Василь Князевич: «Найбільше підтримав напрямок паліативної допомоги Блаженніший Любомир»

Цими днями до Українського католицького університету завітав колишній міністр охорони здоров’я України (2007 – 2010 рр.), а тепер – голова правління Всеукраїнської громадської організації «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги» Василь Князевич. Він прочитав серію лекцій для слухачів Школи біоетики УКУ, а також започаткував кілька добрих ініціатив. Про співпрацю Церкви та Держави, а також враження від УКУ – у розмові з Василем Князевичем.

– Ви очолюєте організацію, мета якої сприяти розвитку системи паліативної допомоги в Україні. Проте широкому загалу цей вид медичної допомоги залишається невідомим. Чи б могли ви пояснити, що таке паліативна медицина?

– Паліативна допомога – допомога людині, яка є невиколіковно хворою. Це передбачає забезпечення якості життя хворого та допомогу його родині. У ній присутні також медична, соціальна, психологічна, духовна складові.

Важливо, що о. Ігор Бойко, керівник Школи біоетики УКУ, ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа, став головою Організації паліативної допомоги у Львівській області. Це знаменно, бо тепер саме він буде пропагувати те, якою повинна бути паліативна опіка на Львівщині. Протягом днів мого перебування в УКУ ми з о. Ігорем зустрічалися із багатьма представниками держави та громадськості, щоб створити цей орган.

– На ваш погляд, чи можливо знайти компроміс між державою та Церквою в питаннях охорони здоров’я?

– Компроміс можна знайти. Нам нав’язують суспільство, яке повинно жити за принципом «чорне і біле». Однак є і інші кольори райдуги. Потрібно це зрозуміти. Коли я був міністром охорони здоров’я, то намагався розвинути співпрацю у цій ділянці Держави із Церквою. До прикладу, у 2008 році ми створили Колегію при МОЗ, до якої були запрошені Церкви. Ми разом розглядали біоетичні питання. Також ми разом започаткували заохочувальну відзнаку в галузі охорони здоров’я – орден святого Пантелеймона для нагородження громадян за видатні особисті заслуги в галузі охорони здоров’я, за благодійну, гуманістичну та громадську діяльність.

Я переконаний, в паліативній допомозі хворим повинна бути присутня духовна складова. Бо така допомога надається людям, які завершують свій земний путь. Тож тут духовна опіка має бути на першому місці.

<p style=”tІ в цьому питанні важливим є поняття біоетики, яке є відносно новим для нас. Ця медична тематика – дуже складна, але є комплексною у загальнодержавних кроках. Потрібно знайти компроміс між суспільством та Церквою. УКУ в цьому напрямку вносить нові підходи. Кожного року агресивна політика стосовно людини стає більш виразною. Мозок людини хоче залізти всюди, куди тільки можна. Він часто не має гальм і забуває про Бога-Творця та про призначення людини на землі. Відтак переходить межі. Із цієї причини біоетика – дуже популярний курс в Україні і має великі перспективи. Я сподіваюся на те, що філіали Школи біоетики УКУ будуть у Києві, Донецьку, Луганську та інших регіонах України.

– Розкажіть про співпрацю між Державою та УГКЦ щодо охорони здоров’я

Найбільше, хто підтримав напрямок паліативної допомоги – Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит УГКЦ. Його постулат, який є знаковим особисто для мене: «Я хотів би залишитися людиною у свідомості людей». Він не каже, що прагне залишитися Великою людиною у свідомості суспільства.

Ми прагнемо, щоб Церква взяла на себе місію створення центрів паліативної допомоги, тому плануємо вишколювати для цього представників монашества. У Всеукраїнській громадській організації «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги» є й церковне представництво. Ми намагаємося об’єднати всі Церкви навколо цього медичного питання.

– Пригадую, коли ви обіймали посаду міністра охорони здоров’я, то намагалися досягнути європейського рівня медицини, продовживши життя українців на три роки. Чи вам це вдалося?

– Я і сьогодні цю ідею пропагую. Я задекларував те, що якщо я п’ять років попрацюю міністром, то на три роки зможу продовжити середню тривалість життя українців. Я знав, яким чином це зробити. Як свідчать статистичні дані, нам вдалося продовжити життя українців на 1,5 роки. Проте мені не вдалося очолити цей напрям. Та я далі дотримуюся двох пріоритетів у своїй праці – тривалість життя та паліативна допомога. Загалом ми розділяємо Клуб на тих, які дожили до ста років, і тих, які хочуть дожити до ста. Таким чином, будуємо концепцію довголіття для молодих людей. У Києві, в Національному університетом імені Тараса Шевченка, ми також започаткували таку працю. Я мрію про те, щоб українці були нацією, яка довго живе і може показати іншим приклад довголіття.

– А який ваш рецепт довголіття?

– Це віра в Бога. А з неї випливає культура життя, харчування, розуміння себе, стосунків між людьми, добрі справи, життя в злагоді та сімейні цінності.

Розмовляла Руслана Ткаченко