«Не для того, щоб вона стала якоюсь супер річчю». Отець Тарас Байцар про те, навіщо ми освячуємо речі
  • Пон, 11/07/2022 - 17:37

Що робити з освяченими речами? А як правильно утилізувати ікони, хрести чи натільні хрестики, які вже втратили свій вигляд? Отець Тарас Байцар у студії «Живого Телебачення» в програмі «Відкрита Церква» дасть відповіді на важливі запитання, які виникають у кожного християнина.

– Впродовж року ми багато разів щось освячуємо. На Великдень це кошики з продуктами, на Преображення – фрукти і овочі, на Мучеників Макавейських – мед. На праздник Входу Ісуса Христа в Єрусалим – лозу. Отче, розкажіть детальніше, для чого ми освячуємо всі ці речі?

– Для людини, яка потрапляє в храм випадково, часто може здаватися, що церква постійно займається освяченням. Особливо йдеться про тих людей, які двічі чи тричі на рік потрапляють до церкви на якесь свято. Саме тоді, коли ми справді щось освячуємо. Але це не є постійна реальність. Ми маємо багато інших цікавих духовних практик і традицій. Але, очевидно, що освячення речей, благословення людей, – є невід’ємною частиною нашої церковної реальності. Тут важливо сказати і пояснити, чим є це освячення. Очевидно, що це щось, що походить від слова «святість». Ми здійснюємо щось, що творить святість. Ми наче відкриваємось до того, щоб Господь явив нам знак своєї благодаті, свого дару, святості, якою володіє тільки Він. Тому освячення – це щось, що дає нам Господь, чим Він ділиться з нами. Це наша готовність прийняти дар, який Він вільно, щедро і безумовно дає людині. Слово «святий» означає «відділений, інший». І, властиво, сам Бог є святий і Він інший ніж те, що ми знаємо, розуміємо. Та річ є також іншою і освяченою. Так, наче відділеною від інших речей. Але не для того, щоб вона стала якоюсь супер річчю.

Йдеться про те, щоб, благословивши цю річ, ми усвідомили, що все у світі є цим даром.

Вертаючись до теми меду, маку, зілля, яке буде освячуватись. Конкретне зілля не буде якимось надзвичайним, а яблуко не отримало більше вітамінів. Мед не став більш цілющим. Не для того ми це робимо. А для того, щоб явити собі і громаді, що цей мед і це яблуко чи грушка є божим даром. І ми здатні побачити його як дар, здатні його благословити, подякувати і радіти цим даром, який є для нашого життя і нашого освячення. Здавалося б, в кошику є ці груші, яблуко, мед. Але освячується все, весь цей Божий дар, весь Божий світ, який є знаком того, що Бог є між нами, що Бог постійно нас любить, милує нас і ділиться з нами невимовними дарами.

 

– Люди не завжди знають, для чого освячують певні речі. Чи варто це робити, якщо вони не розуміють значення обряду?

– Очевидно, в кожній громаді є різні традиції. Деколи в нашій Церкві накладаються традиції різних культур та світів. Деколи ми справді трохи губимося і мусимо уніфікувати ці моменти. Коли ми освячуємо, скажімо, зілля. Очевидно, під кожну традицію існує пояснення. І завжди це є певний консенсус конкретної громади, яка приймає якусь традицію, яку вона успадкувала. І вона використовує свою церковну мову. Є різні мови і традиції, які є теж мовою богословською, яку використовють ці люди. В такий спосіб, коли ми приносимо якусь річ, ми говоримо своєю мовою, що в нас сьогодні є свято, скажімо, Успення Пресвятої Богородиці. І ми благословляємо квіти та зілля. За цим є традиція. У цей час дозріває зілля. Це таке свято врожаю. Наче Божа Мати возноситься в небо як найкращий витвір людства. І ми бачимо довкола себе плоди, квіти, зілля. Ми їх збираємо і в такий спосіб дякуємо Богові. Ми освячуємо ці речі, очевидно, для нашої поживи. Тому все, що є довкола нас, є для нашого життя, для нашого здоров’я.

Передусім, ми приносимо речі, якими ми користуємося. Якщо ми не користуємося жолудями, ми їх не освячуємо. Ми несемо те, що дає нам життя. Якщо ми зілля освячуємо, то це має бути корисне, цілюще зілля. Це трави, з яких ми потім зробимо собі чай чи якусь настоянку. Або використовуємо для певних інших процедур. Тому конкретні речі ми приносимо як те, що є знаком Божої любові до нас.

– Отче, часто люди використовують освячені речі як обереги. Іноді підходять до їх застосування із магічним світоглядом. Чи справді ці речі володіють магічними властивостями?

– Тут важливо сказати про значення знаку, символу. Сьогодні ми користуємося символами. Ми прийшли, потиснули руку, обійнялися, подарували квітку. Це жести, які комунікують якусь справу. І деколи достатньо квітки, коли хлопець подарує дівчині, щоб все було зрозуміло. Не треба нікому пояснювати, що відбулося. Є почуття. Церква теж користується своєю мовою: жестів, символів, знаків. Зараз ми Україні маємо знак – жовто-блакитний прапор. Здавалося б, це дві смужки кольорової тканини. Але коли ми ці смужки бачимо на авто, на шевроні, нам не підніметься нога стати на них, викинути, чи якось нешанобливо поставитись. Це тільки дві смужки тканини. Але, насправді, це щось більше ніж дві смужки тканини.

А ця квітка? Буде образливо її викинути. Це речі, які залишаються тканиною і квіткою, але набирають якогось нового, духовного значення. Це не дозволяє нам ставитися до тих предметів, як до чогось посереднього. Так само і до тих речей, які є знаками Божої ласки до нас. А остаточно, весь цей світ є таким знаком. Тому коли ми взяли воду зі ставу чи озера або яблуко і освятили їх, – це є знаком, що вони вимагають трохи іншого ставлення, шанобливішого. Бо вони особливі. Не означає, що вони мають якесь магічне значення, чи більше вітамінів. В християнстві ми не так змінюємо речі і надаємо їм певних сил, як змінюємо свій погляд на них.

Якщо ми хочемо сьогодні, щоб наші українці цінували свою культуру, були патріотами, – треба навчити їх бачити в тих двох смужках прапора цілий світ, цілу велику жертву багатостолітньої боротьби. Треба вивчити Гімн не просто як якусь пісню з трьома куплетами, але як піснеспів, за яким є велика сила і жертва.

Щось подібне є в християнстві. Ми вчимося по-іншому дивитися на речі. Побачити в цьому яблуку не просто продукт природи, а дар Божий. Побачити в кожному дні не просто астрономічні цикли, а Божу благодать знову тішитися цим життям. Побачити в ближньому не просто ще одного Homo sapiens, чи якусь загрозу для нас, а побачити брата чи сестру, образ Божий. Тобто наше завдання не надати речам якоїсь надприродної якості, але надати нашим очам здатності бачити речі як Божий дар.

– А що робити зі стрітенськими свічками, які ми часто накопичуємо роками?

– Як батько трьох малих дітей, дещо можу порадити. Діти люблять молитися, залучаючи якісь речі. Ніби, матеріалізувати свою віру. Тому ми освячуємо різні речі. Ми потребуємо виразити нашу віру в конкретних речах. І діти люблять молитися зі свічками. Тому запалюймо свічку, коли ми молимося. Бабця хворіє? Діти зібралися разом і запалили свічку та стали до молитви. Зараз є війна, час є коли ми жертвуємо свою молитву для війська. Запалімо свічку! Для цього вона є у нашій хаті. Якщо ми будемо молитися і використовувати ці свічки за призначенням, то їх нам буде навіть бракувати!

– Дуже часто люди запитують себе, друзів, старших за себе (але рідко питають про це у священника): а що робити із освяченими речами які виглядають вже не надто гарно або не можуть слугувати за призначенням? Тут більше йдеться про ікони, розп’яття або натільні хрестики?

– Несіть в церкву. До освячених речей ми маємо ставитися шанобливо. Але що робити, коли їх природній ресурс є вичерпаний, зокрема, коли ікони є вигорілі і не мають мистецького значення. Скажімо, є друковані чи сфотографовані. А ще є старенькі рами з ікон або старі хрести. Ці речі шанобливо спалюють або захоронюють. Для цього нормально виділити певне місце десь біля церкви чи навіть на цвинтарі. Один із найкращих способів – це спалити і попіл залишити десь під деревом. Тобто дати йому залишитися ґрунті, продовжити своє життя в природі. Але це має бути місце, де не ходять люди.

– А як щодо того зілля та верби, які ми освячуємо впродовж року? Бо, знаєте, я чула про таку традицію, коли зілля обов’язково має бути в хаті на випадок, якщо хтось помре. Тоді його треба покласти біля покійника. Що Ви про це скажете?

– Це благочестива народна традиція, яка не має під собою ніяких серйозних богословських основ. Але вона існує. Також нормально, коли ми бачимо що це зілля вже висохло. Його ж можемо використовувати для чаю, ванни маленьких діток чи для страви. Але те, що не можемо використовувати, також можна спалити. Це нормальний спосіб віддати природі те, що вийшло з природи. Очевидно, враховуючи екологічні моменти! Щоб маленька купка не перетворилася в величезну гору трав, які горять і шкодять людині.

– Ну і не можу запитати про освячену воду. Для чого її треба мати вдома і чи володіє вона якимись особливими властивостями?

– Основне освячення води ми творимо на велике Йорданське водосвяття. Тут важливо сказати, що ми освячуємо конкретну воду, але ця вода являє всю водну стихію.

Ми дуже цінуємо освячену воду, а всю іншу засмічуємо та отруюємо. Це парадокс, який нам дуже важливо побачити. «Оце моя освячена водичка. Вона гарна, добра і цілюща, а решту ми виливаємо, псуємо».

Властиво, ми освячуємо воду для того, щоб усвідомити, що це Божий дар, без якого ми не можемо жити. Це є для нас джерелом життя. Вода, яку ми зберігаємо вдома, – є знаком для нас. Вона постійно нагадує, що ми маємо дар і що ця вода є для того, щоб ми були вдячними за неї. Очевидно, вона є знаком, що Господь через воду очищує.

В тій воді вмирає щось старе. Наше хрещення у воді означає, що вмирає старе, минуле наше гріховне життя і ми відроджуємося. Ми п’ємо цю воду, використовуємо її в часі хвороби, окроплюємо нею наші домівки. Є різний спосіб використати цю воду. Це не є якимось магічним дійством, а наша допомога в молитві. Вода допомагає нам усвідомити, що Господь є поруч з нами. Це Божа благодать, яка хоче, ніби дощем, змити той бруд, який ми натягнули впродлвж життя.

– В період пандемії ми пережили цікавий досвід: на один Великдень ми не йшли до храмів освячувати пасхальні кошики. Церква закликала вдома самостійно окропити водою продукти в певний час Богослужіння. Ми можемо це практикувати і надалі, чи все ж це був радше якийсь особливий досвід? І що основне під час освячення тих чи інших речей?

– Пандемія, бойові дії, які відбуваються на певних ділянках нашої землі є форс-мажором. Це не є нормальними обставинами. В ненормальних обставинах ми поводимось ненормально. В час пандемії був ненормальний час. Це був час форс-мажору, коли ми на певний час застосовували практики, які, хоч якось, наближали нас до норми. Але вони не є нормальними. Тому коли минає загроза, ми повертаємо до нормальних способів функціонування й літургійного та духовного життя. Очевидно, священник виконує функцію освячення речей знову. Але кожен християнин також має на собі цю печать священства. Священником є кожен охрещений в тому сенсі, що він має цю місію – освячувати. Освячувати, це наче підносити цей світ до Бога, відкривати людству красу. Це Божий дар і присутність Бога в цьому світі.

Якщо виникають форс-мажорні обставини, то кожен християнин має право на те, щоб освятити річ і навіть охрестити дитину.

Наше церковне право говорить, що у випадку якоїсь загрози життю немовляти, кожен охрещений чоловік чи жінка може взяти воду і здійснити коротенький чин хрещення дитини. «Хрещається раб/раба божа в ім’я Отця і Сина і Святого Духа». І це хрещення не потрібно потім поновлювати. Його просто доповнюють. Але воно є дійсним. Коли є сьогодні наші воїни на фронті і коли немає священника поруч, ця молитва християнина, його благословення того, що є довкола, є чинним і необхідним.

– Із досвіду можу сказати: найбільше людей у церкві тоді, коли там щось треба освячувати. Зазвичай, це великі свята літургійного року. Скажіть, чому християнство це не тільки відвідування храму на великі свята?

– Нам хочеться воплотити наші духовні відчуття в щось конкретне. Часто це закінчується споживацьким ставленням. Це одна з небезпек. Коли ми йдемо до церкви тільки тоді, коли ми хочемо щось від Бога взяти: благодать, милосердя, прощення, попросити щось. Я в розмовах з парафіянами намагаюся їх трохи змінити. Ми йдемо не для того, щоб взяти, а для того, щоб дати. Ми приходимо на Літургію, бо наш Господь дає себе, своє тіло. Для чого ми збираємося в неділю в церкву? Щоб стати учасниками таїнства Божої любові, яка закінчується Христом. Коли Господь каже: «Прийміть моє тіло, прийміть моє життя, я відкрився вам, я прийшов, щоб ви мали життя, щоб ви мали його вповні, тому причастіться цього життя». Але життя починається тоді, коли ти його даєш. Це духовна аксіома: ти живий, коли ти віддаєш життя. І нам потрібно змінити думку про те, що ми прийшли за «ложечкою благодаті», лише за Причастям. Так, це є кульмінація того, що ми щось збагнули. А збагнути ми маємо те, що ми прийшли, щоб віддати себе: один для одного і для Бога.

Дуже важливо, коли приходимо до церкви і бачимо тих людей, яких ми звикли бачити біля себе в храмі. І коли ти є присутній, ти теж є тим даром для них.

Дуже важливо не приходити із споживацькою свідомістю. Не як в супермаркет. Деколи церква може бути ще одним духовним супермаркетом. Коли ми приходимо взяти одне, друге, третє…

А далі – до побачення, до наступної неділі. Насправді, ми приходимо дати!

Коли ми приходимо для освячення, а ця практика збирає більше людей, це тому, що люди хочуть, щоб віра була конкретна, щоб вона виявлялася конкретними матеріальними жестами. І нам бракує їх. Ми їх мали більше в нашій Літургії. Скажімо, ми втратили такий жест як поцілунок миру. Центральний момент Літургії. Знак того, що ми є брати і сестри. Сьогодні, на жаль, через певні моменти розвитку нашої Дітургії, цей знак залишився у Святилищі. Священники обіймаються, кажуть «Христос посеред нас». І цей знак є дійсно дуже важливий. Він витіснений у Святилище. Але він мав би бути у церкві, між вірними. Він відновлюється у багатьох спільнотах. Це важливий матеріальний знак, який допомагає нам збагнути, що ми тут не просто якісь випадкові люди. Ми є брати, сестри, одне тіло Христове.

– У часі війни люди по-різному сприймають будь-які вияви радості. Мовляв, свята не на часі. У цьому контексті , отче, поясніть, що означає сьогодні святкувати християнське свято? І як ми це можемо робити?

– Свято, у християнському розумінні, це не про якусь гучну подію. Це не про гучні застілля і забави. Це спосіб увійти у цю духовну реальність яку ми святкуємо. Стати учасником цього таїнства. Ввійти глибше у спілкування з Богом, який відкривається нам у цьому таїнстві. І тут, очевидно, воно має різні виміри. Зараз такий час, коли ми сильно переживаємо. Він не дозволяє нам в повноті святкувати великі свята. Навіть наш Великдень був не таким, як звично. На Великдень йшли важкі бої біля Попасної і на Півдні. Гинули наші люди. Очевидно, це не було свято, коли ми торжествуємо чи гучно святкуємо. Це для нас була нагода увійти у таїнство Христової смерті і Воскресіння. Христос здійснив це спасіння не у святковий спосіб. Це не було свято: вмирати за містом, в самотності, на хресті, залишитися відкинутим своїми друзями й учнями. Це не свято: вмерти між розбійниками, бути зрадженим своєю церквою, своїм народом. Його Воскресіння не було тріумфальним. Воно не було гучним, про нього мало хто дізнався. Дізналась тільки найближчі учні. Це не було під фанфари, а це було сходження до Аду, до темряви, до підземель.

Як ми цього року усвідомили, це було сходження до підземель Азовсталі. Це не було приємне місце для свята. І ми входимо в цю реальність. Ми стаємо солідарними з Христом, ми з ним ідемо туди вниз, в ті підземелля, відчай в цю темряву. Ми просимо, щоб він нас вивів. Щоб ми разом з ним вийшли на це світло, вийшли до людей. Це сталося! Але це не сталося сьогодні ще з нами. Ми розуміємо, що перемога є за Богом, що Він нас виведе з цього. Він вже там! Він вже одною рукою нас перевів, але це ще не явилося в своїй повноті. Ми ще у війні і в боротьбі. Хоч ми вже маємо передсмак того нового світу, Божого царства, Божої перемоги на цій землі. І це свято ми можемо святкувати по-різному. Буде день Перемоги і наш Великдень буде іншим. Сьогодні він такий. І ми не можемо витискати себе якісь емоції, яких у нас сьогодні немає. Іноді на свято треба плакати, іноді на свято треба заглибитися у цю молитву. Тому свято – це увійти в святість, увійти у святу присутність Бога, це бути з Богом. Найкращий спосіб щось святкувати – це бути в божій присутності. Для цього нам  допомагає храм, спільнота яка збирається. Тому найкраще святкувати у спільноті. Тому ми закликаємо, щоб навіть в тих 12 великих свят ми збиралися в спільноті. Тільки в спільноті ми являємо тіло Христове, ми стаємо єдністю і присутністю Христа один для одного. Коли на Великдень є родини, які чекають звістки від своїх чоловіків, синів, коли хтось втратив когось, коли хтось безвісти пропав…в тій спільноті ми творимо присутність Христа, який теж хоче потішити, розрадити і підтримати та обійняти. Тому ми творимо цю присутність Христа для тих людей, які сьогодні потребують підтримки і доброго слова. Це є спосіб святкувати: бути разом перед обличчям Бога.

– Чи маємо ми право на моменти радості під час війни?

– Маємо. Радість – це не є щось, що ми можемо сотворити. Якщо у нас немає радості, ми її не вигадаємо. Ну або це буде виглядати дуже лицемірно. Думаю, що найбільше, чого не люблять люди – це лицемірство. Це коли ми витискаємо з себе якусь радість. Якщо її немає, то її немає. Ми не можемо її творити самі. Тому радість – це дар, який ми не заслужили, дар, який є випадковим. Найбільша радість – коли ми чогось не очікуємо і це стається. Ми здивовані, шоковані. Це та радість Мироносиць, які зустріли Христа там, де не чекали, чи зустріли тих ангелів, які чекали при гробі. Радість, жаль, страх, шок, здивування і Божа радість є дарами. І ми не можемо з себе їх вичавлювати.

Тому ми маємо бути природніми. Коли важко – ми маємо плакати, коли сумно – сумувати, але коли є радість, ми маємо ликувати і святкувати. Треба бути щирими зі собою сьогодні.  Поводити себе так, як ми відчуваємо.

– Повернімося до освячення. Ми і до війни освячували свої автівки. Але тепер, особливо, звертаємо увагу на новини, коли єпископи та священники благословляють автомобілі на передову. Що означає таке благословення машини? Чи це означає, що освячена автівка ніколи не потрапить в аварію чи буде збережена від куль?

– На жаль, вони так само горять від снарядів, які ті, що неосвячені. Тут ідеться про щось інше. Не про те, щоб створити над автомобілями якусь захисну «парасольку» Божої благодаті. Для чого ми це робимо? Ми в такий спосіб, через освячення автомобілів чи інших речей, творимо молитву за наших воїнів. Ми передаємо їх у руки Божі. Ми хочемо, щоби ці знаряддя боротьби були використані добре, щоб вони послужили їм, щоб вони допомогли їм і врятували їх. Очевидно,  через ці речі сам Господь має бути з військовими і їх рятувати. Тому це молитва нашої підтримки, солідарності, нашої віри. Завжди в авто ми залишаємо вервицю чи ікону, які мають також нагадати нашим захисникам, що вони не є самі. Я часто освячує авто в неділю, коли збирається народ. Із церкви виходимо цілою громадою і проводжаємо ці автомобілі своїм благословенням. Все для того, щоб вони були рятівними для наших захисників. Тому це є також знаки, які мали би передатися. Кожна молитва це також є тою силою, яка комунікує любов. Ми не можемо сьогодні взяти за руку, обійняти чи сказати якесь слово нашим хлопцям, які є в окопах. Але ми молитвою комунікуємо свою любов і солідарність. Ті, хто є на фронті часто свідчать, що це відчувають. вони знають, що це не просто кусок заліза. Це шматок заліза, який придбаний тяжкою працею, збірками. Освячений молитвою. І ця енергія любові  їм передається. Тому це важливий момент нашої комунікації любові, яка залишається з тим авто. Очевидно, що війна – це жахіття, це вогонь,  це небезпека.  Це зло, від якого ми не маємо такого захисту як би ми хотіли. Це є частина страшної реальності, до якої є причетний сам Господь. Він теж прийняв на себе все зло цього світу. І Він прийняв його до кінця.

– Чи ми можемо продавати і купувати освячені речі?

– Є така традиція, що деякі речі церковного вжитку вже були наперед благословенні. Можна зі спокійним сумлінням купувати цю річ, якщо вона  благословенна. Але існує дуже важливе правило: це благословення не може стати доданою вартістю до речі. Не можна ніколи заробляти на таких освяченнях.

 

Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць