ОДИН ТУР І ОДНЕ ПИТАННЯ

В кінці минулого – на початку актуального тижня ми стали свідками без сумніву історичної події і, як це не дивно, події світового значення: виборів українського президента. Навіть зараз усе ще важко усвідомити усю вагу цієї події.

Після буремних подій Майдану, в часі московської агресії українська держава і суспільство спромоглися провести вибори, які практично ні в кого не викликають сумніву стосовно їхньої прозорості й демократичності. Такий розклад сил на українські карті є серйозною заявкою на зміну ситуації не тільки в середній та східній Європі, але й в світовому історичному контексті. І це не може не викликати позитивних сподівань. Усе ж таки демократія, хоч в якісь формі, затрималася на українських теренах.

З іншого боку, не може не хвилювати перемога в одному турі. Тут виникають сумніви у реальній спроможності українського суспільства рухатися шляхом демократичного плюралізму. Перемога в одному турі – свідчення скоріше незрілості українського суспільства, аніж його демократичності. Такі перемоги при відносній демократичності політичної системи можливі лише тоді, коли суспільство страждає яскраво вираженим комплексом пошуку Месії.

Така тенденція є зловісною для українського християнства, як такого. Адже Месія прийшов на цей світ більш як 2000 років тому. І пошук Його не в тій царині вказує на те, що велика частина українських християн усе ще не знайшла правдивого Месію, а шукає Його. Це вказує на серйозну потребу переосмислення своєї душпастирської діяльності християнським конфесіям України.

Ніщо так не вказує на відсутність зрілого християнства у середовищі самих християн, як пошук політичного спасителя. Проте, реальний стан українського християнства не залишає, на жаль, місця на сподівання, що це викличе серйозне занепокоєння у християнському середовищі України. Адже черговий припадок політичного месіянізму українського суспільства вказує на те, що українські конфесії так і не зробили висновків з політичного месіянізму Ющенка і Януковича.

Дві частини українського соціуму уже пережили розчарування своїми месіями, тепер цілком реально можна очікувати чергове розчарування черговим загальноукраїнським месією. Щоправда, в теперішніх умовах таке розчаруванням виглядає багато загрозливішим і руйнівнішим.

В даному історичному моменті, якщо українські конфесії не візьмуть на себе суспільну відповідальність за подальший розвиток українського соціуму, можемо очікувати тільки його подальшу деградацію, як цілісності, й поступове розшарування на повністю непримиренні частини. В таких умовах імперативна потреба нової євангелізації українського суспільства ставить перед українськими християнськими конфесіями завдання взятися, нарешті, до реальної, а не віртуальної євангелізації України.

О. Орест-Дмитро Вільчинський