Мене в полоні на Донбасі під тортурами змушували прийняти православ’я – протестантський пастор

Сан-Франциско-Київ, Квітень 17 (Новий Регіон, Ксенія Кирилова) – Історія протестантського священнослужителя з Донецька Олександра Хомченка, на жаль, на сьогоднішній день досить типова – але від цього не менш страшна. Пастора, який молився в центрі міста за мир на рідній землі, заарештували і жорстоко катували так звані «органи безпеки ДНР». Сталося це ще в серпні 2014 року, незабаром після вторгнення в Донецьк Ігоря Гіркіна і його бойовиків. Минулого тижня пастор дав свідчення в Брюсселі про злочини російських загарбників в Україні.

Окупантам не сподобалося, що пастор і парафіяни його церкви щовечора проводили на площі Конституції спільні з іншими конфесіями богослужіння, де молилися за Україну. За словами Олександра, до відкритого вторгнення в місто росіян місцеві бандити, хоч і нападали часом на молитовний намет, все ж не вели з інославними «війну на знищення», та й основний актив «борців за незалежність», як виявилося, мав мало спільного з корінними донеччанами. Коли вони рвали українські прапори, то порвали заодно і прапор футбольного шахтарського клубу, навіть не знаючи, до чого він відноситься.

Словом, всі ці «шахтарі» завозилися до нас в основному з Ростова і Бєлгорода. Наприклад, мітинги «за Росію» ніколи не проводилися одночасно в Донецьку і в Луганську. Провівши мітинг в одному місці, «активісти» організовано вивозилися в інше. Хоча, звичайно, місцеві теж брали участь в цих заходах, особливо ті, кому участь в мітингах оплачували профспілки. Були, звичайно, і ті, хто щиро вірив розповідям про «злих бандерівців» і обіцянкам про те, що всі взяті в банках кредити будуть їм прощені», – згадує пастор.

За словами Олександра Хомченка, місцеві бандити нападали на молитовний намет чотири рази: відібрали звукопідсилюючу апаратуру, змусили прибрати українську символіку, били служителів, проте на більш серйозні провокації не осмілювалися. Після появи в Донецьку Гіркіна і його людей під гаслом «Російської православної армії», стало ясно – жодний компроміс з подібними фанатиками неможливий. «До їх появи у нас теж мали місце захоплення церков бойовиками, але більше зі стратегічних міркувань: наприклад, вдале місце розташування церкви для установки гаубиць і проведення обстрілів.

Сепаратисти дійсно намагалися стріляти в основному з житлових кварталів. Я особисто знаю, що вони заскакували на подвір’я будинку в приватному секторі, де живуть мої знайомі, і вели обстріл по житлових районах через огорожі, та ще й піднявши при цьому український прапор. Так само вони повелися і в густонаселеному житловому районі Путилівка, стріляючи прямо з дворів дев’ятиповерхових будинків. Слава Богу, «відповіді» від української армії не було. Коли ж прийшов Гіркін, церкви забирали вже не зі стратегічних, а з релігійних міркувань: ніякої релігії, крім Московського Патріархату в Донецьку бути не повинно», – розповідає протестантський священик.

Молитви в центрі міста ставали все більш небезпечним заходам. Якщо спочатку в богослужіннях брало участь 250-300 осіб, до кінця їх залишилося не більше сорока. Олександр згадує: багато парафіянок його церкви стали забороняти своїм чоловікам приходити туди. Але залишити своє служіння пастор уже не міг – за його словами, він бачив результати молитов, і розумів, що потрібен оточуючим людям. «Люди підходили, слухали наші проповіді і молитви, деякі прямо просили: «Не йдіть, ви – острівець розсудливості в цьому шаленому світі».

Деякі навіть каялися, наприклад, один озброєний бандит, розкаявшись, намагався віддати мені свій автомат. Зрештою, ми втопили цей автомат в річці. Але я кожен день був готовий до того, що мене заарештують, і вирішив стояти до кінця», – згадує Олександр.

Крім молитов, пастор Хомченко і його помічники займалися евакуацією людей, які не могли самостійно виїхати з-під обстрілу: жінок, дітей, людей похилого віку та інвалідів. Зрештою, сталося неминуче – Олександра заарештували. Спочатку пастора привезли в будівлю МВС, на той момент захоплену російськими Грушниками. Саме там окупанти обладнали свою «розвідку» і «контррозвідку». Від священика домагалися розкрити імена залишених в Донецьку «українських резидентів», назвати явочні квартири і джерела фінансування церкви (як підозрювали Грушники, американські). Чи варто говорити, що ні на одне з цих питань пастор відповісти фізично не міг, бо не мав ніякого відношення до української розвідки.

«Мені здалося, що вони дійсно фанатично вірять в російську пропаганду. Наприклад, начальник розвідки, який мене допитував (вони називали його «Миколайович») говорив мені, що приїхав з Бєлгорода «воювати з фашистською хунтою». Якось дивно у них виходить: за православ’я воює людина з позивним «Біс», а з фашизмом бореться «Абвер». Начальник контррозвідки теж говорив мені, що приїхав за «одну велику Русь», – ділиться спогадами пастор.

Після розвідки Олександра Хомченка відвезли в «НКВД Макіївки». Саме так бойовики назвали свою «держбезпеку». Новоявлені НКВСівці протягом чотирьох діб катували заарештованого найжорстокішими і збоченими методами. Людське ставлення до затриманого намагався проявити лише один охоронець з місцевих, який раніше знав пастора Олександра. До слова, він зізнався ув’язненим, що погодився працювати в НКВД за «харчі», які дозволялося брати додому. Били Олександра формально за виявлені у нього чеки з автозаправок і машину з Дніпропетровськими номерами. Цього виявилося достатньо, щоб звинуватити пастора в «роботі на Коломойського».

«Коли заводять в підвал НКВД, перші хвилин сорок просто б’ють, і тільки потім вже починають розмовляти. Мені пропонували перейти в православ’я, пропонували триста доларів в день за те, щоб я служив у них за православним обрядом. При цьому бойовики явно нічого не знали ні про православ’я, ні взагалі про християнство. Кілька разів влаштовували імітацію розстрілу, і мені здавалося, що жити залишилося всього кілька секунд», – зізнається Олександр.

Пастор запевняє: тільки віра і образ Христа допомагали йому переносити знущання, але біль все одно був сильним. Особистий приклад священика не зміг вплинути на вічно п’яних бойовиків, але зате дуже підтримав його сусідів по камері.

Олександр згадує: з ним в застінках виявилися самі різні люди. Двоє, батько з сином, замучені жити під постійними обстрілами, без світла і води, поїхали купатися в місцевому ставку, а на зворотному шляху були затримані як «коректувальники вогню». Також в камері сидів ДНРівскій «прокурор». «Одного запротореного, Веніаміна, били так, що я взагалі не розумів, як він ще залишався живий. Він був лікарем, його заарештували прямо в робочому кабінеті, тому що до бойовиків потрапила інформація, що він був на Майдані. Одного разу він прийшов до мене і сказав: «Батюшка, мені сказали, що мене завтра розстріляють. Я не знаю, що мені робити», – згадує пастор.

«Одного разу мене підвісили за руки і надягли протигаз, закрили шланг. Я став задихатися, тому, коли вони відкрили шланг, я чисто рефлекторно глибоко вдихнув. У цей момент вони піднесли мені ватку зі спиртом. Я відключився. Другий раз, коли вони зробили те ж саме, я знову вдихнув, а бойовики тим часом підвели воду до шлангу протигаза. Я набрав повні легені води, і прийшов до тями, висячи вниз головою, а бандити палицею вибивали мені воду з легенів», – продовжує пастор.

Після чотирьох діб пекла Олександра визволили з полону. За священика заступилися як парафіяни його церкви, так і дружина. Дружина, яка завжди панічно боялася озброєних людей, для того, щоб врятувати свого чоловіка, не побоялася наодинці приїхати до озброєних до зубів розвідників і контррозвідників ДНР і почала клопотати за чоловіка. На щастя, після заступництва близьких протестантський священик був звільнений, але зізнається, що пам’ятати донецький полон буде, напевно, все життя.

Ксенія Кирилова