Підводні камені томосу

Отець Юстин Бойко (студит), опублікував документи, які засвідчують про дивні активності УАПЦ, які можуть мати ціллю захоплення греко-католицької парафії на Львівщині. Текст отця Бойка, опубліковано і на нашому сайті. Проте, зважаючи на важливість ситуації, виносимо цей текст теж і в публікації на нашому сайті, з метою щоб інформація дійшла до чим більшої кількості люду Божого в Україні і на поселеннях. Публікуємо також і скани двох указів митрополита Макарія, які засвідчують про “дивний” характер цілої справи.

ПІДВОДНІ КАМЕНІ ТОМОСУ

Перед тим, як перейти до питання по суті, хочу відразу розчарувати тих, які, прочитавши заголовок мого допису, відразу очікують того, що я зараз кидатиму каміння в процес об’єднання Українського Православ’я, що його повсюди вже знають під іменем до сих пір не так знаного терміну Томос. Абсолютно ні! Я хоч і є ієромонахом Української Греко-Католицької Церкви, вважаю, цей процес є справді історичним, епохальним і потрібним як українському суспільству, так і українській Церкві.

Здається, що об’єднавчий процес Українського православ’я потрібний і цілій Вселенській Церкві! Адже найбільшої рани, яке завдало Христовій Церкві Російське православ’я є те, що воно через свою тісну співпрацю з комуністичним, а тепер і з путінським режимом, спаплюжило саме поняття Церкви як такої.

Адже Церква як інституція, головою якої є Христос і до якої належать усі люди, які є Божими дітьми, не може проповідувати ненависть, заохочувати до війни, схвалювати дії диктаторів, освячувати зброю масового знищення, тощо. Головною місією Церкви є проповідь і реалізація заповідей любові Бога і ближнього.

Отож, коли якась інституція, що називає себе Церквою, проповідує і реалізовує якісь інші ідеали, тоді слід поставити питання про те, чи вона взагалі є Церквою! І це питання ставили неодноразово різні богослови та історики Церкви, але їх голос не був почутий, і, зрештою, не є чутний досить сильно і сьогодні. Та повернуся до суті проблематики, яку хочу порушити.

Томос – це не є панацеєю від усіх наших духовних хворіб! Томос не приведе нас за руку до спасення і не переобразить нас у Христі! Томос – це всього на всього канонічна (іншими словами правна) процедура, яка має на цілі дати незалежність Православній Церкві в Україні та об’єднати рану розділеного Українського Православ’я. Томос – це справді унікальний шанс надати нового змісту як поняттю Церкви, так і поняттю самого православ’я, яке, чомусь звелося тільки до конфесійного розуміння.

Але, повторюся, Томос, хоч і справді є великим та відважним історичним кроком Вселенського Патріархату, не вирішить усіх проблем. А проблеми вже видніються! І краще про них поговорити заздалегідь, ніж потім знову розчаровуватися, як то вже властиво багатьом українцям, а історичний досвід явно це нам показує.

Однією з проблем, з якою зустрінеться Автокефальна Православна Церква в Україні після Томосу, є питання кадрів. Іншими словами, багато тих, які на сьогоднішній день на весь голос розповідають про свою мало не до крові прихильність до Томосу, мають дуже поважні проблеми з духовним, інтелектуальним, а дуже часто морально-етичним станом.

А якби не було, Український Народ очікує від Томосу не стільки адміністративної незалежності, яка в першу чергу покращить правовий статус митрополитів, єпископів і священиків, себто духовенства. Народ очікує нових правдивих пастирів Христового стада, що будуть вірно слідувати за словами Спасителя. Пастирів, які будуть самі жити взірцевим життям, та люд Божий провадити стежками істини і правди. Пастирів, які вмітимуть і похилитися над нуждою убогих, і зрозуміти розчарування багатих, і одних піднести словом потіхи, і інших напоумити у слушний час. Пастирів, які не боятимуться життя своє віддати за поручене їм стадо!

Цей ідеал пастиря створив не я, але Христос і до цього образу він дуже часто відкликається у своєму навчанні. І коли основою Томосу не стане якість душпастирства і душпастирів, то Автокефальна Православна Церква в Україні ризикує перетворитися на такого самого монстра як і Російська Православна Церква, тільки з іншою назвою і з іншими покровителями.

І проблема тут буде стояти не в українській владі, яка справді пішла на історичний і героїчний крок, підтримавши прагнення Народу мати свою єдину і незалежну Церкву. Проблема буде знаходитися в самих душпастирях – митрополитах, єпископах, священиках, тощо, – які замість працювати над духовно-моральним ростом Христової пастви в Україні, будуть знаходитися перед постійною спокусою вирішити духовні проблеми за допомогою якого-небудь адмінресурсу.

Я вірю і надіюся, що цього не станеться, бо особисто знаю багатьох українських православних єпископів і священиків, які віддавна відзначаються взірцевістю життя і навчання. Надіюся, що саме вони стануть отією біблійною доброю закваскою Христової Церкви в Україні! Але, бачу також і небезпеки, про які не можу мовчати.
І саме одну з таких «кадрових» небезпек, які, на моє глибоке переконання, націлені в Томос я хочу виразно продемонструвати.

Кілька днів тому, а саме 2 грудня цього року, Архиєпископом і Митрополитом Львівським УГКЦ була накладена кара суспензи на греко-католицького священика о. Івана Кащука, який донедавна сповнював уряд пароха греко-католицької громади с. Краківець, Яворівського району, Львівської області.

Щоби усі розуміли, про що йде мова, слід сказати, що сам термін суспенза походить від латинського слова «suspensio» і дослівно означає «відсторонення». Суспенза є одним з найсуворіших церковних покарань, яке стосується виключно священнослужителів. Так ось, згаданого священика компетентна церковна влада відсторонила від усіх священичих обов’язків терміном на один рік.

Головною причиною було те, що о. Іван Кащук спільно служив Божественну Літургію з некатолицьким священиком. А цим священиком є ніхто інший як його син о. Мар’ян Кащук. Справді, можна зрозуміти людську сторону цієї проблеми, бо син і батько виявилися по-різні сторони «церковних парканів». Та річ у тому, що батько цілком свідомо і добровільно вже віддавна заклав бомбу сповільненої дії у свою ж власну родину.

Маючи двох синів, які, дивлячись на приклад батька, вирішили піти його стопами, він скеровує їх не до однієї з Семінарій УГКЦ, але до Львівської Православної Богословської Академії УПЦ КП, яка знаходиться на вул. Лисенка, 43. Офіційної мотивацією за словами о. Івана Кащука було те, що його синів на хотіли приймати до Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Але, піднявши архівні документи, стає зрозуміло, що вони просто не сповнювали вимог, які були потрібні кандидатам до священства.

І тоді, замість спробувати виправити недотягнення і зробити ще один крок на дорозі до священства, о. Іван (очевидно, не без згоди синів) вирішує піти простішим шляхом. Оскільки згаданий священик закінчив Московську Духовну Семінарію і в 90-х роках за волею громади перейшов до УГКЦ, в православних колах він мав своїх приятелів з давніх часів. Тому з їхньою допомогою він влаштовує синів у Львівську Православну Богословську Академію. Тут, задля справедливості слід сказати, що і сини самі проявляли зацікавлення та наполегливість, але саме у цей час закладалися основи ситуації, з якою о. Івану довелося зіткнутися щойно у 2018 році після пережитого інсульту на старості літ.

Мені особисто по-людськи дуже шкода о. Івана Кащука, бо він не винуватий у тому, що народився в радянські часи і здобував освіту у Московській Духовній Семінарії. Колись ця церковна інституція вважалася елітною навіть поза межами Радянського Союзу. Але, на цей факт з біографії згаданого священика звертаю увагу тому, що саме тоді у ньому сформувалося таке поняття Церкви, за яким священик був всього на всього служителем культу. А за ідеал пастиря слід було ще поборотися. І за це можна було отримати путівку в Сибір в одну сторону. І задля справедливості треба сказати, що немало православних священиків, які відмовилися співпрацювати з радянським режимом, закінчили також своє життя у концтаборах як мученики та ісповідники віри.

Та повертаючись до суті справи, скажу, що один з синів о. Івана Кащука відразу після закінчення Семінарії став православним священиком. А другий отримав священичі свячення щойно 7 жовтня 2018 року, але не в УПЦ КП, де він закінчив Семінарію, але з рук єпископа Ужгородського і Закарпатського УАПЦ Кирила (Михайлюка). Це саме той, який рішенням Священного Синоду УПЦ КП «за вчинення дій, несумісних з саном єпископа» був призупинений у священнослужінні. На знак протесту той перейшов до УАПЦ, куди його ласкаво прийняли.

Таким чином ми маємо справу з «мандрівним єпископом» який висвятив «мандрівного священика». І коли б метою тих мандрів по різних церковних конфесіях було шукання благочестя, то цей крок був би гідним похвали. Але, ці «мандрівні» представники духовенства керувалися суто власною вигодою і комфортом. Син о. Івана о. Мар’ян починає служити разом з батьком з надією, що успадкує від нього парафію разом з громадою, що виходить поза всякі духовні і канонічні норми.

На щастя, все викрилося раніше і о. Іван не встиг зреалізувати своєї ідеї створити на базі парафії свій родинний бізнес. І хоча публічно він намагався доказати, що він є прихильником єдності церковної і Томосу, більшість людей виразно побачили, що ці галасливі і голослівні фрази є тільки прикриттям для отримання власного комфорту. Зважаючи на те, що усі на поминання і прохання не допомагали, на нього була і накладена суспенза. Провід Львівської Архиєпархії мав надію, що з часом священик опам’ятається. На жаль, ці надії виявилися марними.

І в цьому місці, як у романі, доходимо до моменту, який виразно показує явний підводний камінь Томосу, про який я розпочав мову вже у заголовку. Курія Львівської Архиєпархії вже кілька місяців отримувала сигнали про те, що о. Іван готує громаду без її відома до переходу в православ’я, але чітких доказів цьому не було. Навіть, коли він почав служити зі своїм сином православним священиком о. Мар’яном, він твердив, що є греко-католицьким священиком і поминав в богослужіннях єрархію УГКЦ.

Але, правда все одно згодом виходить наверх. Вчора, в часі зібрання церковної громади с. Краківець, один з чільних її представників, який спричинився багато до будівництва нового ще незавершеного храму, не витримавши фальшу слів о. Івана Кащука, показав усім присутнім фотокопії «Указів» Митрополита Київського і всієї України від 5 грудня 2018 року, якими і батько, і син приймаються до лона УАПЦ.

Та це ще не все! Митрополит Макарій призначає одним «Указом» батька настоятелем храму св. Миколая Чудотворця в Краківці, а сина – його помічником. А треба сказати, що в цьому селищі існує тільки одна церковна громада – УГКЦ. Як старий так і новий храм є її власністю, що є закріплено відповідними державними документами. Виходить, що Митрополит Макарій, призначаючи православних священиків для греко-католицького храму не тільки порушує державне законодавство, але свідомо створює прецедент для релігійної колотнечі.

Коли я уважно аналізував цю справу, запитував себе: «Невже ж такий крок є вигідний Томосу?» Відповідь є однозначною – ні. Навпаки, цей крок стає явним прецедентом до конфесійної війни і повторення ситуації 90-х років. А конфесійна війна не принесе добра ані Українському Народові, ані незалежній Православній Церкві в Україні, яка і так у великих болях народжується. Картина релігійних воєн в Україні вигідна хиба Москві, яка відразу вправно використає її перед світом, щоб довести свою правоту в тому, що Томос не принесе Україні мир, але війну.

Все зводиться до того, що Митрополит Макарій, видаючи вищезгадані «Укази», які публікую для широкого загалу, цілком свідомо намагається підірвати і процес, пов’язаний з наданням Томосу, і взагалі релігійну ситуацію в Україні. Якщо так, то слід запитати його про те, кому він служить?

Заохочую журналістів поставити це питання Митрополиту Макарію. Коли він зробив такий крок не розібравшись у ситуації, є шанс виправити її. Коли ж свідомо, тоді вже зараз ми можемо говорити про те, що існує велика небезпека повторення подій 90-х років.

Не допусти, Боже, щоб вони повторилися!

о. Юстин Бойко (студит)