебуває не обряд сам собою, а присутність і дія воскреслого Христа: «Священниче служіння розглядається як іконічна присутність Христа, який завжди присутній у своїй Церкві, передусім у літургійних діях».

Ці настанови адресовані всім: єпископам, священнослужителям і всім, кому довірено літургійне та катехитичне служіння в Українській Греко-Католицькій Церкві. Блаженніший Святослав доручив користуватися ними як богословсько-пастирським орієнтиром для належного, благоговійного й вірного звершення Святих Таїнств та інших літургійних священнодійств відповідно до затверджених літургійних книг і норм церковного права.

«Нехай ці Настанови допоможуть усім, хто служить у Божій Церкві, ще глибше пізнати невичерпне Багатство літургійних священнодійств, які ми звершуємо, і, зберігаючи вірність отриманому Переданню, вести Божий народ до живої зустрічі з Христом, який у Святому Дусі освячує, преображає і єднає свою Церкву», — побажав Предстоятель УГКЦ.

Джерело: ugcc.ua

Режисер підкреслив, що кульмінацією історії Ісуса є не самі Страсті, а Воскресіння. «Те, що насправді вражає, — це те, що хтось повертається до життя власною силою після публічної смерті, а потім знову з’являється перед людьми», — пише wiara.pl.

Гібсон наголосив, що свідчення про Воскресіння не обмежувалося лише апостолами. «Сотні людей Його бачили, були свідками цього і проповідували про це», — сказав режисер.

Над цим проектом режисер працює вже майже 20 років, а близько десяти років присвятив підготовці сценарію. Фільм має показати Воскресіння в контексті всієї історії спасіння, зокрема з відсиланнями до Авраама, Мойсея та Давида.

Гібсон також згадував «Страсті Христові», реалістичне зображення Страстей Господніх у якому після прем’єри викликало чимало суперечок. Як пояснив режисер, він прагнув показати масштаб страждань Христа. Пізніше він отримував численні свідчення від глядачів, які під впливом фільму вирішили змінити своє життя. «Були люди, які після перегляду фільму пішли сповідатися з тяжких гріхів, які протягом багатьох років приховували», — розповів він.

Під час розмови режисер також говорив про Марію, наголошуючи на її покорі та присутності поруч із Сином, який страждав. Він визнав, що на спосіб зображення Божої Матері у «Страстях Христових» вплинули видіння блаженної Анни Катерини Еммеріх.

На відміну від «Страстей Христових», знятих переважно арамейською та латинською мовами, новий фільм створюється англійською. Гібсон пояснив, що розгалужений сюжет цього разу спонукав його обрати саме такий підхід.

Режисер не повідомив, хто саме з акторів «Страстей Христових» з’явиться в продовженні. Відомо лише, що це буде одна людина.

Гібсон зізнався, що тривалий процес створення фільму розглядає крізь призму Божого Провидіння. «Я думав, що це відбувається надто пізно, через двадцять три роки. Насправді, ймовірно, це відбувається саме вчасно. Це не мій розклад», — сказав він.

На запитання про життя після смерті режисер вказав на чотири останні речі: «смерть, суд, небо, пекло». «Тож треба підготуватися», — додав він.