Важкі питання. Одяг священиків і монахинь

ПИТАННЯ: Чому священики одягаються в звичайний час “по-світськи”, а сестри монахині – ні?

ВІДПОВІДЬ: З приводу одягу священиків в Кодексі канонічного права ми знаходимо такі приписи: «Клірикам слід носити належне церковне вбрання відповідно до норм, виданих конференцією єпископів, а також згідно з місцевими звичаями» (ККП 284). Що стосується монахів, то їм належить «носити вбрання інституту, виготовлене за нормами власного права, на знак своєї посвяти та заради свідчення вбогості» (ККП 669).

Вже незабаром після ІІ Ватиканського собору Італійська єпископська конференція встановила правила, згідно з якими пресвітери повинні носити сутану під час свого служіння, на парафії або обителі, під час проповіді і учительства, і могли використовувати темний костюм і сорочку з круглим комірцем в поїздках і в тих ситуаціях, які не належать до їх священичого служіння.

Після Собору Святіший Престол неодноразово висловлювався на цю тему. У 1976 році Конгрегація у справах єпископів розіслала всім єпископам лист, в якому вказувалося, що церковний одяг в жодному випадку не повинен скасовуватися.

Багато хто пояснює непопулярність сутани у священиків тим, що така форма одягу незручна для пастирських занять, яким все більше доводиться себе присвячувати. Якщо в колишні часи звичайним «середовищем існування» пресвітера були храм, ризниця, семінарія, бібліотека, то після ІІ Ватиканського собору вони вийшли далеко за межі ризниці в простір, який Папа Франциск називає «польовим госпіталем», яким і має бути Церква. У той же час вже в 1979 році святий Іван Павло II в посланні Novo incipiente відзначав, що душпастирська праця вимагає наближення до людей, але не потрібно забувати, що мова йде про наближення священика.

У 1983 році Італійська єпископська конференція знову висловилася з цього питання, ухваливши, що за межами богослужінь в публічних місцях духовенство повинно носити сутану або «клерджімен» (темний костюм і сорочку з круглим комірцем). В одязі гармонійно поєднувалися гідність і простота, і в будь-якому випадку одяг священиків відрізнявся від одягу мирян. Тут слід зауважити, що взагалі відмінності в стилі одягу священиків і мирян почали формуватися лише в V столітті.

В цілому є така тенденція, що священики ходять у вбранні, призначеному для використання поза Літургією, рідше, ніж монахині. Однак при більш уважному погляді на це співвідношення в різних країнах виявляється, що все не так однозначно. У деяких місцях склалося, що спеціальне облачення вже не носять ні священики, ні сестри-монахині, а в інших місцях навпаки: і пресвітери, і монахи продовжують виділятися своїм одягом.

Яке взагалі значення надається і має надаватися цьому аспекту?

Три роки тому до лику блаженних Католицької Церкви був зарахований юний Роландо Марія Ріві. Він ціною життя захищав свою сутану, був підданий тортурам і знущанням і розстріляний комуністами-партизанами в 1945 році, оскільки відмовився залишити одяг семінариста. Це свідчення показує, що сутана – важливий знак приналежності до Бога.

Багато хрещених хотіли б, щоб людей, які присвятили себе Богу, легко було впізнати. Культурне середовище нашого часу, позначеного секуляризацією, впливає і на служителів Церкви. Про це йдеться, зокрема, в документі Конгрегації у справах духовенства, виданому в 1994 році, під назвою «Керівництво із способу життя і служіння пресвітерів». У 66-му параграфі стверджується, що «в секуляризованому і переважно матеріалістичному суспільстві, де знаки, що належить до священного і надприродного, поступово зникають, особливо відчувається необхідність того, щоб пресвітер – людина Божа, яка уділяє Його Таїнства, – був впізнаваний в очах спільноти, в тому числі і за допомогою одягу як недвозначного знаку його посвячення і його суспільного служіння. Пресвітер повинен бути впізнаваний насамперед за своєю поведінкою, але також і по одягу, – щоб кожному віруючому і кожній людині взагалі була відразу зрозуміла його ідентичність і приналежність до Бога і до Церкви. Тому клірик завжди повинен носити відповідне церковне вбрання, згідно з нормами єпископської конференції і згідно законних місцевих звичаїв. Це означає, що його одяг, в разі якщо це не сутана, повинен бути не такий, як у мирян, і повинен відповідати гідності і священичому характеру його служіння. Як крій, так і колір повинні бути встановлені єпископською конференцією та завжди узгоджуватися з загальними канонічними нормами».

Наведений текст стверджує важливість священичого облечення для духовенства. У той же час в поясненні Папської ради із законодавчих текстів уточнюється, що ці правила не охоплюють постійних дияконів.

Конгрегація у справах духовенства втрутилася в питання про стиль одягу священиків тому, що, по-перше, було необхідно нагадати про суспільне значення служіння пресвітерів, а також про те, що одяг – це знак приналежності до Бога і Церкви, який повинен відрізняти священика від всіх інших. Але звернемо увагу на те, що в документі ставиться акцент на поведінці пресвітера, за якою його впізнають. Поведінка і спосіб життя священика повинні бути відображенням його місії служіння народу. Одяг як знак цього служіння виражає також і його крихкість: будь-який пресвітер потребує підтримки, щоб не впасти в протиріччя і не стати спокусою для людей.

У 1996 році Конгрегація у справах духовенства знову звернулася до пресвітерів з посланням, в якому стверджувалося, що білий круглий комір і хрест не є достатніми знаками, які відрізняють церковний одяг від світського.

У культурному контексті нової євангелізації одяг священнослужителя повинен відрізнятися простотою і скромністю. Святий Франциск Ассизький хотів, щоб святі речі для літургії були завжди дорогоцінні, а одяг братів – бідний і простий. Простота і скромність священика відображає красу Євангелія, цілковитого посвячення себе Христу і Благій Новині.

Священича сутана і монаше вбрання, безсумнівно, мають психологічне значення, постійно нагадуючи тим, хто їх носить, про причини власного вибору і пов’язаного з ним зобов’язання, зміцнюючи почуття приналежності до священичого сану чи монашества.

Сутана і монаший одяг мають і соціологічне значення, оскільки це видимий знак самоідентифікації, віднесення себе до певної категорії. Цей одяг наділений і богословським змістом, оскільки за допомогою зовнішніх, матеріальних знаків священик, монах, монахиня причетні до особливої форми життя – богопосвяченого – в силу якого людина дотримується особливого покликання заради блага інших людей. Це – зовнішній знак внутрішнього перетворення, при якому людина скидає з себе стару людину і вбирається в Христа, в нову людину.

Наше суспільство, в якому відчувається дефіцит знаків надприродних, як ніколи потребує того, щоб бачити тих, хто присвятив себе Богові.