Отець Микола Квич: «Мене звинуватили в тому, що я спонсорую Військово-морські сили України»

Останніх два дні вірні нашої Церкви і громадяни України, які стежать за подіями в Криму, з трепетом чекали новин про отця Миколу Квича – священика УГКЦ, військового капелана. Улітку мало б виповнитися 10 років, як він служить у Севастополі. На жаль, у день так званого референдуму священик змушений був покинути територію Криму, бо якщо б залишився, то, можливо, його б засудили за «екстремізм»…

В інтерв’ю Департаменту інформації священик розповів, що з ним трапилося за останні два дні і що, так би мовити, стало для цього підставою.

– 15 березня, у п’ятницю, після того як ми з парафіянами помолилися Парастас, до мене прийшли зі служби безпеки. Спершу зі мною розмовляв один чоловік, який потім викликав ще двох, а ще пізніше – наряд міліції.

І вас делікатно попросили поїхати з ними?

Це не можна назвати «делікатно». Мене змусили поїхати з ними і написати, що я даю дозвіл на обшук свого помешкання.

Спершу я сказав, що не дам ніякого дозволу. На це вони мені сказали: «Ну, то пішли з нами в машину, ми тебе переконаємо». А це прямо означало, що вони мене змусять.

Ви мали зброю?

Вони шукали зброю, але не знайшли, бо в мене її не було. У мене були тільки захисні жилети. Знайшовши ці жилети, почали переконувати, що, згідно із законодавством, кийки, бронежилети, наручники цивільним особам можна використовувати лише з дозволу органів.

Я їм на це сказав, що ще міг би зрозуміти, якби в мене був кийок (уявіть собі, як я, священик, бігаю з кийком!). А бронежилет використовується тільки для захисту людського життя.

Ці бронежилети я мав передати хлопцям з українського війська, які патрулюють свої частини. Мій намір був благий.

Два бронежилети я встиг був передати двом журналістам. До військової частини не встиг, тому що не було можливості. З великими труднощами вдавалося хоча б їжу передавати нашим хлопцям.

Мене звинуватили в тому, що ці бронежилети я хотів передати якимсь угрупуванням, щоб вони робили диверсії.

Як вони з вами поводилися?

По-різному… Били по голові (отцеві було ніяково про це говорити. – Авт.), лаялися… Я таких слів не вживаю, тому повторити не можу. Вони говорили зі мною не як зі священиком і не як із нормальною людиною.

Мене тримали від 13-ї до 21-ї години. За цей час мене допитували представники служби безпеки, міліція і контррозвідка Росії.

Якою мовою ви з ними розмовляли?

Вони змусили говорити з ними російською. Сказали: «Этот украинский язык здесь звучать не будет».

Ви їм щось цікавого розповіли?

Вони хотіли знати, хто мені передав бронежилети, кому я мав передати і кому вже передав. Звісно, я їм нічого не сказав. Але пізніше дізнався від одного журналіста, що вони вилучили бронежилети в деяких представників преси. Можливо, це ті, які я передав, не знаю.

У мене позабирали всі телефони. Деякі повідомлення я не встиг видалити, тому, гадаю, вони могли щось звідти дізнатися.

Отче, за вашими відчуттями, вони справді вірять у те, що існує якесь «бандерівське угрупування»?

Коли вони зайшли до мене додому і побачили жовто-блакитний та чорно-червоний прапорці, прапор Військо-морських сил України, на холодильнику магнітики з Шухевичем і Степаном (Бандерою. – Авт.) і ще українську літературу, то взагалі почали обзивати мене по-різному, матюкати, казали, що я есесівець…

А це не викликає у вас якихось асоціацій?

Я не є вихідцем з підпілля нашої Церкви, але дуже багато знаю про цей період УГКЦ, тому мені це нагадало прямі переслідування священиків.

Повідомлялося, що через два тижні над вами має бути суд. За яким законодавством вас мають судити і за що?

Начебто за українським, але мені сказали, якщо ситуація зміниться, то далі судитимуть за російським законодавством. Люди, які допомагали мені покинути Крим, пояснили: якщо я не зникну, то мені «пришиють» екстремізм за російським законодавством. Це десь 15 років.

Крім їжі, ми передавали свічки, сірники, засоби гігієни… І це назвали спонсорством

Крім бронежилетів, мені приписали, що я був спонсором Військово-морських сил України, начебто постачав їм зброю.

Чи збираєтеся з’явитися на цей так званий суд?

Гадаю, що ні (сміється. – Авт.). Якщо б я порушив закон у намірі зберегти життя хоча б одній людині, то був би щасливий. Якщо я порушив якусь норму закону, то готовий за це відповідати, але перед українським судом і за українським законодавством, а не російським чи ще якимсь.

А ви справді є спонсором ВМС України?

Та ні: хіба я олігарх?! Я просто організовував передавання їжі для наших військових у період блокади. Крім їжі, ми передавали свічки, сірники, засоби гігієни… І це назвали спонсорством.

Ви виїхали з Криму без перешкод?

Не зовсім. Змушений був вимкнути телефон на той час, коли покидав територію Криму. Вдалося виїхати тільки завдяки тому, що мене супроводжував офіцер Чорноморського флоту. Це українець, мій добрий приятель. Коли ми виходили з дому, за нами вийшло кілька чоловіків. Ми просто заскочили в авто, думали, що затримують…

Інші наші священики ще залишаються на півострові?

Ще так. Зараз вони змушені переховуватися. Гадаю, вони покидатимуть Крим таким самим чином, бо є інформація, що ними теж цікавляться.

Ви були в Севастополі – найбільш проросійському місті Криму. Як ви б описали те, що там відбувається?

Севастополь – в ейфорії. Багато людей бігають з російськими прапорами і кричать: «Росія, Росія!» Останню ніч у Криму я ночував у римо-католицького священика, вранці прокинувся від того, що хтось десь викрикував: «Росія!»

У Севастополі справді є багато таких, що хочуть приєднатися до Росії. Але цього не можна сказати про решту Криму.

Але ж вони зовсім не проти отримувати від України зарплати, пенсії, воду, газ, електроенергію, дотації…

Вони над цим зовсім не думають. Моя дружина щось намагалася пояснити їм, а люди кажуть: «А что, Украина нам воду перекроет?» Вони думають, що Росія зараз їм постелить дорогу і теплу ковдру, на яку вони м’якенько ляжуть, виспляться і їм більше нічого не доведеться робити. Можу сказати, що це територія людей, які навчилися, що їм тільки мають давати, а самі вони не зобов’язані щось робити. Оці, що кричать за Росію, – просто лінивий народ. Багато з них – це колишні військові чи дружини військових. Свого часу вони отримали квартири і великі пенсії. Квартири літом орендують туристам. Коли заговорили про приєднання до Росії і про більші пенсії, вони вирішили, а чому б і ні.

Ви 10 років служили в Криму. І тепер змушені покинути півострів…

Зараз мені найбільше болить, що ми ніколи по-справжньому не дбали, аби Крим розвивався як український. Наприклад, у великих містах лише по одній українській школі. У Севастополі взагалі нема української школи, є лише українські класи.

Українська влада нічого не робила, щоб Крим був українським. Коли тут при владі був Куніцин і на розвиток українства виділили дев’ять мільйонів гривень, то в Севастополі гроші просто розікрали.

Наша Церква також повинна була більше цікавитися своїми священиками, допомагати їм. А то відправили нас… Ми, звісно, робили, що могли, але нас було надто мало і можливості наші були обмежені.

Наскільки я розумію, ви поки що не будете повертатися до Севастополя?

Поки ні, але якщо буде потрібно, то повернуся, бо там є надзвичайні люди. Не вистачить жодних подарунків на світі, щоб віддячити цим людям за їхню мужність і позицію. І це не тільки наші українські греко-католики, а й росіяни, які до нас приходили, і вірмени. Скажу, що за цих людей варто боротися в Криму.

Розмовляла Оксана Климончук,
Департамент інформації УГКЦ