Річниця псевдособору 1946-го і наші сучасні реалії

Цього тижня звершується сумна дата – 70-та річниця псевдособору у Львові, який «воз’єднав» галицьких греко-католиків зі сталінською РПЦ. Організаторами цього ганебного дійства однаковою мірою були і сталінський режим, і російська православна церква. Опубліковано чимало таємних документів совєтських спецслужб, які не тільки доводять цей факт, але потверджують, що православне духовенство брало активну участь у переслідувані греко-католиків до самого падіння комуністичного окупаційного режиму.

І хоча від часу Львівського псевдособору минуло 70 років, для українських греко-католиків ця подія усе ще є свіжою раною. І тому, що живе у спогадах представників генерації, які пам’ятають жахіття приходу «визволителів» (саме переслідування УГКЦ в Україні тривало практично до 1990 року). І з тієї причини, що, попри всі намагання замовчувати факти і їхні наслідки, Львівський псевдособор донині є реальною перепоною для діалогу між православними і греко-католиками.

Московський патріарх не тільки не визнає своєї участі у сатанинській справі переслідування християн, але й старається показати себе мало не рятівником християнства в Галичині, мовляв, як би не ми, то комуністи би перетворили Галичину на атеїстичний край. До сьогоднішнього дня московські православні співають брехливу жалібну пісеньку про розгром уніятами трьох православних єпархій в Галичині, розповідають казки про уніатську русофобію і вигадки про переслідування уніятами «канннонічєскаго праваславія».

Та що там московські православні… Жодного вибачення від українських православних за участь їхнього духовенства у переслідуванні УГКЦ під комуністичним режимом греко-католики теж не почули. Не є таємницею і участь патріарха Філарета, тодішнього московського православного патріаршого екзарха України, в брехливій пропагандистській кампанії комуністичного режиму проти УГКЦ. Так само, як відомі факти, що частина православного духовенства, яка доносила «органам» на греко-католиків за часів комунізму, тепер стала частиною духовенства УПЦ КП та УАПЦ. Складається враження, що наші православні брати страждають вибірковою втратою пам’яті або ще й нині вважають свою участь в комуністичному переслідувані УГКЦ нормальною, допустимою і морально виправданою.

Зрештою, це справа самих православних. Проте відсутність хоча б формального вибачення з їхнього боку за участь у переслідуванні УГКЦ у часах кризи та агресії з боку РФ не сприяє єдності українського суспільства перед лицем небезпек, які загрожують його існуванню. Може, прийшов вже той час, коли українським християнам потрібно перестати оглядатися на істерики Москви про «канонічних і неканонічних» та розпочати діалог істини? Здається, саме такий діалог і щире прагнення єдності поміж українськими християнами був би виразом правдивої любові до народу й України, на відміну від показних піар-акцій.

Як виглядає, м’яч на боці православних – ініціатива за ними. Головне, щоб рука примирення, яку простягають греко-католики, не затерпла.

о.Орест-Дмитро Вільчинський