Секрет щасливого подружжя від Дж.Р.Р.Толкіна

Дж.Р.Р.Толкін був романтиком. Коли він зустрів свою майбутню дружину Едіт, йому було 16 років. Він захопився нею і почав неформальну дружбу, регулярно запрошуючи її на чаювання. Коли священик, котрий був опікуном Толкіна, дізнався про цей роман, він заборонив хлопцю контактувати з Едіт аж до того часу, коли йому виповниться 21 рік, щоб не відволікати його від навчання. Толкін неохоче погодився. Впродовж довгих п’яти років він чекав на ту, котра, на його переконання, була його спорідненою душею. Увечері свого 21-річчя він написав Едіт листа, висловлюючи свою любов до неї та попросив її руки. Через тиждень вони були заручені.

Впродовж свого життя Толкін писав до своєї дружини любовні поеми, а у листах до друзів він дуже ніжно висловлювався про неї. Однак, мабуть, найбільш відомим і тривалим присвяченням своїй коханій дружині було перенесення їхнього роману в міфологію Середзем’я, в історії Берен і Лутієн. Більш зворушливого присвячення важко знайти. Він писав до свого сина Крістофера:

«Я ніколи не називав Едіт Лютієн, але вона була джерелом історії, яка в свій час стала важливою частиною Сильмариліону. Вона була вперше записана в невеличкій лісовій галявині, наповненій болиголовом, в Рус у Йоркширі (де я впродовж короткого часу командував форпостом Хамбер Гарісон у 1917 р., а вона мала змогу пожити зі мною деякий час). В ті дні її волосся було чорне, наче ворон, її шкіра була чистою, а очі – світліші ніж тоді, коли ти міг їх бачити, і вона співала і танцювала».

Навіть після смерті Толкін не покинув свою Едіт. Він похований поруч з нею, під однією плитою, на якій вигравіювані імена Берен і Лутієн. Кажучи популярними словами, Толкін був дуже «закоханий» у свою дружину.

Справжня любов приносить біль

Дж.Р.Р.Толкін був щасливо одружений впродовж 55 років. Сучасний показник розлучень є надзвичайно високим, дехто взагалі відмовляється від моногамних подруж, заявляючи, що це просто неможливо чи нездорово. Що ж такого мав Толкін, чого не мають багато подруж? Як йому вдавалось підтримувати його? Відповідь проста: Він розумів, що справжня любов включає самозречення.

Сучасне поняття любові розуміє лише почуття і зосереджується лише на самій особі. Відповідно до сучасного пояснення, якщо хтось тебе збуджує, якщо від тієї особи в тебе починає швидше битись пульс, якщо ця особа підтримує тебе і твої бажання, то ти можеш сказати, що ти – закоханий.

Будучи глибоко прив’язаним до своєї дружини, Толкін відкинув це поверхневе розуміння любові. Натомість він прийняв католицьке розуміння справжньої любові, що зосереджується на іншій особі – вимагає пожертви природними інстинктами і рішучого акту волі.

Щоб проілюструвати Толкінове глибинне бачення подружньої любові, хочу поділитись уривком з його листа до сина, Майкла Толкіна. Це – інша сторона Толкіна, з якою мало хто знайомий. Для тих, кому властиве більш почуттєве бачення любові, його слова можуть бути шокуючими, навіть образливими. Однак, він висловлює ту істину, яка, якщо її зрозуміти і прийняти, приносить справжнє і тривале щастя в подружжя. Ось скорочена версія листа.

«Виходу немає»

Чоловіки не є [моногамними]. Не слід прикидатись. Чоловіки просто не є такими, а не через їхню тваринну природу. Моногамія (хоча вона вже давно була основоположною у наших успадкованих ідеях) є для нас, чоловіків, частиною «об’явленої етики», відповідно до віри, а не тіла. Суть занепалого світу полягає в тому, що найкращого неможливо досягнути шляхом вільного задоволення, чи тим, що називають «самореалізацією» (зазвичай, це гарна назва самозадоволення, цілком ворожого до реалізації інших); але шляхом відмови, шляхом страждання. Вірність в християнському подружжі тягне за собою величезне умертвлення.

Для чоловіка-християнина виходу немає. Подружжя може допомогти освятити і скерувати в правильному напрямку його сексуальні бажання; його благодать може допомогти йому в боротьбі; але боротьба триває. Воно не задовольнить його – бо голоду можна уникнути тільки регулярно споживаючи їжу. Воно принесе стільки ж труднощів чистоті, властивій цьому стану, скільки й полегшення.

Жоден чоловік, як би сильно він не кохав свою наречену, ще будучи молодим, не був вірним своїй дружині розумом і тілом без навмисного свідомого вправляння своєї волі, без самозречення. Мало кому про це говорять – навіть тим, кого виховують «в Церкві». А з тих, хто поза її межами, взагалі рідко хто чув про це.

Коли зачарування спадає, чи просто менше діє, вони починають думати, що зробили помилку, а справжню споріднену душу ще потрібно знайти. Цією справжньою спорідненою душею дуже часто виходить наступна сексуально приваблива особа, що трапляється на шляху. Хтось, з ким вони можуть дуже вигідно одружитись, якщо тільки не… розлучитись згодом.

І, звичайно, як правило, вони цілком праві: вони таки зробили помилку. Тільки дуже розумний чоловік може в кінці життя зробити

мудре судження щодо того, з ким, посеред усіх можливих варіантів, йому слід було найвигідніше одружитись! Майже усі подружжя, навіть щасливі, є помилкою: в тому значенні, що майже безсумнівно (в більш ідеальному світі, чи навіть в цьому недосконалому, але будучи більш уважними), обидва партнери могли знайти більш підходячих партнерів. Але «справжня споріднена душа» – це та, з якою ти одружений. У цьому занепалому світі за провідників ми маємо лише розсудливість, мудрість (в молодості – рідше, переважно – в старості), чисте серце і вірність волі…

(Листи Дж.Р.Р.Толкіна, ст. 51-52)

Любов – це боротьба

Як я писав, прямі слова Толкіна про подружжя можуть бути образливими для когось. «Якщо ти насправді когось любиш», – посперечались би вони, – «то не може бути важко любити цю людину! Це не повинна бути боротьба. Подружжя як умертвлення? Як це зневажливо! Напевно, ти насправді не любиш свою дружину».

Такий спосіб думання упускає один момент, бо справжня любов є боротьбою проти самолюбства. Це – боротьба проти нашої занепалої і дуже егоїстичної природи. Це – вмирання, яке дає життя. І кожен чоловік, котрий чесний з самим собою, визнає, що Толкін – правий. Боротьба за чистоту і вірність ніколи не завершується, незважаючи на те, наскільки ти кохаєш свою дружину.

Суть любові – це акт волі. Почуття в подружжі приходять і відходять. Ті, хто перебуває в щасливому подружжі, є тими, хто вибирає: вибирає любити своїх дружин більше, ніж самих себе, хто вибирає пожертвувати своїми короткотривалими бажаннями заради довготривалого щастя, котрі вибирають давати замість того, щоб брати.

І знаєте що? Якщо ви обираєте бути вірними, щастя неуникно приходить. Так багато людей здаються тоді, коли все стає складно – власне в цей момент, якби вони просто вибрали бути вірними і боротись, то б знайшли справжнє щастя, що чекає на них в кінці боротьби. Як якось писав ще один щасливо одружений католик, Г.К. Честертон, «Я знав багато щасливих подруж, але жодного сумісного. Уся мета подружжя полягає в тому, щоб боротись і вижити в той момент, коли несумісність стає беззаперечною. Бо чоловік і жінка, як такі, є несумісними».

Справжня радість і тривале щастя в подружжі – можливі. Чисельні подружжя, включаючи Толкінове, підтверджують цей факт. Однак ми ніколи не знайдемо цієї радості, якщо зосереджуватимемося на собі. Парадокс в тому, що для того, щоб знайти щастя, яке шукаєш, потрібно забути про себе.

Чоловіки, якщо хочете вірного і щасливого подружжя, то мусите померти для себе. Ви маєте поставити дружину на перше місце. Ви маєте любити її через пожертву і самозречення – так само, як Христос полюбив свою наречену – Церкву. Це простий секрет, про який так багато чоловіків не знають.

Автор: Sam Guzman, The Catholic Gentleman

Переклад: «Католицький оглядач»