Йосиф Рацінгер – Бенедикт XVI, про роль духовної семінарії в приготуванні до священнослужіння. Частина 1

Дозвольте з себе збудувати духовний дім: підготування, що провадить до Божої родини.

Коли в 1977 році я був призначений архиєпископом Мюнхену та Фрайзінгу, то відчув себе вкинутим в осередок кризи і хвилювання. Кількість кандидатів у священство в архієпархії стала малою. Вони мешкали в герцогському Георганіумі, який у 1494 році заснував герцог Георгій Багатий як баварську регіональну семінарію при Інгольштадтському університеті, котрий згодом перенесли до Мюнхену. Від самого початку мені було зрозуміло, що одним з моїх першочергових завдань було знову дати єпархії свою власну семінарію, навіть якщо багато хто сумнівався, чи таке починання має сенс у зміненій Церкві. Незадовго до того, як я мав покинути свою рідну єпархію, у день святого покровителя єпархії св. Корбініана, 20 листопада 1981 року, мені випала радість похмурого дощового дня закласти наріжний камінь будівлі, котра вже стрімко прагнула догори, і таким чином щонайменше зробити незворотним початок, який повинен був просуватися далі.

Розмірковуючи над тим, які слова вартувало би написати на тому камені, я натрапив на чудесний рядок з Послання апостола Петра, в якому благородні титули Ізраїля переносяться на охрещений народ: «А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1 Пт. 2:5). Вочевидь, ці слова є складовою новозавітної катехизи Хрещення. У них богословʼя завіту й обраности, з допомогою якого в Старому Завіті тлумачаться події на горі Синай, застосовується до нової спільноти Ісуса Христа. Адже тут простим чином показано, що значить бути охрещеним і як Церква, живий дім Бога, зростає у цьому світі. Однак, що такого насправді вищого й кращого може відбутися в духовній семінарії, аніж те, що молоді люди цілковито вростають у вимогу Хрещення, у наслідування, ніж те, що вони повністю стають живою Церквою? Тому мені здавалося, що в цім зверненні святого Петра до охрещених людей також мовиться про все найсуттєвіше для духовної семінарії, що його по праву можна розцінювати як програмне слово і наріжний камінь для такої споруди.

Отож, навіщо нам духовна семінарія? Як сьогодні має здійснюватися духовна освіта? У тексті нашого Писання спершу знаходимо слова про побудову духовного дому з живого каміння. В розумінні Біблії «дім» означає не так камʼяну будівлю, як рідню, сімʼю, слововжиток, який і далі живе в нас, коли кажемо про дім Віттельсбахів, про дім Габсбургів тощо?. Ті, хто охрестилися, повинні перетворитися з первісно чужих один одному людей у сімʼю, у сімʼю Божу. І цей процес мав би конкретно розгортатися в духовній семінарії, аби майбутній священик згодом був спроможним у своїй парафії або де б він не був, зводити людей у сімʼю, у сімейну спільноту Бога. Ще маємо тут, певна річ, слова про «духовний дім». Вони не означають дім у суто образному, а отже несправжньому і нереальному сенсі, як нам підказує наше сприйняття мови. Слово «духовний» походить тут від Святого Духа, себто від творчої сили, без якої взагалі не було б нічого реального. Тому тільки духовний, зведений Святим Духом дім є справді реальним домом. Спільність, що бере початок від Святого Духа, сягає глибше і є сильнішою та живішою, аніж звичайна кровна спорідненість. Люди, які обʼєдналися завдяки тому, що їх торкнувся Дух Святий, ближчі один одному, ніж це було б можливе завдяки будь-якій іншій спорідненості. У Євангелії від Йоана мовиться про тих, що вірують в імʼя Логосу і тому отримують нове походження: «…не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише від Бога народилися» (1:13). Таким чином вони злучаються з Тим, Хто був породжений не з бажання плоті, а силою Святого Духа, з Ісусом Христом. Ми стаємо «духовним домом», якщо належимо до дому, до сімʼї Ісуса Христа. Це надає того внутрішнього співзвуччя, тої нової форми і того нового сенсу життя, який сильніший за всі природні відмінності, і який дозволяє зростати істинній внутрішній спорідненості. Семінарія, як і Церква, як і кожна сімʼя, постійно перебуває в процесі будівництва. Вона знову і знову стає єдиним цілим тільки тоді, коли люди дозволяють Ісусові Христові вибудувати із себе живий дім.

Тому тепер ми могли би зовсім легко сказати, що основне завдання духовної семінарії в тому, щоб надати простір для завершення цього духовного будівництва. Її завдання – бути місцем зустрічі з Ісусом Христом, яке так тісно повʼязувало б майбутніх священиків з їхнім Господом, щоб вони могли стати Його голосом для людей і сучасного світу у сьогоденні. Ця головна теза стане не такою абстрактною, якщо ми ще раз повернемося до нашого тексту. Метою є дім, а передує йому каміння, живе каміння, адже йдеться про живий дім. На додаток, про будівництво в нашому стиху йдеться радше в пасивній формі – самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім. Нашому прагненню до діяльности притаманне те, що ми надаємо таким словам активної форми – будувати Царство Боже, будувати Церкву, будувати нове суспільство тощо. Новий Завіт бачить нашу роль інакше. Будівничим є Бог або Дух Святий. Ми є камінням, для нас будувати означає бути використаним під час будівництва. Давній славень на освячення храму показує це наочно, коли мовить про удари цілющим долотом, ретельну обробку майстра і належне скріплення в єдине ціле, завдяки якому камʼяні брили врешті зливаються у величну споруду нового Єрусалиму. Тут ми торкаємося чогось дуже важливого – будувати значить бути «вбудованим». Якщо бажаємо стати домом, то всі ми, кожна окрема людина, мусимо прийняти собі долю каменя, який слід обтесати. Щоби бути придатними для дому, ми повинні дозволити надати нам належної форми для того місця, на якому можемо знадобитися. Той, хто прагне стати каменем в єдиному цілому і для цілого, має дати привʼязати себе до цілого. Він більше не може просто чинити й допускати те, що спаде йому на думку і здається вигідним. Він мусить прийняти те, що інший його підпереже і поведе, куди він не хоче (пор.: Йо. 21:18). В Євангелії від Йоана знаходимо для цього ще один образ – виноградну гілку, яка приносить плід, потрібно очищувати. Шлях до ще більших плодів пролягає лише через біль очищення (Йо. 15:2). Як перший висновок щодо духовної освіти можемо сказати, що вона повинна надавати більше, ніж просто освіту, а саме формувати справжне людське буття. Для цього передусім необхідно ретельно навчитися тих чеснот, без яких жодна сімʼя не може довго втриматися разом. Це так важливо для священика тому, що він має бути не тільки здатним спільно жити в сімʼї пресвітеріуму, помісної і вселенської Церкви; перед ним стоїть більше завдання – зводити й утримувати разом у спільноті віри людей, різних за походженням, вихованням, темпераментом та життєвими обставинами. Він повинен уміти провадити людей до примирення, прощення і забуття образ, до терпимости й великодушности. Він має допомагати їм розуміти їхню індивідуальність, мати терпеливість до них, бути водночас довірливим і розважливим, стриманим і відкритим та ще багато всього іншого. Передовсім же мусить вміти допомагати людям у стражданні як у тілесних немочах, так і у всіх розчаруваннях, приниженнях і страхах, яких нікому не оминути. Як він оте все робитиме, якщо спершу його самого не навчать цього? Здатність приймати і витримувати страждання – це найважливіша умова вдалого звершення людського буття. Там, де її геть не навчилися, крах внутрішньої сутности його немину-чий. Озлобленість на всіх і все отруює душу і перетворює її у мертвий грунт. Подолання страждань – раніше ця здатність була виключним правом аскези. Сьогодні це слово вже не до вподоби; аскеза стає ближчою для нас у перекладі з грецької мови англійською – training. Кожен знає, що не буває успіху без тренування і перемоги над собою. Сьогодні ми наполегливо й завзято вправляємося в спорті, науці, мистецтві завдяки чому в багатьох сферах досягаємо найвищих висот, які без цього були б немислимими. Але чому нам видається таким дивним тренуватися для істинного, справжньо високого життя, вправлятися у мистецтві відречення від примарних позолот його, щоб, врешті, перемогти самих себе і внутрішньо звільнитися від наших пристрастей?

Йосиф Рацінгер, Бенедикт ХVI, «Нова пісня Господеві. Віра в Христа та Літургію у наш час», Жовква 2011, с. 238-242.

Текст опрацював Іван Гадьо