Святі, а не коментатори

Остерігайтеся спокуси повірити «пророцтвам про Кінець часів» у скрутні часи

проф. дкр. Олександр Р. Січ

Старший Викладач, Кафедра Фізики

Державний Університет Кенесо, Штат Джорджія

Неділя, 12 Жовтня 2025 року

Присвячено отцю Йосифату Воротняку, ЧСВВ, у сімнадцяту річницю його смерті: середа, 22 жовтня 2008, року Господнього.

Попередні роздуми

Війна — це пекло, і Україна знає це до кісток: імперський проєкт сусіда націлений не лише на територію, а й на народ, прагнучи розчинити Україну як націю й звести її до самого лиш ресурсу для нових зазіхань на Європу — старої імперії в новому вбранні. Та саме тому, що війна — це пекло, вона також є горнилом, у якому випробовуються душі. На жаль, у час війни (або загалом у важкі часи) множаться фальшиві пророки, що торгують хронологіями й «ознаками» «Кінця часів», удаючи, ніби страх — це мудрість. Однак Господь забороняє нашій цікавості переступати туди, де належить лише послух: «про той день і годину ніхто не знає». Страх — це смерть. Юлій Цезар (через Шекспіра) зауважив: «Боягузи помирають багато разів до своєї смерті; відважні лиш раз знають смак смерті». А генерал Джордж С. Паттон твердив: «Страх убиває більше людей, ніж сама смерть».

Варто згадати одну з найкращих світських візій того, як долати страх, — із роману Френка Герберта Дюна. У тій історії літанія Бене Ґессеріт проти страху — один із найвідоміших висловів про страх, який постає як руйнівна сила, що мусить бути здерта віч-на-віч: «Я не повинен боятися. Страх — убивця розуму. Страх — це мала смерть, що приносить цілковите винищення. Я зустріну свій страх в обличчя. Я дозволю йому пройти крізь мене й повз мене. І коли він мине, я зверну погляд на його слід. Там, де пройшов страх, не залишиться нічого. Залишуся лише я». Згадаймо також мудрі слова з Володаря перснів: «Жаль, що це сталося саме за мого часу, — сказав Фродо. — Так само шкодують усі, хто живе у такі часи, — відповів Ґандальф. — Але вирішувати це не ним і не нам. Нам вирішувати лише те, що робити з часом, який нам дано». Немає чого боятися того, що нас гнітить, — відвага народжується у найнесподіваніших місцях і в найтяжчих обставинах. Лише через вогонь ми стаємо золотом.

Ніщо з цього не означає й не натякає, що українці повинні скласти зброю. Небажання захищати слабких і стражденних саме по собі є тяжким гріхом занедбання. Українців не покликано до пацифізму, бо мир — це не просто відсутність насильства, а присутність справедливості. Річ у пріоритеті й меті: коли українці б’ються з ворогом перед собою, то насамперед боронять те, що стоїть позаду них — родини й ненароджених, старших і поранених, церкви й школи, мову й правопорядок, гідність осіб і свободу поклонятися Богові.

Ба більше, це висвітлює вирішальну різницю між патріотизмом і націоналізмом. Одночасне заохочення та застереження Святого Папи Івана Павла ІІ було ясним: патріотизм — це любов до своєї країни з належною пошаною до інших; націоналізм — це розладнана любов до країни, шовіністична й виключальна, що заперечує рівні права інших. (Щоб переконатися в цьому, досить поглянути на нинішній стан Російської Православної Церкви як маріонетки націоналістичної ненависті в руках Путіна.) Українська Греко-Католицька Церква відіграла провідну роль у плеканні української національної ідентичності, особливо в Галичині у ХХ столітті під чужим пануванням. Роль УГКЦ була почесною, бо вона не стала знаряддям етнічного націоналізму, а зберігала здорову рівновагу між католицькою християнською місією та громадянською самосвідомістю. Досвід переслідувань за радянського режиму та виживання як «підпільної» Церкви засвідчив її духовне покликання, що переходить межі націоналізму, водночас сприяючи збереженню української культури й віри — шануючи етнічну своєрідність у вселенській єдності Церкви.

Справді, християнське завдання, хоч і важке (таке ж важке й вимогливе, як Христос, що несе Свій Хрест), водночас святіше. Як учив Дітріх Бонгьоффер, Бог мусить бути першим: дорога благодать, а не дешеві гасла — прикладом особливо ницого й, на жаль, поширеного гасла є «Україна — понад усе!», що відлунює привласнене нацистами «Німеччина — понад усе!». Тож відкиньте відчай (який є гріхом проти надії — буквально, гріхом проти Святого Духа), відкиньте ненависть (що роз’їдає серце, яке ми прагнемо боронити), і візьміть на себе рівномірнішу працю — візьміть до рук молитву й піст, покаяння й гідне Причастя, діла милосердя та обов’язки свого стану в житті. Хай пильність буде моральною, а не математичною; хай світильники лишаються підлітленими, аби навіть це випробування стало годиною зростання у святості.

Як я потрапив у тенета — і що розвіяло чари

Мені соромно зізнатися, але від старших класів школи до приблизно другого курсу коледжу мене заполонила «лихоманка Кінця часів». Дві течії підхопили мене: (а) книжки Гела Ліндсі (на кшталт The Late Great Planet Earth) — і досі стоять на моїй полиці як скам’янілості колишньої довірливості — і (б) місцевий протестантський фундаменталістський «цирк» зі своїми яскравими фільмами на кшталт A Thief in the Night. У всьому цьому був присмак терміновості, дофамін розшифровування; і водночас — бізнес-модель. Такі оповіді роблять порядних людей нервовими, водночас приносячи чималий прибуток їхнім постачальникам. Воно ще й стравлювало людей — усіх із дилетантськими тлумаченнями — між собою, чинячи саме ту обманливу працю сатани, який сіє поділ, чвари, незгоду і ненависть. (Слово «диявол» походить від грецького διάβολος — diábolos — від дієслова «кидати обвинувачення, обмовляти» й «сіяти розбрат»).

Іронія в тому, що весь цей проєкт у буквальному сенсі небіблійний. Чи живемо ми в «останній час»? Лише Бог знає. Писання однозначно забороняє нам передбачати або вдавати, що ми знаємо «коли»: «Про той день і годину ніхто не знає — ані ангели небесні, ані Син, лише Отець» (Матея 24:36). Світ переживав страшні епохи й раніше, і Божий народ витримував їх без схем і зворотних відліків. Так, у наш час Євангеліє може сягнути майже кожного закутка земної кулі, як і прорікав Ісус (Матея 24:14). Але така доступність накладає іншу відповідальність: правильно читати й приймати Писання. «Найперше знайте, — пише Петро, — що жодне пророцтво Писання не допускає приватного тлумачення» (2 Петра 1:20). Йдеться не про гру в оракула, а про підпорядкування розуму й життя Слову.

Пильність — не пророцтва й не часові рамки

Тож зробіть своїм усталеним наміром бути вірними Христові, що б не трапилося. Зробіть своїм усталеним наміром зростати у святості: «Пильнуйте миру з усіма та святості, без якої ніхто Господа не побачить» (Євреїв 12:14). Святість — це не атмосферний настрій; це свідоме, тривале діло, до якого зобов’язаний кожен вірний. Саме тому Писання забороняє датування: заповідь відводить нашу увагу від спекулятивних календарів до навернення. Занадто часто «підприємець Кінця часів» витрачає сили на перемогу в диспутах, а не в єдиному змаганні, що має вагу — владі над власними вадами. Замість працювати над собою, провісники працюють над тим, аби переконати інших у своїй правоті.

Христові застереження не можуть бути яснішими. У притчах про Повернення Пана (Луки 12:35–48; Матея 24:45–51; Матея 13:33–37; пор. Матея 25:1–13; 25:14–30) звучить одна і та сама тема: будь знайдений вірним на своєму посту, коли Він прийде. Пильність — це не адреналін і не запаморочення «пристрасті»; це стійка звичка чесноти. Підпережіть стегна, тримайте світильники запаленими, займайтеся справою Пана — молитвою, покаянням, справедливістю, ділами милосердя. Християнська пильність — це не задихана паніка, а тихісна радість: «Блаженний той слуга, якого пан, прийшовши, застане при ділі» (Луки 12:43). Ознака готовності — плідність, а не «інсайдерські знання». Коли одержимість «я знаю, що гряде» перероджується в систему, вона породжує зневагу до «непробуджених», «непоінформованих» чи «непросвітлених» ближніх. А Господь застерігає, що такий слуга зрештою б’є співслуг і живе в розкоші. Контраст разючий: есхатологія — дисциплінована теологія останніх речей, остаточної долі особи і світу — не головоломка для розв’язання; це суд, до якого слід готуватися. Бог шукає святих, а не коментаторів.

Кращий шлях — тримати світильники підлітленими й палаючими

Знехтувати цим — не лише нерозумно; це непослух. Ісус зачиняє двері для датування: «Про той день і годину ніхто не знає» (Матея 24:36). Воскреслий Господь підтверджує: «Не ваша справа знати часи й пори, які Отець установив Своєю владою» (Діянь 1:7). Коли ми перетворюємо пильність на нумерологію, ми підмінюємо послух театром. А театр небезпечний духовно. Котеджна індустрія «пророцтв про Кінець» — це відволікання, замасковане під запал. Вона відсмоктує увагу від сповіді, від щоденного іспиту совісті, від діл милосердя, які можна запланувати й справді виконати. Вона полегшує — ба навіть робить ледачим — гнівне говоріння про кінець при занедбанні обов’язків власного стану життя: дружина потребує терпеливості, діти — формації, парафія — волонтерів, студенти — вчителів, колеги — підбадьорення. Ті, хто живиться цим стимульним колом, рідко бувають спокійними. Манія обіцяла їм знання; видала неспокій.

Якщо це звучить знайомо — так і є. Та сама метафізична хиба повертається, у світському вбранні, в марксизмі. Авангард Партії заявляє, що знає внутрішній годинник історії, володіє «наукою», яка виправдовує програму, веде «тьмяні маси» з невідання й узгоджує суспільство з невблаганним маршем поступу. А ті, хто опирається? Це перепони, які слід засоромити, змусити замовкнути або розчавити. Це впевненість гностицизму — «таємне знання», що дає владу — одягнена не в апокаліптичні діаграми, а в діалектичний матеріалізм. Дух — той самий: «знавці» стають суддями всіх інших, тим часом як їхні власні душі атрофуються.

Церква пропонує кращу дорогу — давню, звичну й визвольну. Призначайте години для щоденної молитви. Практикуйте духовне читання з Євангеліями. Постіть так, щоб виховувати апетит слухати. Тримайте короткі рахунки з Богом у частій сповіді. Приймайте Євхаристію достойно. Вписуйте діла милосердя у свій календар, аби милосердя не було заручником вашого настрою. Стережіть язик: жодних «пророчих пліток», наклепів і безупинного прокручування зловісних новин, що живить гнів і страх. І виконуйте обов’язки свого стану в житті — той маленький пост, який Бог вам доручив. Ось що означає тримати світильник підлітленим. Ось як виглядає життя під знаком Парузії, а не спекуляції про неї.

Кінець настане — Христос це обіцяв. Та порада Євангелія — не «обчислюйте», а «пильнуйте». Сторожа — моральна, не математична. Якби Він прийшов цієї ночі, чи застав би Він нас у суперечках в інтернеті про «таймлайни», чи при світильниках любові, що горять (Матея 25:1–13)? Відповідь на це запитання — а не найсвіжіший «розкодовний» заголовок — і матиме вагу, коли Пан постукає.