Білорусь видворяє польських священників на тлі посилення тиску на Католицьку Церкву

Упродовж останніх місяців білоруська влада змусила частину католицького духовенства залишити країну, відмовившись поновлювати їхні дозволи на проживання.

На початку березня двом священникам Пінської єпархії на півдні Білорусі було відмовлено у дозволі на продовження їхнього служіння. У травні троє священників Вітебської єпархії на півночі втратили свої дозволи, а пізніше того ж місяця п’ять священників та монах Мінсько-Могилівської архиєпархії. Усі вони були громадянами Польщі, які роками, а дехто й десятиліттями, служили в білоруських парафіях. Про це повідомляє EWTN News.

Кілька з цих священників обіймала керівні посади в парафіях і на рівні деканатів у Мінсько-Могильовській архиєпархії – митрополичій катедрі, до складу якої входить столиця Мінськ.

Цей крок відбувається на тлі постійного посилення тиску білоруського уряду на Католицьку церкву в Білорусі, спільноту, що має давні історичні зв’язки з Польщею.

Адміністративний тиск на іноземних священників

У Білорусі діє одна з найсуворіших систем регулювання діяльності іноземного духовенства в регіоні. Священники можуть служити лише за за наявності прямого дозволу Уповноваженого у справах релігій і національностей, державного відомства в Мінську, яке очолює Олександр Румак. Правозахисні організації неодноразово критикували Румака за відмову у видачі дозволів на проживання без пояснення причин та за відмову спілкуватися з іноземним духовенством, якого це стосується.

Дозволи прив’язані до конкретної парафії та зазвичай видаються лише на три-шість місяців, хоча іноді – на рік. Правила забороняють окремим парафіям самостійно подавати заявки на отримання дозволів; натомість запити повинні проходити через зареєстровані національні релігійні організації, що робить процес повільним та бюрократичним.

Іноземне духовенство також повинно продемонструвати володіння білоруською або російською мовами та не має права здійснювати релігійну діяльність поза межами конкретних населених пунктів, де зареєстрована їхня парафія. Якщо священник бажає служити літургію в іншій парафії, потрібен додатковий дозвіл державної влади.

Служби державної безпеки також уважно стежать за проповідями, вебсайтами та діяльність іноземних священників у соціальних мережах, тоді як білоруська влада може відмовити, анулювати або відмовити у поновленні дозволів на проживання без надання офіційної причини.

Яскравим прикладом є польський священник отець Юзеф Геза, який у 2022 році був змушений покинути Білорусь після 25 років служіння, коли влада відмовила продовжити його дозвіл, публічно не пояснивши свого рішення.

Зростання нестачі духовенства

Митрополит Мінсько-Могилівський архиєпископ Йосиф Станєвський визнав вплив цих обмежень у інтерв’ю Vatican News 28 травня, попередивши, що кількість священників, які служать у Білорусі, неухильно скорочується, особливо у східних регіонах країни.

Він сказав, що деякі священники тепер змушені долати сотні кілометрів, щоб служити в кількох парафіях через зростаючу нестачу духовенства.

Архиєпископ також зазначив, що іноземні священники, особливо поляки, які десятиліттями служили в Білорусі, дедалі частіше не можуть залишатися в країні через обмеження, пов’язані з дозволами на проживання, що створює додатково ускладнює душпастирську ситуацію.

Станєвський сказав, що Церква залишається відкритою для священників з усього світу, наголосивши, що Католицька Церква не має кордонів, і що відмінності в мові, національності чи кольорі шкіри не є перешкодою для християнського служіння. Водночас він пояснив, що найстійкішим вирішенням проблеми скорочення кількості священників у Білорусі є розвиток місцевих покликань, оскільки обмеження для іноземного духовенства дедалі частіше частіше залишають парафії без належної опіки.

Політичне коріння репресій

Відносини між білоруською державою та Католицькою Церквою різко погіршилися після суперечливого переобрання президента Олександра Лукашенка у 2020 році, що спровокувало найбільшу хвилю антиурядових протестів в історії країни.

Під час подальших репресій католицькі храми надавали притулок протестувальникам та правозахисникам, які тікали від сил безпеки, тоді як вище духовенство публічно засуджувало насильство. Відтоді десятки священників зіткнулися з погрозами, депортацією, адміністративними стягненнями або ув’язненням за звинуваченнями у шпигунстві та державній зраді, які, на думку Церкви та правозахисних груп, були сфабриковані.

Розрив посилився після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, якому Білорусь сприяла, дозволивши російським військам використовувати свою територію. Відповідно до позиції Ватикану, білоруська католицька ієрархія неодноразово закликала до миру та переконувала Мінськ не поглиблювати свою участь у війні, що поставило Церкву в конфлікт із урядом, що тісно пов’язаний із Кремлем.

Помітні критики режиму Лукашенка з’явилися також і з-поміж католиків Білорусі. Серед них – лауреат Нобелівської премії миру Алесь Бяляцький, практикуючий католик і один із найвідоміших правозахисників країни. Під час зустрічі з Папою Левом XIV у Ватикані 27 травня він висловив стурбованість щодо постійних порушень прав людини в Білорусі.

Зв’язки з Польщею та геополітична напруженість

У вересні 2020 року Сергій Наришкін, глава Служби зовнішньої розвідки Росії, звинуватив Сполучені Штати в експлуатації білоруських католицьких спільнот для розпалювання заворушень та внутрішніх конфліктів. Хоча жодних доказів не було надано, ці заяви посилили наратив, який просувають Москва і Мінськ, зображаючи Католицьку Церкву як інструмент іноземного впливу.

Ці підозри підсилюються давніми зв’язками білоруської Церкви з Польщею. Багато католиків зосереджені у західних регіонах — Гродненській і Брестській областях поблизу польського кордону, тоді як значна кількість священників має польське походження або здобувала освіту в польських семінаріях.

Водночас Варшава залишається одним із найгучніших критиків як режиму Лукашенка, так і Кремля, регулярно засуджуючи репресії в Білорусі та порушуючи питання становища польської меншини.

На цьому тлі білоруська влада дедалі частіше розглядає транскордонні зв’язки Католицької Церкви як політичну проблему, а не як релігійне чи культурне явище, що робить її постійною мішенню у ширшій кампанії держави проти незалежних інституцій і громадянського суспільства.