Ніхто їх не чекає, ніхто їх не шукає. 58 тисяч дітей у Газі залишаються без опіки дорослих

«У лікарнях лежать діти, які пережили, наприклад бомбардування. Багато з них дізнаються про смерть усієї своєї родини лише після того, як прийдуть до тями. Після закінчення лікування їм часто нікуди повертатися. Ніхто їх не чекає, ніхто їх не шукає», – говорить Ніна Мочіор, психотерапевт та експерт із гуманітарної допомоги та допомоги розвитку в Caritas Poland. Сектор Гази – це не лише гуманітарна катастрофа, але й, насамперед, місце масштабної психологічної трагедії для дітей та молоді.

Caritas підтримує медичні заклади в Газі, які часто є єдиним безпечним місцем для дітей, чиї батьки або померли, або їх неможливо знайти. За оцінками, щонайменше 40 тисяч дітей у Газі – сироти, які втратили обох батьків, а 17 тисяч розлучені зі своїми сім’ями внаслідок війни та переміщення населення.

Що це означає для дитини в таких обставинах? Вона повинна самостійно знаходити притулок, їжу, забезпечувати себе водою й організувати обігрів, по суті робити те, чим – навіть у реаліях війни – займаються батьки. Особливо зараз, узимку, коли сон у руїнах та прогнилих наметах є смертельною загрозою, шанси на виживання різко зменшуються.

«Зараз у Газі повені та дуже суворі погодні умови. Імпровізовані укриття та намети гниють, стаючи розсадниками хвороб. Пам’ятаймо, ідеться про людей, які недоїдають та мають слабку імунну систему. Виживання за таких обставин є величезним викликом, особливо враховуючи дуже обмежену гуманітарну допомогу, яку продовжують блокувати», – пояснює Магда Янішевська, експерт із міжнародних проектів Caritas Poland.

Поранена дитина, ніхто з родини не вижив

В останньому кварталі 2025 року 38% усіх пацієнтів медичних центрів Caritas у секторі Гази становили діти та підлітки. Медичний персонал та гуманітарні працівники часто стають їхніми єдиними опікунами. У гуманітарній номенклатурі з’явився новий термін: Wounded Child, No Surviving Family (WCNSF), що означає «Поранена дитина, ніхто з родини не вижив».

«Щодо наймолодших дітей ситуація ще жахливіша. Внаслідок травми та шоку вони перестають говорити. Деякі ще не говорять, бо ще просто занадто малі. Іноді невідомо навіть їхніх імен. Вони залишаються дітьми без ідентичності, без історії, без дорослих, які можуть говорити від їхнього імені», – пояснює Ніна Мочіор.

Хоча багато з них фізично одужують, їхній психічний стан залишається критичним. У Газі панує хаос евакуації та переміщення; немає адміністрації, немає документів і немає записів. Поширеним явищем є масова смерть цілих сімей і родин. Травма втрати батьків та опікунів викликає замкнутість, мовчання та відсутність реакції на оточення. Ця травма залишиться з ними та наступними поколіннями.

Як пояснити дитині війну

Психологічний розвиток дитини вимагає закриття травми, щоб розпочати процес регенерації. Поки триває війна, цей процес заблокований. У психології існує поняття ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), але у випадку дітей, які ростуть у тіні збройного конфлікту, цей термін є неадекватним, оскільки він передбачає стан «після» події. Як зазначає Мосіор: «У цьому випадку в посттравматичному стресовому розладі немає «після». Травма — це не спогад чи наслідок минулої події; це щоденний досвід. Вона нав’язується безперервно, поновлюючись із кожною атакою. Одна боротьба за виживання переходить в іншу».

Дитина функціонує в стані хронічної загрози. Відсутність безпечних місць, які колись забезпечували рутину та передбачуваність, позбавляє її можливості регулювати свої емоції. Дитина без дорослого опікуна не здатна зрозуміти, що відбувається навколо: вона шукає вину в собі, додає нереалістичні думки, такі як: «Якби я не вийшов гратися, мамі не довелося б мене шукати, і вона б сама не загинула».

«Відсутність корегування такого мислення дорослим або спеціалістом призводить до того, що почуття провини стає частиною особистості — воно, найімовірніше, перетвориться на пізніші мислення, наприклад: «Я не заслуговую на допомогу», «Я маю страждати» та «Я не вартий допомоги». «Діти, які виростають у зонах бойових дій, перетворюються на дорослих, які живуть із почуттям провини вцілілого», – пояснює Ніна Мочіор.

Травма поколінь

Хронічний стрес не лише змінює структуру мозку, але й залишає постійний слід у геномі. «Епігенетичні дослідження показують, що сильний стрес і насильство можуть залишати так звані ДНК-шрами, які виявляються навіть у дітей та онуків людей, які пережили війну», – підсумовує психотерапевт. Це означає, що травма Гази чи будь-якого іншого регіону збройного конфлікту не закінчиться із закінченням війни – це буде «спадщина», яка впливатиме на наступні покоління, визначаючи їхню здатність будувати взаємини та функціонувати в суспільстві, пише КАІ.