Владика Богдан (Дзюрах): «Мусимо чувати, аби така шляхетна ідея, як національна, не посіла місця Бога»

2-4 жовтня 2014 року в Перемишлі проходив Собор УГКЦ у Польщі «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». У ньому взяв участь, окрім Митрополита Перемишльсько-Варшавського Івана (Мартиняка), Єпарха Вроцлавсько-Гданського Володимира (Ющака) та Єпископа-помічника Перемишльсько-Варшавського Євгена (Поповича), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, заступник голови робочої групи з реалізації Програми розвитку Української Греко-Католицької Церкви на період до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» владика Богдан (Дзюрах). Про нові виклики та соборові враження – у нашому інтерв’ю.

Преосвященний владико, які ваші враження від Собору УГКЦ в Польщі «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»?

Під час Собору УГКЦ в Польщі мене вразила неабияка заангажованість делегатів в обговорення тих питань, які передбачені Стратегією розвитку Греко-Католицької Церкви до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Це позитивний сигнал, котрий демонструє небайдужість людей до становища Церкви, її майбутнього. Ці люди живуть тим, чим живе Церква. Отже, вони почуваються її живими членами, а тому готові взяти на себе відповідальність за неї. Важко було не помітити, як організатори Собору заохочували учасників до висловлювання своїх думок, навіть тих, із котрими незгідні. Через ті виступи, як і через кожного делегата, промовляє Господь Бог. У цьому проявляється багатство Церкви. Бо не лише єпископи зі своєю відповідальністю, досвідом і харизмою покликані бути пастирями Христового стада, а й священики, богопосвячені особи та миряни. Сподіваюся, що Святий Дух керуватиме тими людьми і Собор матиме добрі плоди, які сприятимуть відновленню нашої Церкви в Польщі.

Судячи з активних обговорень способів, котрі мають удосконалити літургійне життя і молитву, катехизацію, творення спільноти вірних та управління ними, місійне та харитативне служіння парафій УГКЦ, можна зробити висновок, що кожен із тих аспектів вартий окремого Собору…

Під час подібних заходів важливо визначити пріоритети. Бо на пленарних засіданнях – у мене створилося таке враження – кожен висловлював те, що йому болить. А це не може бути пріоритетом для усіх. Мудрість соборових отців і проводу Церкви полягає саме в тому, аби визначити, які постулати Собору будуть першочерговими в душпастирстві, а котрі варто просто взяти до уваги, готуючи конкретні рішення на дальшу перспективу. Тут слід згадати про важливий дар розпізнавання знаків часу, який Господь дає тим, хто очолює церковну спільноту.

Коли згадували про попередній Собор УГКЦ в Польщі 2002 року, висловлювали жаль з приводу багатьох невтілених його рішень. Як зробити так, аби цей Собор не перетворився на своєрідний солом’яний вогонь?

Ніколи не буває так, щоб якась подія не залишила сліду в житті поодиноких осіб чи церковної спільноти. Коли делегати згадували про попередній Собор УГКЦ в Польщі 2002 року, у деяких промовах звучали нотки розчарування, мовляв, не вдалося втілити в життя усіх соборових рішень. Однак багато з того, про що тоді йшлося, було здійснено. Наша Церква розвивається на теренах Польщі. Ми повинні бачити те добро, котре вже зроблене дотепер, і на цьому будувати спільноту.

На території Польщі Українська Греко-Католицька Церква є для своїх вірних частиною як релігійної, так і національної ідентичності. Як в умовах непростої українсько-польської історії жити так, аби наша Церква не стала більше українською, а менше Христовою?

Церква має бути матір’ю для всіх і огортати любов’ю всіх, незалежно від політичних поглядів, національної приналежності чи якихось інших прикмет. Водночас, як мати, Церква має бути лікаркою і вчителькою. Як лікарка, Церква повинна допомогти людям у процесі зцілення ран минулого. Вона переживала разом зі своїм народом цю драматичну історію, котру наші люди переживали на території Польщі. Тому Церква носить в собі ті рани, але вона також має потужні засоби Божественної благодаті, щоб їх зцілювати, щоб не носити у своїх серцях почуття жалю, кривди, чи, ще гірше, бажання помсти – це не сприяє розвитку і не є життєдайним. У цьому проявляється терапевтична роль Церкви. Інша її роль, як уже було згадана, вчительська. Церква повинна вчити того, що є суттєвим для нас, християн. Попри любов до Батьківщини, котра є шляхетним проявом любові до Бога і ближнього, ми не маємо права забувати, що остаточна наша батьківщина – в Небі. І саме туди ми повинні скеровувати свій погляд. Святий Августин казав: коли Бог на першому місці – усе інше на своїх місцях. Мусимо чувати, аби така шляхетна ідея, як національна, не посіла місця Бога, бо тоді це буде перешкодою для нашої християнської віри.

Нова хвиля еміграції з України – це новий виклик, який постав перед греко-католицькою Церквою в Польщі. Бо ж відомо, що нечасто новоприбулі з України, чи то студенти, чи то заробітчани, хочуть ідентифікувати себе з нашою Церквою?

Було б, звісно, добре, якби на поселення прибули люди вже воцерковлені, котрі свідомо шукають Бога і готові долучитися до життя місцевої парафіяльної спільноти. На жаль, і це мусимо пам’ятати і розуміти, що Україна пережила десятиліття войовничого атеїзму, котрий зумовив велике спустошення та душах людей і відвернув їх від Бога та Церкви. З досвіду наших заробітчан, які виїжджали до західноєвропейських країн у пошуках кращої долі, знаю, що завдяки ревній душпастирській діяльності наших священиків, завдяки тому, що в тій місцевості, де вони проживали, була наша Церква і громада, завдяки тому, що Церква огортала їх любов’ю, вони навчилися молитися і вірити по-справжньому. Тепер це дуже активні члени наших громад на Заході, і, повертаючись в Україну, вони стають аніматорами духовного життя у своїх парафіях.

Трапляються випадки, коли ті, хто ще вчора щонеділі брав участь у Богослужінні, після приїзду до Польщі, чи на навчання, чи на роботу, не шукають дороги до храму. Як промовити до таких людей?

Нині в Україні ми простежуємо традиційне християнство в значенні більше обрядовому, ніж сутнісному: багато є охрещених, але мало християн з глибинного переконання. Це водночас є викликом і шансом для УГКЦ в Польщі. У північній Америці чверть століття тому вже от-от готувалися закривати парафії. А тепер ці напівмертві парафії стали чисельними і динамічними в сенсі духовного розвитку, тому що місцева громада зуміла знайти шлях до новоприбулих, заохотити їх до церковного життя, і тепер ці іммігранти стали фундаментом церковного буття в тих, здавалося б, ще вчора завмерлих спільнотах. Думаю, присутність великої кількості новоприбулих з України створює великий шанс для нашої Церкви. Тому треба вийти поза рамки традиційного, требного душпастиртва, коли священик тільки те й робить, що чекає і нарікає, що українці не йдуть до церкви. Якщо вони не йдуть до нас, то нам треба йди до них. Це є одним з аспектів місійної діяльності нашої Церкви в Польщі – віднайти дорогу до тих людей, які шукають дорогу до Ісуса або відійшли від Нього через складні життєві обставини на еміграції.

Розмовляла Христина Гарасимів