Невідома сторона УГКЦ – Донбас – Католицький Оглядач

У контексті останніх подій, що сталися в Криму, переконана, у більшості українців виникало питання стосовно дальшої долі найближчої до вже колишньої автономної республіки частини нашої держави – Східної України. Усіх бентежить, чи продовжуватиме свою політику захисту росіян в Україні Путін на східних теренах Української держави, а також те, яка доля спіткає патріотичну Українську Греко-Католицьку Церкву.

Мало не з дитинства ми знаємо про російськомовний Донецьк і Харків. Така слава про цей край була завжди, не лише зараз. Проте сучасна мова про Донбас має глибоке політичне забарвлення. Не думаю, що варто засуджувати жителів Сходу в їхній, можливо, невиразній патріотичності, національній малоактивності.

Гадаю, щоб зрозуміти, чому так склалося, потрібно бодай раз у житті ступити на землю українського степу, вдихнути аромат шахтарського чорнозему і просто поспілкуватися з тамтешніми старожилами. Бо ж якби було все так вороже, то ніколи б на цих землях не прижилася Церква, яку здавна позиціонували «бандерівською» і яка рясно засіяла своїми храмами цей український степ. Це свідчить про те, що тут є люди, які потребують душпастирської опіки, можливо, повчального українського слова, котре несуть греко-католицькі отці.

Одного разу мені таки довелося побувати в Донецьку. Звичайно, що після серця України Києва і її душі Львова тут відчувається сильний контраст: звідусіль лине російська мова, вивіски на вітринах магазинів тією ж мовою, дещо інший клімат, мало української символіки. Проте і тут щонеділі чути Боже Слово, яке звучить не лише для вихідців Західної України, а й для корінного населення. Принаймні таку картину я споглядала в катедральному соборі УГКЦ Покрову Пресвятої Богородиці в Донецьку.

Помітила, що прихожан у головному храмі УГКЦ на цих теренах стало стільки, що він не може вмістити всіх охочих. Мушу підкреслити, що більшість людей, які були тієї неділі на Божественній Літургії, спілкувалися російською. Мені навіть радісно було з того, що так є. Бо УГКЦ не обмежується лише українцями, а значить і не спирається лише на одну національність і мову. Власне, про те, в якому становищі зараз перебуває УГКЦ на Донбасі на тлі останніх подій спілкуємося з владикою Степаном (Меньком), першим і поки єдиним Екзархом Донецько-Харківським УГКЦ, який душпастирює тут уже 12 років.

Яке було ставлення до УГКЦ на початках розвитку екзархату? Чи воно змінилося?

Після Помаранчевої революції відчувалося більше свободи, аніж напередодні. Нам вдалося отримати земельні ділянки для будівництва храмів. Проте вже в часи «регіоналів» ставлення до нас дещо змінилося. Воно стало більш прискіпливим. Коли я приходив до Донецької міської ради і казав, що я єпископ, мені заявляли, що «бандерівську Церкву» тут розвивати не дадуть. Бо це, за словами високопосадовців, розпалюватиме ворожнечу.

Потім ми активно стали співпрацювати з регіональним БФ «Карітас». Спільними зусиллями реалізовували соціальні проекти, щоб допомагати дітям вулиці, ВІЛ-інфікованим. Ті проекти, які мало б робити місто, ми взялися втілювати в життя. Це позитивно вплинуло на ставлення до нас місцевого люду. Після цього нам вдалося налагодити стосунки з владою, зокрема з міським головою.

Одного разу, коли проходив Постійний Синод Єпископів УГКЦ в Донецьку, наші владики зустрілися з мером Донецька. Також змінилося ставлення влади до нас після відвідин Блаженнішим Святославом, Главою УГКЦ, екзархату з нагоди 10-ї річниці його заснування. Предстоятеля Церкви прийняли на високому рівні, як у Донецьку, так і в Харкові. Не було аж такого ворожого настрою.

На жаль, було кілька випадків вандалізму стосовно нашої Церкви, зокрема в Харкові, коли у вікна храмів кидали каміння, розмальовували стіни… Нині я не відчуваю, щоб були якісь погрози чи щось подібне. Бо, щиро кажучи, зараз не до нас. Зараз розгортається суто політична боротьба.

Як себе проявили донеччани під час Євромайдану?

Я простежую в Донецьку значний розвиток патріотичного руху. Бачу, як активно продається українська символіка в магазинах. Молодь стала дуже активною. Ця інтервенція мобілізувала людей до єдності.

Як гадаєте, чи зупиниться очільник Російської Федерації на Кримі? Чи піде далі?

Бачимо, що в Криму панує російський шовінізм. Чомусь там УГКЦ не сприймають. Там насторожує людей навіть сама назва «Українська», що трактується як національна патріотична Церква. Путін мав охоту йти на Схід України. Тому сюди були заслані цілі групи, які підбурювали народ. Якби він пішов сюди, то почалася б війна, яка привела б до розпаду Росії як такої, скоріш за все навіть світова війна… Ви ж розумієте: якщо Путін підійде впритул до Польщі, Естонії, то цього вже ніхто не терпітиме. Навіть деякі росіяни усвідомлюють наслідки такої нерозумної політики. Не можу зрозуміти тих державних мужів Росії! Виходить, що в них такий страх перед своїм Президентом, який був у часи правління Сталіна.

Чи правда, що в Донбасі більшість людей проросійськи налаштовані?

Нещодавно в мітингу в Донецьку на підтримку єдності України взяло участь більше як 10 тисяч людей (ви це спостерігали з телеекранів). Проте певна частина людей налаштована по-іншому: їх ще підбурюють ті, яких сюди для цього спеціально привозять. Потрібно розуміти, що «корінні східняки» не мають такого національного виховання, як «західняки».

Наприклад, міліціонери стоять перед дилемою: чи буде їх звинувачувати український народ у тому, що вони на боці держави, чи прийде Путін і буде їх брати за барки, якщо вони відстоюватимуть гідність України?! Загалом же, мушу визнати: тут поки немає чіткого розуміння, що потрібно відстоювати гідність України. Я завжди всім кажу, що як немає цілісної системи національного виховання, то люди стають рабами, котрі служать за гроші.

Якщо, не приведи Боже, вам чи вашим священикам погрожуватимуть, як це було в Криму, що робитимете?

Поки що нам ніхто не погрожує. Навіть якщо буде така загроза, я не покину екзархат і своїх священиків.

Руслана Ткаченко, Департамент інформації УГКЦ