Право на самооборону перед лицем сьогоднішніх небезпек

Ісус своїм учням дав наказ: «Будьте, отже, мудрі, як змії, і без зла, як голубки» (Мт. 10, 16 b). Але часто так стається, що ми, християни, виконуємо цей наказ Спасителя з точністю до навпаки: ми залишаємося злобними, як змії, і без розуму, як голубки. Так легше: не потрібно докладати жодних зусиль, варто залишатися на рівні відповіді на перші ж подразники, не змушуючи себе ні роздумувати, ні з допомогою Божої милості змінювати, ушляхетнювати свою, первородним гріхом зранену, людську природу.

Багато легше опиратися на псевдохристиянський пацифізм, який заплющує очі на реальність, безперестанку повторюючи: «Мир, мир, мир», перед лицем оскаженілої кривавої банди. Або впадати у відчай, хапаючись за ніж з погрозами перерізати всіх прислужників кривавого режиму.

У цій ситуації і крайній пацифізм, і крайній радикалізм, – речі абсолютно не прийнятні. Перш за все тому, що один і другий вимагають від пересічної людини героїзму, до якого вона просто не є зобов’язаною. Неможливо вимагати від пересічної людини стояти і мило посміхатися своїм катам, так само, як неможливо від пересічної людини вимагати озброєною лише камінням і коктейлями Молотова кидатися на озброєний до зубів «Беркут».

Ці дві крайнощі є повністю неприйнятними вже з того, що вимагають, як вже писалося, героїзму від пересічної людини. Іншою причиною їхньої неадекватності є те, що як один, так й інший шлях, в українських реаліях призведуть до великої кількості жертв. Яким тоді би мав бути наш християнський шлях, якщо з усього видно, що влада не збирається йти на мирне вирішення конфлікту?

Наперше слід пам’ятати кілька простих принципів християнської моралі.

Першим з них і, можливо, найфундаментальнішим у нашому часі є право на законну самооборону. Тобто – кожна людина має повне право боронити своє життя і обов’язок боронити життя інших. Як нас вчить Церква: смерть нападника в такому випадку не має бути бажаним результатом (ККЦ 1163), тобто потрібно йти за тим, щоб у самообороні знешкодити противника, а не обов’язково його вбити. Це право стало зараз надзвичайно актуальним, коли терористична влада не тільки не гарантує громадянам України безпеки, але й сама стала загрозою для суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.

Іншим моментом є право народу на збройне повстання. «Збройний опір проти гноблення політичною владою обґрунтований лише тоді, коли існують одночасно такі умови:

– у випадку несумнівних, тяжких і тривалих порушень основних прав людини;

– після вичерпання усіх інших засобів;

– якщо він не спричинить більшого безладдя;

– якщо обґрунтована надія на успіх;

– якщо раціонально неможливо передбачити кращі вирішення» (ККЦ 2243). Чисто людським світлом розуму можна дійти висновку, що в Україні такі обставини, на жаль, склалися. Проте, слід зазначити, що той, хто закличе цю теоретичну максиму перенести в українські реалії, має брати на себе повну відповідальність за їхнє втілення в життя.

Щодо застосування першого права на практиці, кожен має вирішувати на особистому рівні, а щодо другого – то таке рішення мало би бути відповідальним, розважливим і все ж таки вимушеним. Той, хто відважиться застосувати друге право, має бути свідомим наслідків такого рішення, його можливих реальних результатів і власної відповідальності перед людьми і Богом.

Жодні радикальні дії, які призвели б до людських жертв, не матимуть жодного оправдання, якщо ці дії не буде вчинено виключно, як єдиний можливий вихід заради збереження життя людей. Відповідальність за подальший розвиток подій зараз лежить практично на кожному християнинові України. Необережне слово, вчинок, більше того, необережна поведінка зараз в Україні можуть спровокувати лавину цілком непередбачуваних наслідків.

У цій ситуації слід пам’ятати, що життя кожної людини, її фізичний та моральний інтигритет (це безпосередньо включає в себе дотримання усіх прав людини) є найбільшою цінністю. За кожну людину зокрема, а навіть за катів, які закатували уже не одну жертву, Ісус на Голготі пролляв свою Кров. Але також треба пам’ятати і те, що ми покликанні захищати своє власне життя і життя тих, за кого несемо відповідальність. Жертвувати своїм життя можна тільки з надзвичайних причин, а серед них – свідчення віри та оборона людського життя.

Також, з огляду на безмежну цінність людського життя, слід позбуватися ідолів. Таки ідолами можуть бути ідеології та їхні похідні. Жоден ідол, яким би він привабливим не виглядав, якими табу він би не був захищений, не є достойний того, щоб на його вівтар складати людські жертви. Тільки реальна оборона людського життя може бути виправданням для застосування насильства, але лише стільки, скільки потрібно для захисту.

Також необхідно пам’ятати, що владою в Україні є народ, а не чиновники, вибрані для її звершення. Теперішня так звана влада є тільки органом, який привласнив собі усю повноту влади в Україні, до того ж, незаконно і аморально, тому її розпорядження втратили чинність. Всяке її розпорядження є тільки продовженням лінії беззаконь.

Друге. Ситуація в Україні розвивається за спіраллю радикалізації та загострення конфлікту. Тому необхідно бути готовими, особливо психологічно, до найгірших сценаріїв її розвитку. А це, перш за все, передбачає утримання від паніки. Навчімося не сіяти паніку і самому не панікувати, оскільки паніка здатна позбавляти людину здорового глузду, а в небезпечних ситуаціях присутність потрібного здорового глузду є необхідною передумовою збереження власного життя і життя інших.

Також не можна легковірно вестися за плітками і різними сигналами тривоги. Їх треба перевіряти. Наступне – бути готовим у разі потреби відгукнутися на заклик до оборони людських життів і свободи. У випадку зникнення зв’язку – телефонного, стільникового, інтернету, треба діяти згідно з рекомендаціями легальної влади, яку визнає народ.

Слід також брати участь в акціях протесту в можливий і доступний спосіб, щоб вершити тиск на узурпаційну владу, змушуючи її до поступок, або, щонайменше, до поступок її функціонерів на місцях, а також не давати їй розвернути свою терористичну діяльність на повну потужність.

Будь-яка підтримка узурпаційної влади, приналежність до її партії, небойкотування її фінансувальників, виконання її злочинних наказів, чи навіть просто нейтральність до неї – є прямим потуранням злочинам, які ця влада вершить.

Тому слід пояснювати своїм друзям і знайомим, які в якийсь спосіб стали колабораціоністами теперішньої узурпаційної влади (члени Партії регіонів, судді, правоохоронці, чиновники), що їхня співпраця з цією владою є співучастю у її гріхах, і то тих гріхах, які волають до Неба про помсту. Це потрібно робити з любов’ю і вболіванням про їхнє спасіння і туземне життя.

І найголовніше для нас, християн, – постійно перебувати у молитві за розв’язання цієї ситуації на добро народу Божого і більшу славу Божу!

о.Орест-Дмитро Вільчинський