Різдвяна проповідь Папи Франциска

Ввечері, 24 грудня 2016 р., Папа Франциск очолив в базиліці Святого Петра у Ватикані Нічну Різдвяну Святу Месу, під час якої виголосив наступну проповідь:

«Божа благодать з’явилася спасенна всім людям» (Тит 2,11). Слова святого апостола Павла пояснюють таїнство цієї святої ночі: явилася Божа благодать, Його безкорисливий дар; в дарованому нам Дитяті стає конкретною Божа любов до нас.

Це ніч слави, тієї слави, яку проголошували ангели у Вифлеємі, і яку сьогодні ми проголошуємо по всьому світі. Це ніч радості, тому що від сьогодні й назавжди Бог, Вічний, Безмежний є Богом-з-нами: Він недалеко, ми не мусимо шукати Його в небесних сферах чи в якихось містичних ідеях; Він близько, Він став людиною і ніколи не втомиться від нашої людської природи, яку вчинив Своєю. Це ніч світла: того світла, провіщеного Ісаєю (пор. 9,1), що просвічує тих, які ходять у темряві, воно явилося та огорнули вифлеємських пастухів (пор Лк 2,9).

Пастухи просто відкривають, що «хлоп’ятко нам народилося» (Іс 9,5) і розуміють, що вся ця слава, вся ця радість і все це світло зосереджуються в цій єдиній точці, в цьому знакові, вказаному ангелом: «Знайдете Дитя сповите, що лежатиме у яслах» (Лк 2,12). Це знак назавжди, щоб знайти Ісуса. Не лише тоді, але також і сьогодні. Якщо хочемо відсвяткувати справжнє Різдво, споглядаймо на цей знак: тендітна простота малого немовляти, ніжність Його спочивання в яслах, ніжність пелюшок, якими Його повито. Там перебуває Бог.

Цим знаком Євангеліє відкриває нам парадокс: говорить про кесаря, про правителя, про великих цього часу, але уприсутнюється не там. Він не являється в благородній палаті царського палацу, але серед убогості стайні; не серед примарної розкоші, але в простоті життя; не у владі, але у вражаючій простоті. І для того, щоб Його зустріти, слід йти туди, де Він перебуває: необхідно схилитися, зійти вниз, стати малими. Дитя, що народжується, ставить перед нами виклик: Воно кличе нас полишити ілюзії примарного, щоби прямувати до суттєвого, відмовитися від наших ненаситних претензій, залишити постійне незадоволення та смуток за якимось речами, яких завжди бракуватиме. Нам буде корисно залишити ці речі, аби в простоті Бога-Дитяти віднайти мир, радість і світлий сенс життя.

Піддаймося викликові, який перед нами ставить Дитя у яслах, але також викликові з боку дітей, які сьогодні не лежать в колисках, приголублені любов’ю матері та батька, але покладені в нужденних «яслах гідності»: у підвальних сховищах, ховаючись від бомбардувань, на тротуарах великих міст, на дні перенавантажених мігрантами човнів. Нехай стануть для нас викликом діти, яким не дозволяють народитися, які плачуть, бо ніхто не вгамовує їхнього голоду, які тримають в руках не іграшки, а зброю.

Таїнство Різдва, що є світлом та радістю, ставить виклик і хвилює, бо є, одночасно, таїнством надії і таїнством смутку. Воно носить в собі присмак смутку, адже любов не приймають, життя викидають, немов непотріб. Подібно трапилося зі святими Йосифом і Марією, які зустріли зачинені двері та поклали Ісуса в яслах, «тому що не було для них місця в заїзді». Ісус народжується відкинений деякими і байдужий для ще більшої кількості людей. Також і сьогодні можна зустріти ту саму байдужість, коли Різдво стає святом, в якому головними особами замість Нього стаємо ми; коли світла торгівлі затінюють Боже світло; коли ми журимося подарунками, але залишаємося нечутливими до відкинених за борт суспільного життя. Цей дух світськості полонив наше Різдво: слід визволити його!

Але Різдво, насамперед, має присмак надії, адже, не зважаючи на нашу пітьму, знову сяє Боже світло. Його привітне світло не лякає; Бог, закоханий у нас, притягає нас Своєю ніжністю, народившись між нами убогим і слабким, як один із нас. Народжується у Вифлеємі, що означає «дім хліба». Здається, що цим Він хоче нам сказати, що народжується, як хліб для нас; народжується, аби дати нам Своє життя; приходить у наш світ, аби принести нам Свою любов. Він не прийшов, аби пожирати й наказувати, але щоб годувати й служити. Таким чином, існує безпосередній зв’язок між яслами і хрестом, на якому Ісус стане роздробленим хлібом: це провідна нитка тієї любові, що приносить себе в дар і спасає нас, що проливає світло на наше життя, вливає мир у наші серця.

В ту ніч це зрозуміли пастухи, що належали до найвідкиненіших верств свого часу. Але ніхто не є відкиненим у Божих очах, тому саме вони були запрошені на Різдво. Той, хто був самовпевненим, самодостатнім, перебував удома серед своїх справ, натомість пастирі «пішли притьмом» (пор Лк 2,16). Тож і ми дозвольмо, аби Ісус цієї ночі потривожив нас і покликав, йдімо до Нього з довір’ям, починаючи від того, в чому почуваймося маргіналізованими, починаючи від своїх обмежень, починаючи від своїх гріхів. Дозвольмо, аби нас торкнулася Його спасенна ніжність. Наблизьмося до Бога, Який стає близьким, зупинімося, щоб споглядати вертеп, уявляймо Ісусове народження: світло й мир, максимальна убогість і відкинення. Входьмо у справжнє Різдво разом з пастухами, принесімо Ісусові те, ким ми є, наші виключення та незаліковані рани, наші гріхи. Таким чином, в Ісусі ми відчуємо справжній смак Різдва: прекрасність стану бути любленими Богом. Стоїмо разом з Марією та Йосифом перед яслами, перед Ісусом, що народжується як хліб мого життя. Споглядаючи Його смиренну та безмежну любов, просто подякуймо Йому: дякую Тобі за те, що Ти все це зробив для мене.