Псевдособор 1946 року: трагічні і героїчні сторінки

Минає сімдесята річниця сумнозвісних подій. Тоді, у 1946 році, в такому знаковому для УГКЦ та Галичини соборі Святого Юра радянські спецслужби, використовуючи священноначалля Російської Православної Церкви, провели спецоперацію, яку вони ще й до сьогодні називають Львівським возз’єднавчим собором.

Пропонуємо подивитися на ці трагічні і одночасно героїчні сторінки нашої історії крізь призму свідчень очевидців, що їх надав Інститут історії Церкви УКУ. У статті використовуємо спомини про Львівський псевдособор уже покійних владик Софрона Дмитерка та Филимона Курчаби і дочки репресованого священика Дарії Коваль.

* * *

Напередодні псевдособору відбувалися репресії тих священиків, які не хотіли переходити на православ’я. Списки священиків подавав о. Гавриїл Костельник, який очолив рух духовенства і вірян трьох греко-католицьких єпархій за возз’єднання із Православною Церквою. Душпастирів арештовували. «Щоб зламати опір, мусіли арештувати багатьох цінних священиків, аби й інших заставити підписати це возз’єднання. Бо їм була дана вказівка – за всяку ціну перевести у православ’я», – пригадував владика Софрон Дмитерко, Єпископ Івано-Франківської єпархії УГКЦ, у своєму давньому інтерв’ю.

Ініціативна група о. Костельника, до якої входили ще о. Михайло Мельник та о. Йосиф Пельвецький, їздила на соборчики в кожний деканат. Вони заявляли, що нібито цей перехід врятує Церкву і це не буде злочином чи відступництвом. Бо, мовляв, не потрібно відлучатися від Бога, а просто не згадувати Папу. Коли священики відмовлялися від цього, тоді Костельник викликав кагебістів. «Він казав: якщо отці не хочуть, то всіх чекає така ж доля, як владик. Тож необхідно перехід здійснити формально, а совість – не зобов’язує. Такими підступними словами він промовляв. Тому багато йшли і робили так», – розповідав в інтерв’ю владика Филимон Курчаба, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ.

Примітно, що під час цих агітаційних «відвідин» наголошували на возз’єднанні греко-католиків із Православною Київською Церквою. Про Російську тоді не було мови.

Монахів же вважали занадто впертими і свідомими. Владика Софрон Дмитерко пригадував: «Мене, як викликали й агітували, то пропонували йти до Костельника і брати будь-яку парафію в місті. Я їм відмовив. То вони потім довго не турбували. Мовляв, з монахом шкода й говорити». З редемптористів, за словами єпископа, перейшли на православ’я тільки деякі молодші: «Один був наймолодший. Він дуже боявся фізичного насильства. Він фіктивно одружився…» Та більшість були ув’язнені або виїхали на Захід. Єпископи ж добре знали тактику атеїстичного режиму, тому на своє місце вже наперед призначали священиків.

До речі, батько владики Софрона був одним із тих, хто здійснив цей перехід. «Мені він розказував, що до нього прийшов майор із гранатою в руці і сказав їхати на той собор», – розповідав єпископ. Проте, при смерті (хворів на лейкемію) він визнав свою католицьку віру.

Дарія Коваль пригадує, як напередодні 1945 року відбувалися репресії. Її батька арештували за те, що не хотів перейти на православ’я, хоч під час слідства йому обіцяли, що стане єпископом. Арешт відбувся в Кам’янці на Львівщині. Ось як описувала це донька: «Тато після Літургії повернувся додому. Сіли всі до обіду. Після цього хтось постукав у двері. Увійшли енкаведисти і заявили про арешт батька… Тато лише запитав, чи можна помолитися. Вони дозволили. Усі клякнули біля образу Матері Божої. І ми, тато, мама, я і моя сестра та двоє діточок, клякнули і молилися. Ті енкаведисти дивилися на нас здивовано. Не бачили перед тим, що діти вміють хреститися». А надворі священика вже чекала машина, в якій теж були такі, як і він, отці. Згодом його повезли в тюрму на Лонського у Львові, потім у Золочів, а потім на заслання в Мордовію.

За спогадами владики Софрона Дмитерка, особливо переманювали ігуменів монастирів. Спочатку ніхто не переходив. Та потім деякі відділилися від монашої спільноти, порушуючи церковні канони. Вони одружувалися, не маючи на це права. Тож «пішли по лінії найменшого опору». «Деякі з них наверталися перед смертю», – пригадував єпископ.

Після самої події псевдособору в середовищі священиків панувало розчарування. Бо підписали той перехід ті, від котрих ніхто такого не сподівався. «Усі ті, що підписали, й ті що не підписали, бачили, що це було насильством. Один священик хотів сказати, щоби ще відложили голосування на другий день, щоб порадитися й подумати. Його більше ніхто не бачив на тому соборі…» – згадували свідки ці сумні факти.

Ще 6 березня до Львова почали звозити делегатів «собору», яких поселяли в найдорожчих львівських готелях та дуже добре харчували. Старалися привезти з кожного деканату, окрім самих деканів, бодай ще одного священика.

Псевдособор тривав два дні. Його розпочали молитвою «Царю Небесний…». На соборі були представники КГБ, які стежили за священиками не тільки в соборі, а й в готелі, де всі мешкали. Далі о. Костельник зачитав з проповідальниці відозву, щоб роз’єднатися із Ватиканом. За це першого дня голосували (підносили руки) не тільки священики, а й представники КГБ. Усякий спротив проти проведення «собору» усувався. Привозили священиків та делегатів з готелю автомобілями КГБ. Операцією керував полковник Богданов, а згори – акцію провести велів Хрущову Сталін. З мирян нікого не було.

Другого дня для тих, хто підписав, у готелі «Брістоль» біля Оперного театру була гучна забава. Танцювали, незважаючи на те, що був час Великого посту.

Сам же о. Костельник давно був проти унії і папства. У своїх навчаннях у семінарії, де він був професором філософії, виголошував єресі. Тому митрополит Андрей Шептицький його звільнив. «Потім, як переповідали священики, він впав у депресію. Почав пити, бо не пішло по його лінії. Думав, що буде дійсно реставрована Церква, православіє, мирним шляхом. Видно трохи совість його рушила…» – роздумував владика Софрон. Отця Костельника вбили через два роки після псевдособору, коли він виходив із захристії після Літургії.

Багато греко-католицьких монахів, зокрема редемптористів, були на заслані до Сибіру. Деякі пішли до армії. «Монахи, вислуживши свій час в армії, три роки, хотіли вертатися… та не було вже нашого монастиря. Той сталінський режим ними дуже опікувався. Тож вони були на приміті», – переповідає владика Филимон Курчаба.

Був наказ, що хто не перейшов на православ’я, той не може здійснювати священнослужіння, ні публічно, ні приватно. Порушникові загрожувало ув’язнення чи заслання. Деякі з тих, які перейшли на православ’я, підтримували стосунки зі своїми колишніми співбратами. Однак більшість виявляли вороже ставлення, щоб не бути звинуваченими у зв’язках із уніатами.

Чимало священиків працювали на цивільних роботах. «Я працював спочатку касиром, потім бухгалтером, а згодом навчався у Львівському торговельному технікумі», – розповідав єпископ Софрон.

У таборі Мордовії батька п. Коваль, як священика, поважали. «Батько сповідав, сварив, коли треба було. Важкі роботи йому не давали. Він рано скоренько вставав і відправляв Службу Божу. Приїхав дуже худеньким», – згадувала жінка. За її словами, у таборі були й православні священики, про яких її батько змінив думку: «Сказав, що серед них були дуже побожні і мудрі отці. Напевно, їх тому й арештували, що вони мали власну думку й характер». Переживши великі випробовування, батько п. Дарії, одначе, був переконаний, що репресії потрібні, аби український народ очистився і більше заслужив релігійну свободу.

Після псевдособору народ осиротів. Однак ті священики, які залишилися, потайки хрестили, хоронили, давали шлюби. Владика Софрон із вдячністю згадував: «Люди берегли священиків. Дух в народі був живий, і народ тішився, що може терпіти за віру. Ті, що були виховані в релігійному дусі, слухали Ватиканське радіо».

Руслана Ткаченко