Любов – істинне та спасенне вчення і канон (Дискусія* православного священика з католицьким мирянином)
  • Суб, 24/06/2017 - 00:09

 

В купе потягу маршруту Львів – Київ зустрілось двоє молодих людей – священик Православної Церкви та католицький мирянин. Обидва попутники швидко й привітно познайомились. Священик Юрій, віком десь 30-32 роки, побачивши, що молодий хлопець Олександр, років може 23-25, читає книжку Папи Бенедикта XVI «Ісус з Назарету», поцікавився, чи він католик. Отримавши ствердну відповідь, священик почав розпитувати про його погляди стосовно Пап Римських як наслідників апостола Петра й висловлювати свої думки, які заперечують такий погляд, і так між ними зав’язалась невимушена, доброзичлива дискусія. Олександр відстоював думку, що Папи Римські все-таки є наслідниками святого апостола Петра, оскільки, на його переконання, видимий голова Церкви Христової на землі необхідний, так як необхідний голова будь-якої помісної Церкви чи то церковної або державної організації. Далі Олександр послався на те, що Ісус Христос дав владу ап. Петру рішати і в’язати, і що той заклав престіл Христової Церкви у тодішній столиці римської імперії – Римі, а також нагадав слова Христа з Євангелії від Матея «Ти Петро (скеля) і на цій скелі Я збудую Мою Церкву». Дискусія продовжилась…

Про наслідництво Престолу Петра Римськими Папами

Священик: Наведені Вами слова Євангелія стають зрозумілими лише в контексті: коли Христос запитав апостолів, за кого вони Його вважають, ап. Петро перший висловив віру інших учнів: «Ти Христос, Син Бога Живого». І після цих слів Ісус промовив до нього вже згадувані слова. Блаженний Августин цей уривок пояснює так: «Ти Петро (Petrus), і на цьому камені (petra) збудую Церкву Мою». На «цьому камені», на тому, що ти сказав: «Ти Христос, Син Бога Живого», на цьому сповіданні твоєму збудую Церкву Мою. Адже «Ти Петро»: від «каменя» Петро, а не від Петра «камінь», точно так само, як від Христа християнин, а не від християнина Христос». Як бачимо, Августин заперечує думку, що на апостолі Петрові Христос побудував Церкву. Вона побудована на тому сповіданні, яке висловив від імені всіх апостолів Петро.

Мирянин: Отче, на жаль, не маючи глибоких знань з історії Церкви і богословської освіти, я не можу дати глибоко обґрунтованої відповіді. Але й не можу погодитися з Вашими аргументами, бо знаю, що про це свідчать навіть постанови Соборів та богослужбові тексти Східної Церкви! Наприклад, в текстах Богослужб 29 і 30 червня, коли відзначаємо пам’ять св. Верховних Апостолів Петра і Павла, є такі слова: «Петре, підвалино Апостолів, скало Церкви Христової…», «Достойно заспіваймо в честь верховного начальника Апостолів», «Тебе, св. Петре, Предвічний назначив начальником своєї Церкви». «Ти, Петре, був першим єпископом Риму…». Так само святі отці, приміром, Іван Золотоустий, Теодор Студит, Єфрем Сирійський, Іван Дамаскин стверджували, що Папи Римські є наступниками ап. Петра і видимими головами Вселенської Церкви.

Невже Ви думаєте, отче, що св. отці ранньої Церкви, живучи в період значно меншого часового відриву від періоду життя Христа, апостолів і їх наступників гірше від Вас (і загалом духовенства Православних Церков) розуміли Св. Писання і не знали, чи ап. Петро все-таки мав першість серед апостолів, чи йому була доручена вся паства Церкви Христа і чи з Петровою смертю закінчилося пастирство над цією Церквою?

До речі, можу навести ще одне свідчення св. отця ранньої Церкви – св. Іринея Ліонського (ІІІ ст.), що походив з Малої Азії (!). У своєму трактаті, здається, «Adversus haereses», він описує Церкву Риму як "найбільшу і найстарішу, в усіх відому..., засновану в Римі і збудовану двома найславнішими апостолами Петром і Павлом". Там св. Іриней висловлює думку про перевагу Римської Церкви і що з нею має узгоджуватися обов’язково кожна Церква і всі віруючі. Крім того, св. Іриней в одному зі своїх листів до єпископа Рима пише, що він «не слідує за жодним іншим приматом, як за приматом Христа» і тому «вступає в зв’язок з його Святістю, тобто з катедрою Петра». І додає, що «знає, що на цій скелі збудована Церква».

А Тертулліан, наприклад, називав Церкву Рима «благословенною» та стверджував, що «самі апостоли передали Їй своєю кров’ю все вчення».

Священик: Добре, нехай… Але ж Ви сказали, що Петро заклав престіл Христової Церкви у Римі. Однак ще до того, як прийти до Рима, цей апостол проповідував у багатьох містах, де залишав єпископів, а в Антіохії, де крім нього проповідував і апостол Павло, Петро вважається першим єпископом цього древнього міста, яке, щоправда, не претендує на першість.

Мирянин: Так, звичайно, не можна цього заперечувати. Але ж тут йдеться лише про те, що його по праву вважають першим єпископом міста, і не більше. Бо він попрямував далі до Рима, де й залишився і загинув мученицькою смертю, і його престіл залишився там, а не в Антіохії. Якби він залишився в Антіохії, то саме він був би нинішнім «Римом» і не було б підстави це заперечувати, але ж це не так, тому немає сенсу тут сперечатись.

Священик: Олександре, та ж в усьому Святому Письмі немає жодного підтвердження, що ап. Петро отримав владу бути «видимим головою» Церкви Христової. Навпаки, ми бачимо дещо протилежне. У книзі «Діянь святих апостолів» розповідається, що «Коли почули апостоли, які були в Єрусалимі, що Самарія прийняла слово Боже, послали до них Петра та Іоана, котрі, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого». Якби Петро був «головою» Церкви, то, логічно, не його, а він мав би посилати на проповідь. У 15 розділі цієї ж книги йдеться про Апостольський Собор, який проходив 51 року в Єрусалимі. На цьому Соборі головував святий ап. Яків, брат Господній, а Петро був лише одним із співдоповідачів. Мабуть, теж не зовсім логічно, правда?

Мирянин: Чому Ви гадаєте, що якщо ап. Петра, разом з ап. Іваном, послали в Самарію, то це означає, що він нічим не більший від інших апостолів, або, тим паче, що він в сенсі світського розуміння сам був підлеглим? Цей уривок не доводить ні Вашого погляду, ні протилежного. Бо це місце можна трактувати по-іншому, беручи до увагу середовище і обставини тієї події. Наскільки знаю, Самарія, на відміну від монотеїстичного єдино правовірного Ізраїля, була поганською і, найбільшою мірою через релігію, ворожою до нього й до ізраїльтян. Про це, зокрема, свідчить зміст притчі про милосердного самарянина, розмова Христа біля колодязя з самарянкою, неприйняття самарянами Христа і пропозиція апостолів як кару за це зіслати на них вогонь з неба (яку Христос відкинув)…

Дивлячись на такі обставини, можна сміливо ствердити, що прийняття Самарією слова Божого було зовсім не простою, буденною і звичайною подією, а надзвичайною подією, плодом Божої сили і благодаті. Можна здогадатись, що «апостоли, які були в Єрусалимі», дізнавшись про цю незвичайну подію, невимовно зраділи і, наповнені цією радістю, послали до новонавернених самарян двох люблених Христом апостолів (Петра як того, що дуже любив Його, хоч і відрікся зі своєї людської немочі, а Івана як наймолодшого, «найневиннішого» зі своїх учнів), щоб ті помолилися над ними для прийняття Святого Духа.

Подію навернення Самарії можна порівняти з наверненням великої громади або й кількох великих громад Свідків Єгови, а може й великої їх кількості, до православ’я або католицизму. В такому разі православне чи католицьке духовенство, яке би про це довідалося, хіба не доповіло б про це відразу главі Церкви і не «послало» б його особисто на прийняття новонавернених у свої громади? Якщо тут взяти до уваги таку практичну сторону життя християн, як поклоніння Господу через зовнішнє вшанування ікон, побудову каплиць і храмів, то бачимо, що навіть на таку подію як посвячення каплиці, яку міг би звершити і диякон, «посилають» єпископів. Чи є це ознакою підлеглості єпископа своїм референтам чи духовенству? Чи, можливо, навпаки, це ознака честі для громади, в якій збудували ту каплицю? А подія в Самарії незрівнянно важливіша, ніж посвячення каплиці чи навіть великого собору... Адже ж «Небо – престол мій, земля ж – підніжок ніг моїх. Який дім ви мені збудуєте – або яке місце мого відпочинку? Хіба то не моя рука створила те все?», – говорить Господь.

А щодо головування ап. Якова на Соборі в Єрусалимі, то чи не може це означати, що він отримав Єрусалимську катедру і саме тому головував на ньому? Саме в цьому контексті пригадую, що св. Іван Золотоустий пояснює слова Христа «Паси овець моїх» так: «Якщо хтось запитає, чому ж престіл Єрусалимський одержав Яків? – то відповім, що Петра Господь поставив вчителем не для цього престолу, а для всього світу…».

Хоча, треба наголосити на тому, що одна лише приналежність до Католицької чи іншої Церкви і навіть правильна віра загалом або в окремих питаннях (як-от віра в те, що Папи Римські є наслідниками ап. Петра або що не є такими) зовсім не є запорукою спасіння наших душ. Необхідно вести праведне життя і виконувати Слово Боже, науку Христа! Бо, як каже ап. Павло в своєму посланні до римлян, «не слухачі закону справедливі перед Богом, а виконавці закону оправдаються».

Про непомильність Пап Римських, питання «Філіокве» і Непорочне зачаття

Священик: …Олександре, як би не було, в католицькому вченні є низка неприйнятних для православних догм: визнання папи Римського одноосібним видимим главою Церкви, який є непомильним, тоді як у Символі віри непомильною визнаємо всю Церкву, у якій діє Дух Святий, а не одну особу, навіть якщо ця особа – спадкоємець апостола Петра.

Мирянин: Мене як християнина ця тема мало турбує і не робить мене духовно ні кращим, ні гіршим. Але кілька слів скажу. Рішення чи тези, які Папа проголошує «екс катедра», перед тим ретельно розглядаються, обговорюються і опрацьовуються цілою командою, багатьма єпископами, кардиналами, тому вони завжди є зваженими, мудрими і корисними. Тому про якісь цілком одноосібні рішення говорити не можна. Зрештою, це відбувається так само, як і в Православній Церкві в особі Патріарха. Хоча, у Православній Церкві з цим велика проблема, бо немає моноліту у важливих питаннях віровчення…

Та навіть якщо припустити, що з уст чи з-під пера Папи прозвучить якесь рішення, що суперечило б вченню Церкви, св. отців а, найголовніше, Слову Божому, то тут, як і в разі помилкового вчення духовенства будь-якої Церкви, діють слова св. ап. Павла: «Та коли б навiть ми або ангел з неба став благовiстити вам не те, що ми вам благовiстили, нехай буде анафема».

Священик: Вмієте «викручуватись» (о. Юрій посміхнувся). Добре, а що скажете на те, що католицький Символ віри змінений додаванням слів: «Вірую… в Духа Святого.., що від Отця і Сина сходить», яких не було і немає у православному Символі віри, прийнятому на І і ІІ Вселенських Соборах (325 і 381 рр.).

Мирянин: Думаю, що Ви знаєте, коли саме і через які саме обставини було додано «і Сина». В деяких молитвенниках воно зазначене в скобках [і Сина], тобто їх можна упускати через те, що були додані в особливих обставинах – єресі відкидання Божественності Христа, а в деяких – без скобок. Кілька років тому єпископат УГКЦ, до якої я належу, прийняв рішення не використовувати [і Сина] в Символі віри. В нашому храмі воно не читається, особисто я теж. Хоча в багатьох храмах воно і далі вживається, так як люди за багато років звикли до такої редакції. Мені дуже шкода, що так є, а ще шкода, що є різні редакції богослужбових текстів, часом з неправильним і недолугим перекладом.

Священик: Гаразд, розумію… А як бути з вірою у непорочне народження, тобто без первородного гріха, Діви Марії? Вона неприйнятна для православного вчення, оскільки такою вірою заперечується необхідність Жертви Христової для всіх людей без винятку.

Мирянин: Мушу зізнатися, що особисто я тільки два чи три роки тому дізнався, що під Непорочним Зачаттям Діви Марії мається на увазі саме Її зачаття, а не зачаття Христа. Я завжди сприймав його як Непорочне Зачаття Христа, та й досі більше схиляюся до саме такого розуміння, поділяючи вчення Православної Церкви. Тим не менше, мене не ображає позиція Католицької Церкви і в цьому питанні. І тут, на мій погляд, правильне чи неправильне вірування не спасе і не осудить людину.

Священик: Цікаво… А що можете сказати про переконання католиків у тому, що за гріхи людей Бог вимагає не лише покаяння, а й покарання? Звідси і католицьке вчення про чистилище, де, мовляв, відбувають покарання ті, які покаялися за життя, але не встигли «заплатити» Богові за образу. Натомість жодної вказівки у Святому Письмі на таку форму спілкування Бога з людьми немає, про жодне чистилище не вчить нас ані Євангеліє, ані апостольські послання, ані праці святих отців.

Мирянин: Вибачте, отче, але тут Ви вже перекручуєте суть католицького вчення і маніпулюєте словами. Ні для кого Бог не вимагає покарання, людина сама себе карає своїми гріхами. Якщо курець, незважаючи на попередження про шкідливий і вбивчий вплив куріння, далі багато курить, а потім починає хворіти на рак легень, то чи можна це відразу називати карою Божою? Подібно з гріхами, які кожна людина вчинила, але не кожна однакові гріхи і однакову кількість. І не всі однаково щиро встигають покаятися. Тому католицьке вчення говорить про чистилище, яке служить для повного очищення людини, бо «ніщо нечисте не ввійде» до Царства Божого. Згадайте слова з притчі Христа: «По правді кажу тобі: не вийдеш звідти, поки не віддаси й останнього шеляга!».

Якщо ж Чистилища (чи-то «митарства»…) не існує, тоді прошу пояснити, в чому ж тоді сенс молитов за померлими? Навіщо Православна Церква також молиться за них, якщо смерть вирішила абсолютно все? Такі молитви тоді виявляються даремними.

Про практику прийняття Причастя

Священик задумався на короткий час і, не давши відповіді, продовжив: Це лише окремі розбіжності у віровченні, а якщо взяти до уваги практику Причастя без Сповіді і без посту в Католицькій Церкві...

Мирянин: Як правило, католики, принаймні в Україні, приймають Причастя після Сповіді. Але Церква дозволяє приступати до Причастя і певний час після Сповіді, бажано не більше місяця, якщо вірянин не допустився важкого гріха, тобто не повсякденного гріха (як-от миттєво понервувався через те, що хтось штовхнув або наступив на ногу, що є природною реакцією людини). Разом з тим, треба уникати і тих повсякденних «легких» гріхів і боротися з ними. Багато католиків все одно стараються сповідатися перед Причастям. Щодо мене і моїх рідних, то ми сповідаємося часто. Я не можу собі дозволити піти до Причастя навіть після гріхів, які багато хто, в тому числі християни Православних Церков, навіть не вважають гріхами, не знаючи і не розуміючи того.

Якщо ж говорити про піст перед Причастям, то справді, Католицька Церква з розумінням і «поблажливістю» до умов життя дозволяє їсти тільки одну годину до Причастя, особливо людям, що мають проблеми зі здоров’ям. Тим не менше, Церква закликає дотримуватись довшого євхаристійного посту. І досить багато людей, в тому числі я, не їмо після 12 години ночі, якщо наступного дня маємо приймати Причастя. Так чи інакше, треба ставитись до Причастя уважно і з благоговінням.

Також у цьому питанні треба взяти до уваги ще такі обставини, яку Церква просто мусила і мусить враховувати. Маю на увазі формування церковного уставу, правил, традицій... Вони беруть початок від апостольських часів, коли апостоли, а потім і їх учні, збиралися з послідовниками Христа на ламання Хліба, тодішнє Причастя, і тоді не було посту на зразок нинішнього, про який Ви говорите. Але саме тому ап. Павло справедливо і строго застерігав своїх сучасників-християн, бачачи нерозуміння декого з них і зловживання, від небезпеки нерозрізнення прийняття Христового Тіла і Крові від споживання звичайної їжі. Та про це все, думаю, Ви самі добре знаєте.

Потім формувалися монастирські устави і правила, які були строгими і їх могли повною мірою виконувати тільки монахи, які себе присвятили служінню Богові. І вже тоді, на їх основі формувалися правила і традиції світських громади вірних, нинішніх парафій. Але звичайні мирські віряни не були в силі виконувати всі молитовні правила, мати час на них і взагалі фізично витримувати довготривалі Літургії за редакцією монахів-аскетів, мусячи важко працювати для прогодування сім’ї та маючи інші важливі обов’язки, природні для життя в світі. Саме тому Церква мусила полегшити і пристосувати літургійно-молитовну практику до реалій життя простих вірян, народу Божого.

З подібних причин Католицька Церква зробила певні полегшення щодо посту. Скажімо, є багато людей (і перш за все це стосується церковного життя в містах), які зранку йдуть на роботу, але дуже хочуть бути (багато з них кожного дня) на Літургії, а це можливо лише тоді, якщо Літургія буде ввечері, переважно о 18:00 або 19:00 год. Через це в містах практикують відправлення Літургії і зранку, і ввечері кожного дня. І на них буває багато присутніх вірян, багато з яких приймають Причастя, і часто саме після Сповіді. Тепер скажіть, будь ласка, як бути таким людям, які прагнуть прийняти Христа? Чи можуть вони нічого не їсти цілий день, працюючи на роботі, нерідко це буває тяжка праця, а потім ще молитися на Літургії і аж тоді приймати Тіло і Кров Христа? Чи Ви вважаєте, що краще взагалі не ходити на Літургію і не приймати Причастя, так як це є, на жаль в православних громадах?

До речі, отче Юрію, у самих же Православних Церквах, наприклад, в Греції і Сербії, Причастя без сповіді практикується ще з початку минулого (XX-го) століття… А на Синодах РПЦ та інших Православних Церков також ще з минулого століття обговорюються проблеми постів у цих Церквах. Адже дуже мало їх вірних строго дотримуються постів… Але ж це все пояснюється складними умовами життя й праці, а також труднощами, пов’язаними з харчуванням, бо ж правила писалися 1000 і більше років тому на Півдні, де дешеві овочі й фрукти були доступними цілий рік…

Священик, чомусь і далі, не реагуючи на сказане й не даючи відповіді на запитання, строго сказав: Олександре, якщо взяти до уваги відміну вашою Церквою постів у окремі дні чи для окремих осіб, то бачимо, що насправді православні і греко-католики – надзвичайно різні.

Мирянин: Коли хтось шукає відмінностей, він їх знайде. Ви шукаєте і знаходите. Я ж сприймаю православних вірян як найближчих братів, і мені дуже близька глибока духовність Східної Церкви та Її святих. Ви ж, напевно, стосовно вірян Католицької Церкви маєте зовсім інше бачення, тому шукаєте відмінностей. І навпаки вважаю, що Католицька і Православна Церкви мають набагато більше спільного, ніж відмінного, так як нас поєднує не лише спільний зовнішній літургійний обряд – візантійський, а й (майже у всьому) однакове богословсько-догматичне вчення і традиція Церкви. А як же спільна віра й поклоніння Пресвятій Тройці та Її Другій Іпостасі (Особі) – нашому Спасителеві Ісусові Христові? А наше вшанування Пресвятої Богородиці Марії?... Я не кажу, що треба на все заплющувати очі і обманювати себе, що чогось немає, якщо воно насправді є. А говорю про правильне розміщення акцентів і розрізнення першорядного від другорядного чи третьорядного; найважливішого від менш важливого! А на першому місці, за словом Христа, завжди любов!

«Загальна» сповідь

Отець Юрій, підперши підборіддя рукою і, глянувши через вікно на чудове зоряне небо (було вже пізно – перейшло за північ), задумався. Побачивши, що отець роздумує над сказаним і, Олександр вирішив і сам обережно заторкнути тему, яка його давно турбує:

До речі, дозвольте і мені запитати Вас дещо – про саму Сповідь: чому православні священики (не знаю, чи єпископи теж, а якщо ні, то чому вони це дозволяють) практикують таке неприпустиме явище як «загальна» сповідь, замість індивідуальної? Чим саме, якими канонами, якими правилами керуються такі священики? Звідки взялася така дивна практика? «Загальна» сповідь може бути виправдана лише в тому випадку, якщо це просто «просвітницько-інформаційна» чи то «катехизаційна» робота перед самою індивідуальною сповіддю, допомога вірянам зорієнтуватися в своїх гріхах, вказати їм глибше на гріхи, яких люди допускаються і часом не вважають це гріхом і т. д. Інакше «загальна» сповідь нагадує мені лекцію лікаря перед багатьма хворими, в якій він розповідає про шкідливість вживання наркотиків, алкоголю, куріння, переїдання і т. ін. Хворі чемно послухали і на тому розійшлися. А хвороби навіть не були діагнозовані, не говорячи вже про те, що залишились неполіковані... А багато хто з таких хворих через непоставлений діагноз і відсутність лікування вже в скорому часі можуть відійти з цього світу... Вони загинуть, але вина буде на лікарях-лекторах (тобто священиках), які не прийняли кожного пацієнта (тобто вірянина-каяника) окремо, не поставили їм діагноз (а це констатування «рівня» гріховності і, головне, щирість каяття і готовність виправлятися) та не приписали потрібні ліки (тобто покуту, відповідно до стану і потреби душі каяника)...

Про єднання Церков

Священик знову поринув у роздуми, дивлячись через вікно потяга, і через дві-три хвилини сказав: Друже, незважаючи на існуючі між нашими конфесіями відмінності, ми все-таки готові до єднання, більше того, ми молимось «за з’єднання всіх», але це єднання прийнятне лише тоді, коли не порушується те істинне вчення, яке передали святі апостоли і яке незмінно зберегла Православна Церква.

Мирянин: Отче, за таких умов ніхто ніколи не об’єднається... Маємо вміти поступатися один одному заради спільного блага! Якби ми всі ставили Боже вище від свого особистого, своїх амбіцій, власного комфорту, збагачення чи впливової посади, то поєднатися було б зовсім легко! Правда, єднання найбільшою мірою залежить від наших єпископів, у яких повна церковна влада й засоби впливу, а не від вас, священиків, чи тим більше від нас, мирян. Це Ви розумієте напевно краще від мене. Якби кожен з них щиро прагнув виконати молитву-заклик Христа «щоб всі були одно», то ніщо особисте не було б завадою до об’єднання. Якби кожен ієрарх слідував навчанню Христа, що хто хоче бути великим, хай буде як слуга, а хто хоче бути першим, хай буде всім всім за раба, то кожен би намагався поступитися один одному, вважаючи іншого кращим і достойнішим від себе… Якби так було, то єднання вже б давно відбулось... Та вірю, що ще не все втрачено, хоча стан справ у нашій країні катастрофічний. Тому провідники наших Церков разом з єпископами повинні використати шанс, можливо останній, щоб поєднатися. А єдина Церква змогла б консолідувати й примирити все наше суспільство! Крім того, вона стала б потужною силою, до якої мусила б прислухатися державна влада.

А щодо молитви, то молитися за об’єднання мало! Треба після молитви конкретно діяти і засвідчувати бажання діями! І цей докір спрямовую до всіх, хто тільки молиться, а нічого не робить; хто молиться про прощення кривди, яку завдав ближньому, але сам не просить вибачення в скривдженого; хто лежить під деревом і молиться, щоб йому в руки впав плід... А поки він впаде, перед тим може повністю стати гнилим…

Ви кажете, що Православна Церква «незмінно зберегла» апостольське вчення? Яке ж воно незмінне, якщо багато чого у православних змінилося: немає причащання всіх присутніх на Літургії (більше того – знаю випадки, що взагалі ніхто з присутніх не підходив до Причастя, і це, на жаль, не рідкість); не дотримуються єпітимійні канони (заборони приймання св. Причастя через певні гріхи); немає інституту оглашенних; не дотримуються заборони миття з невірними (напр., з юдеями в банях)… А ще: у Грецькій Православній Церкві нетлінне тіло померлого є ознакою його грішності, а в Російській Православній Церкві – святості…

Та все ж таки, отче, істинне й спасенне вчення і канон це вчення і канон любові! А ще хочу згадати слова св. Івана Золотоустого: «Той, хто дотримується правильних догматів, а живе по-поганськи, незаперечно втратить вічне життя». Хай помагає Вам Господь!

Обидва попутники були вже дуже втомлені й хотіли відпочити, так як наближалась десь друга година ночі. Запала мовчанка…

Олександр прокинувся від ласкавих променів сонця і стукоту коліс потягу й дуже хотів попрощатись з о. Юрієм та подякувати за цікаву, хоч і незакінчену дискусію, як вважав Олександр – через відкриті питання, на які він не отримав відповіді. Та, на жаль, священик напевно вийшов на одній з попередніх станцій. Олександр трохи засмутився через це, але вирішив згадувати у своїй молитві священика-співрозмовника.

 

* Примітка: Подібна дискусія відбулась насправді. Місце, імена, обставини і форма дискусії змінені.