Впливовий американський інтернет-ресурс The Catholic Worl Repot розпочав серію публікацій, у яких Д-р. Олександр Січ аналізує ситуацію в Україні. Пропонуємо нашим читачам переклад першої з низки статей Д-р. Січа. 

"Насильство можна приховати тільки брехнею, а брехня може підтримуватися тільки за допомогою насильства. Будь-яка людина, яка колись проголосила насильство своїм методом, неминуче змушена приймати брехню як свій принцип."

Цит. Олександр Солженіцин, 1970

Це сфабрикований і контрольований Кремлем конфлікт, що підживлюється російськими танками і важким озброєнням та фінансується за кошт російського платника податків та вартістю життя молодих росіян, чиїм матерям, дружинам і дітям сказано не виясняти причин їх смерті,  якщо вони хочуть отримувати пенсії.  Це реальне вторгнення і реальна війна, а не "внутрішній громадянський конфлікт.

Станом на середину червня 2015 року, 6503 українських цивільних, 2320 українських військовослужбовців, близько 400 - 500 російських військовослужбовців і 298 іноземних цивільних осіб було вбито у війні, а більш ніж 16 тисяч поранено. Крім того, в Україні є 1325200 внутрішньо переміщених осіб (9-е місце в світі), 5 мільйонів потребують гуманітарної допомоги, і майже 500 тисяч людей мають поганий доступ до води або зовсім його не мають.

Незалежно від того чи гібридна ця війна чи ні, повномасштабне вторгнення Росією влітку цього року оцінюється як неминучий результат. Так, згідно до Тімоті Снайдер, російська кампанія проти України в 2014 році вражаюче схожа на німецьку кампанію проти Чехословаччини в 1938 році. Вона характерна використанням етнічного націоналізму, винаходами історичних регіонів, які постають після насильства («Судети» і «Новоросія») за підтримки сепаратистів, які б ніколи не мали шансів без зовнішньої підтримки, і бажанням знищити європейську систему шляхом знищення великої європейської держави, якій вдалося бути більш демократичною, ніж деякі з її сусідів.

Інші аналітики стверджують, що Путін застосує класичний підхід  бою на ножах, де повільно стікаюча кров’ю жертва,  здається. Насправді, станом на середину червня 2015 дефолт є неминучим, тому що ресурси, необхідні для реформ, використовуються для підтримки військових зусиль.

Росія маніпулює східною Україною використовуючи дезінформацію, блеф, розвідувальні операції та цілеспрямоване насильство.

Нарощування чисельності військ і військової техніки  посилює побоювання, що ескалація конфлікту може скоро привести до залучення російських регулярних військ. Тим не менше, незважаючи на явні ознаки участі Росії, таких як неозначені автомобілі, військовослужбовці без розпізнавальних знаків і зброї, що регулярно є в розпорядженні проросійських сепаратистів, останні нарощення не сигналізують інше масивне російське вторгнення .

Замість цього, дивлячись крізь ширшу призму відображення російської присутності в Україні, це останнє нарощування є частиною більшої тактики, в якій невизначеність стратегічних цілей підкріплюється нерегулярними кінетичними моментами, підтримуючи  український конфлікт у смертельному стані "варіння на повільному вогні". Це також знекровлює Україну економічно .

Стратегія Росії є ефективною і небезпечною. Це змушує військових стратегів України узагальнювати минулі події в спробі знайти зразки для опису розвитку теперішніх подій.

У нинішніх умовах Росія, схоже, задоволена з досягнень, зроблених сепаратистами. З перспективи Росії, такі досягнення є легкими для підтримування, в той час як великі захоплення території України було би важко утримувати.

Використовуючи стратегію навмисної невизначеності, Росія може накопичувати сили без жодного пострілу і навіть більше шкодити Україні через вигадування розповідей  про відродження Росії.

Незважаючи на те яку відкриту військову акцію Путін остаточно обере (і не варто робити помилки стосовно його намірів) крім міфічних російських націоналістичних заяв до України як до «братського» народу, крім її функції як небажаного буфера проти "загниваючого" Заходу, крім заздрості і жадібності щодо  її високоосвідченого населенням та природних ресурсів,  крім її глибокої незахищенності після розпаду Радянського Союзу, крім заяв, що Майданівська "Революція гідності" є" прямою особистою образою "  скинутої високо корумпованої маріонетки Москви Віктора Януковича, кінцева мета Володимира Путіна лежить поза дестабілізацією України: в захопленні її території, узурпації її історії та знищення її національної ідентичності.

Росія, заперечуючи її ізоляцію, вдається до «стратегічного релятивізму",  розв’язуючи зворотну асиметричну війну для відображення сили, якої там немає . Наприклад, Росія продовжує заперечувати незаперечне  - імпорт важких озброєнь в східну Україну і тренування місцевих сепаратистів, що веде за собою заманювання  українських збройних сил в населені пункти що підриває їх підтримку місцевим населенням. Росія назагал вдає з себе слабшу державою для  протистояння "загниваючому" Заходу. Стратегічною її метою є знищення української держави,  розповсюджуючи явно помилкове твердження, що Україна ніколи не була державою.

Виникає питання: чому? Щоб досягнути стратегічної мети скерованої проти Європейського Союзу: за допомогою фінансування і підтримки ультраправих політичних партій європейських держав, збільшити доцентрові сили, спрямовані на руйнування  Європейського Союзу. Чому? Економіка Росії істотно залежить від продажу енергоресурсів, і Європейський союз знає це і є сильним, поки залишається нерозбалансованим політикою.

З іншого боку, Росії відомо, що  окремі держави, члени Європейського Союзу, суттєво залежні від російських енергоносіїв. Ось чому ЄС, як транснаціональна одиницю, повинна бути ослаблена або знищена.  Філософією ведення російської зовнішньої політики є те, що не існує ніяких "реальних" об’єднань поза Європою, що американська рука є за Європейським  Союзом, як була нібито американська рука за Майданом ("ставленики ЦРУ"). Очевидно, що це не так, але Росія блискуче використовує цей підхід, застосовуючи викривлене поняття "прикладного постмодернізму" і "політики як маркетингу",  з Путінською метою руйнування світового порядку. Пронизуючим холодом є те, наскільки ефективними  є спроби Путіна переформулювати реальність.

Існує чітка закономірність, яка натякає, що Путін проводить щось значно більш серйозніше.  На початку 1990-х років Росія заохочувала сепаратистські протистояння в Грузії та Молдові. Внаслідок цього з'явилась псевдо-держава Абхазію, «заморожений конфлікт» у Придністровському регіоні між Україною та Молдовою, і хаотична Осетію ... не кажучи вже про руйнівні війни в Чечні та Інгушетії. У 2007 році Росія призупинила дотримання Конвенції збройних сил в Європі.

Недавні вторгнення у Грузію в серпні 2008 року і Україну в березні 2014 поклало кінець довгій внутрішній дискусії з політики безпеки в Росії, що військовій командир НАТО, генерал ВПС США Філіп М. Breedlove, відобразив як зміну у  відносинах Російської Федерації із Заходом від  «стратегічного співробітництва» до «стратегічної конкуренції".  Багаточисельні російські порушення повітряного простору іноземними військовими літаками  і тактика залякування військовими суднами є лише одним із проявів цієї зміни.

Як зазначалося раніше, значнішими цілями Путіна є дієво розколоти і зруйнувати НАТО, знищити  ЄС і повернути Європу  до епохи окремих національних держав, докорінно змінити структуру безпеки створену після закінчення  світової холодної війни і протистояти США. Дивно що мало хто, як здається, згадує класичний урок з історії: держави-агресори не вторгаються у країни сильніші або того ж самого рівня, що вони самі, а вторгаються в ті, котрі слабші.

Проте Росія почала війну в Україні з  причини, якої тепер ніхто не спроможний  визначити, і, таким чином, почала віддалення від Заходу, що з точки зору основних інтересів Росії, не має абсолютно ніякого сенсу. Виснажні і безплідні пошуки стратегічного обґрунтування цієї катастрофи призвели до скидання однієї з основних моральних засад повоєнної політики: опозиції агресивних воєн у Європі в цілому і нацистської воєнної агресії в 1939, зокрема. Реабілітація [Путіним] пакту Молотова-Ріббентропа не є відображенням чистої ідеології. Це може бути чимось гіршим: сприйняттям нігілізму як захисту некомпетентності. Сприйняти пакту Молотова-Ріббентропа є відмовою від основи загального розуміння в західному світі заради сьогочасної тактики, яка може руйнувати, але не може творити.

Незважаючи на спекулятивний характер контрфактів  історіографії (припущень про те, що не відбулося, або про те, що могло б статися, для того, щоб зрозуміти, що сталося), існує сильний аргумент, щоб якщо б Україна не відмовилася від ядерної зброї і не дозволила корупції зруйнували її економіку, Путін би не вторгся до України. Але навіть цей аргумент, як виглядає, не дозволяє побачити "більшу картину", яку, як це не іронічно, Путін, здається, бачить краще, ніж його західні колеги, засліплені власними уявними перевагами.

Як наприклад Барак Обама з його стомленими, старими випадами  в сторону його супротивників, котрі (на його думку) стоять "на неправильній стороні історії". Це можливо і не так дивно, враховуючи його світогляд, що Обама вважає, що він може правильно відчитати історію гаданням на чайній заварці - що є реально запозиченим принципом марксистської філософії і пізнішої радянської історіографії.

ЄС і НАТО є дійсно слабкими і поділеними. Чому? Багато західних країн залежать від  поставок палива з Росії. Існують умови в більшості (якщо не у всіх) західних країн, які Москва використовує для зміцнення Російської Федерації стосовно Заходу. Але це ще не основна причина. Правдивим є те, що Путін намагається ослабити Європу, намагаючись зіштовхнути країни одну проти одної. Нюанс у тому, що Європа дійсно ослаблена і структурно розділена не діями Путіна, а її власними: у населення Європи зростає недовіра до політичного керівництва в Німеччині та і в Європі в цілому Кіпр, Британські вибори, намагання Німеччини бути лідером, що кульгає під психологічним тягарем Першої світової війни, Шотландія, Греція, Угорщина, зростання антисемітизму та  крайніх правих сил. Тому не дивно, що Путін використовує серйозні внутрішні проблеми Європи для зриву єдності санкцій, тобто, зміцнення Росії. Як правильно зазначив Карл Гершман, президент Національного фонду за демократію: "Проблема не в тому, що демократія перебуває в занепаді. Проблема в тому, що демократичний Захід перебуває у кризі. Він втратив волю стверджувати і захищати демократичні цінності "

І, виглядає, що це працює - не тільки теперішня єдність в продовженні санкцій проти Росії знаходиться під найбільшою загрозою. Прикладом європейської некомпетентності та непослідовності дій стало надання Європою 260 мільярдів євро фінансової допомоги для анти-Європейської та економічно нестабільної Греції, і в той же час ухиляння від надання 65 мільярдів для про-Європейської реформо-орієнтованої України. Україна в 4,6 раз більша за Грецію за площею і в 4,1 за населенням. Виходячи з протилежного, якби Європа не стикалась із власними внутрішніми проблемами, а була би сильна і єдина, то вплив Путіна, швидше за все, був би мінімальними.

Поки що “пом’якшеною” формою гібридної війни Путін без сорому використовує слабкості Заходу в такий бридкий (і дотепер ефективний) спосіб, котрий б засоромив Мохамед Саїд ал-Сагга, колишнього Міністра Інформації уряду Садама Хусейна. Через невпинний обман, який присутній не тільки в офіційних заявах російської влади, але і на безпрецедентному рівні в усіх формах соціальних засобів масової інформації, які фактично стали мішенню.

Досягає він цього агресивно завойовуючи “серця і розум” через РТ ТВ, коментарі у Твітері, замітки у Фейсбук, а також справжню армію тролів, які атакують будь-яку позицію чи аргумент, що ставить під сумнів путінську пропаганду. Борис Немцов, вбиство якого багато хто вважає прямим замовленням Путіна, відкрито заявив за лічені години до своєї смерті, що Путін “є патологічним брехуном”. Це означає, що страхи однієї авторитарної людини керують всією машиною державного апарату пропаганди, ведучи до війни.

В той час як охоплення інтернетом населення Росії зростає, перевищивши 50% населення у 2012 і за прогнозом досягнути 65% в кінці 2015[29], найбільш ефективною формою пропаганди є традиційне російське телебачення:

Телевізійна російська пропаганда продовжує бути надзвичайно ефективною у скеруванні уваги всієї країни до українського питанням та у формуванні відповідної громадської думки. До антиурядових протестів, які розпочались в кінці 2013 в Києві, українці не могли  бути зображені інакше, ніж інші середньостатичні росіяни. Кількома місяцями пізніше, державні російські телеканали перетворили українця на смертельного ворога, а легітимно обраний уряд, на якусь військову хунту, яка захопила владу в країні за допомогою насильства і крові.

В процесі цього, російським телеглядачам була нав’язана картина світу, яка не мала нічого спільного з реальністю. Російське телебачення зображає захід, а зокрема Сполучені Штати, як глибоко русофобську країну,  яка розпочала непряму війну в Україні через страх перед економічним, політичним і військовим відродженням Росії. В країні, яка висміює кожного з її бутафорських лідерів, починаючи від смерті Сталіна, Володимир Путін, маленький кагебістський бандюк, за допомогою пропаганди був перетворений на поважного і сильного лідера, який протистоїть неспровокованій американській агресії.

І це не зважаючи на те, що не було жодних ознак російського відродження і єдиний успіх Путіна і його соратників – розкрадання і присвоєння національних багатств і систематичне ослаблення її економіки, пропаганда працює.

Не дивно, що аргументи західних "реалістів", як правило, помилкові. Частково завдяки грандіозним обманам Путіна, але здебільшого, запропоновані  опозиціонерами західної підтримки України, або такими підтримувачами брехні Путіна (посередниками   Путіна у брехні), як Стівен Коен і Пол Крейг Робертс. Одна з улюблених тем Путіна, яку вони розповсюджують  - звинувачення України у фашистському перевороті, який спричинив теперішню ситуацію.

Також задля  належних ідеологічних мірок та  підтримки  ринку вони наслідують Путіна, звинувачуючи ЦРУ і НАТО у  навмисному стимулюванні Майдану, з подальшою метою поширення  кольорової революції в самій Росії. Але, якщо Захід є слабкий, як стверджує Путін, як це може загрожувати самій Росії ? Марк Адоманіс, нагадує нам з огляду на  ситуацію, що склалася,  як може бути небезпечно видавати бажане за дійсне. Таке видавання бажаного за дійсне, залишило  Захід вкрай  непідготованим до дій Путіна.

Незважаючи на вторгнення до свого сусіда, а потім  і викликану, цим вторгненням криваву партизанську війну, незважаючи на невдалі спроби  приховати все це, Росія зазнає набагато менше страждань, ніж Україна. Це не є чесно,  це не  є справедливо, це не заслуговує схвалення, але такими є реалії.

Важливо бачити  світ таким, яким він є, а не таким, яким ми хочемо його бачити. Ми можемо хотіти краху  економіки Росії, щоб вона заплатила за гріхи своїх лідерів, і ми можемо хотіти процвітання України, щоб винагородити європейський вибір українського народу. Але ні одне, ні друге не станеться. Світова економіка  є жорстокою і прагматичною. Ми забуваємо  про цей факт, як і забуваємо про небезпеку, як для нас і для всіх інших.

Починаючи з анексії  Кримського півострова 18 березня 2014, не кажучи вже про вторгнення до східної України тисяч російських солдатів і важкої військової техніки, яка підтримує проросійських сепаратистів, Росія, без сумніву  порушує міжнародне право, зокрема свої зобов'язання щодо Будапештського меморандуму, прийнятого у 1994 році. Документу, який зобов'язує держави, що підписалися, «поважати незалежність і суверенітет, та існуючі кордони України", і "утримуватися від загрози чи застосування сили з метою порушення територіальної цілісності або політичної незалежності України". Умовою виконання цих обіцянок була  відмова України від арсеналу ядерної зброї, третього найбільшого в світі на той час.

Багато хто забуває про ще важливіший документ, Гельсінську декларацію 1975 року,  якій цього року виповнюється сорок років. Засади цієї декларації, на які посилався Будапештський меморандум є зневажені цілком. Нагадаю, що Гельсінська декларація - це  є документ, який заклав  фундаментальні принципи суверенітету і недоторканності міжнародних кордонів. З точки зору Путіна, закінчення холодної війни означало, що ця декларація не може зберегти назавжди сфери впливу, що склалися за часів холодної війни. Насправді, з приєднанням колишніх країн Варшавського договору до Європейського Союзу та НАТО, «сфера впливу» Заходу мирно розширена на схід.

Крім очевидної економічної загрози зі сторони успішних країн для напівфеодальної і високо корумпованої олігархічної влади Путіна, мирне розширення сфери впливу Заходу  потенційно до кордонів Російської Федерації - це те, що живить параною Путіна: він не хоче терпіти успішних сусідів.

Щоб зрозуміти як важлива є Україна для західної Європи, слід лише прослідкувати за грошима - енергетичними грошима: для ослаблення Європи Росія буде посилювати економічний та політичний контроль над Україною затягуванням її олігархічної еліти в складну мережу корупції, спонсорованої державою, що буде тільки закріпляти її енергетичну залежність. Найбільш ефективною зброєю зовнішньої політики Росії  є викопне паливо - насамперед  нафта і газ, що проходять через Україну до Південної, Східної і Центральної Європи – пов’язуючи їх обох разом майже нерозривно. Крім того, атомна енергетика України, що виробляє близько п’ятдесят відсотків всієї електроенергії і чиї складові одиниці реактора є розроблені Росією, є на сьогодні заручником Росії- єдиного постачальника ядерного палива.

Отже, анексія Путіним Криму і міф Новоросії - ховаючись за заявами про "історичну несправедливість" - насправді є укріпленням позиції Росії стосовно цих територій як задвірків Росії. Іншими словами, Путінське військове захоплення Украйни є стримуванням успіхів Європи і таким чином її впливів... навіть якщо  він вважає, що суцільна слабкість західної Європи стане її крахом, як вище зазначалось. Чим спричинений успіх Європи і чому Путін боїться цього?

Тому, що для одержання згоди на входження країни до ЄС буде вимагатись дотримування стандартів ЄС стосовно демократії, верховенство права, повага людських прав і обох економічної конкурентоспроможності та прозорості. Це останнє є необхідним для того, щоб Путін втратив його царську хватку над олігархами, які фінансово забезпечують йому владу і російських націоналістів, що  його підтримують. Отже, Путін бачить Європу в прямому  протистоянні до  його особистого бачення майбутнього Росії - протистояння, що, на жаль, через відкриті російські порушення міжнародних угод, є задіяні на недовірі... що може бути дуже небезпечним.

Але це ще не все. Більше ніж рік тому я попереджав, що якщо Росію не притягнути до відповідальності за її порушення, всі міжнародні угоди і конвенції, швидше за все, будуть під загрозою. Що стосується самої Росії, то це вже почалося: у березні Росія оголосила про вихід з дуже важливої угоди періоду після холодної війни про звичайні збройні сили в Європі, підписаної у 1990 році між НАТО і Варшавським договором.

Ця угода встановлює обмеження на кількість солдатів, танків, артилерійської зброї  та інших неядерних військових активів, які могли б бути розміщені в Європі. На додаток до цього, певний російський генерал припустив, що його країна має право переміщувати ядерну зброю на окупований Кримський півострів, ставлячи під сумнів статус Договору про ядерні сили середньої дальності 1987, підписаний Сполученими Штатами і (колишнім) СРСР, котрий був створений для ліквідації запасів обох країн ядерних і балістичних ракет з дальністю від 300 до 3400 миль.

Особливу занепокоєність викликає провал адміністрації Обами скоротити ядерну програму Ірану. Чому Іран повинен приєднатися до будь-якої угоди, якщо вони, здавалося б, легко ігноруються або порушуються без дієвих наслідків - як у випадку з Росією? По правді, позиція Росії в цьому питанні далеко не конструктивна. Росія використовує ситуацію, щоб відвернути увагу від втручання у "ближнє зарубіжжя":

Росія не зацікавлена бачити ядерний Іран у неї по сусідству, але сама лише загроза нестримуваної іранської ядерної програми і вороже ставлення між Вашингтоном і Тегераном створює можливість відволікання, котре потрібний Москві для відвернення серйозної уваги Сполучених Штатів від  колишньої радянської сфери Росії.

Можливо, з точки зору безпеки США, гіршою є видима нездатність президента США зрозуміти, що поступове захоплення території України загрожує безпеці США. Якщо впевненість в міжнародних угодах, призначених для захисту територіальної цілісності країн (що спричинився жахливим досвідом Другої світової війни),  йде на спад, і Росія неодноразово порушує навіть тепер морські і повітряні простори країн НАТО, то чи не є порядок і стабільність світу у небезпеці? Як може Україна (або так само країни-члени НАТО, ) очікувати чогось більшого, ніж слів "серйозно стурбований" і недієвості "червоних ліній" щодо її територіальної цілісності, коли Обама не може (або не хоче) навіть захищати кордони власної держави від нелегальних іноземців?

Чи стає поза рамками пристойності припустити, що як основним наміром  Путіна є цинічно перебудувати міжнародний порядок і зробити Росію сильною, так і  Обама хоче того самого (підіграючи прагненням Путіна) але через ослаблення США, базуючись, серед іншого, на його нехоті до вживання сили США і його бажанням покарати примари колоніалізму?

Довідка про автора від The Catholic Worl Repot: 

Д-р Олександр Р. Січ, професор фізики і співробітник факультетуVeritas Центру Етики в суспільному житті Францисканського університету в Steubenville, США. Він має дванадцять років професійного досвіду в галузі ядерної безпеки та нерозповсюдження ядерноі зброї за кордоном, насамперед в Україні. На протязі 2015 навчального року, д-р Січ є  викладачем та дослідником в Українському Католицькому Університеті у Львові. Він отримав докторський ступінь у галузі ядерної енергетики в Массачусетському технологічному інституті і ступінь магістра в галузі вивчення Радянського Союзу в Гарвардському університеті і другий ступінь магістра філософії у семінарії Св. Апостолів.

За матеріалами The Catholic Worl Repot