Важкі питання. Чи змінила Церква підхід до причастя розлучених?

ПИТАННЯ: До останнього Синоду Єпископів Церква не допускала розлучених до Причастя і приводила богословські докази. Тепер же, на основі інших богословських міркувань, вона хоче їх допустити до Причастя. Чи можна довіряти в цих питаннях богослов’ю чи краще слідувати здоровому глузду?

ВІДПОВІДЬ: По-перше, слід відразу ж уточнити, що перше твердження в питанні невірне: неправда, що Церква не допускала розлучених до Причастя. Це потрібно ще раз підкреслити, щоб уникнути двозначності, оскільки багато хто вважає, ніби розлучені не можуть приймати Причастя. Однак до Таїнств не допускаються тільки ті розлучені, які вступили в новий шлюб при наявності нерозривних шлюбних уз. Але немає таких причин, з яких подружжя, які потерпіли крах в своєму сімейному житті і розлучилися, не можна допускати до Святого Причастя. Чоловік, який став жертвою зради або поганого поводження, якого залишили, не має ніякої провини. Але навіть «винний» в розлученні чоловік не виключений з можливості приступати до Таїнств. Якщо він кається у скоєному і при цьому вважає неможливим повернутися до колишніх відносин, або ж постраждала сторона не бажає прийняти його, – він може приступати до Таїнств, як і до розлучення.

Існують і такі ситуації, коли захист дітей або майна вимагає звернення до цивільного суду для оформлення розлучення. Зрозуміло, і в цьому випадку перед Богом узи шлюбу залишаються в силі, і звернення до суду – лише необхідна формальність. У Катехизмі Католицької Церкви говориться: «Якщо цивільне розлучення залишається єдиним можливим способом забезпечити деякі законні права, догляд за дітьми або захист майна, воно може бути припустимо, не складаючи при цьому моральної провини» (2383).

Таким чином, питання про причастя виникає тільки для тих подруж, які розлучилися, а потім вступили в новий шлюб. Але і по відношенню до цих випадків традиційне учительство передбачає можливість прийняття Таїнств при певних умовах. Іван Павло II в апостольському посланні Familiaris consortio пише: щоб отримати відпущення гріхів і можливість приймати Причастя, розлучені, які вступили в новий шлюб, повинні покаятися в порушенні подружньої вірності і розлучитися з тим, хто не є чоловіком перед Богом. Якщо на підставі серйозних обставин це неможливо – наприклад, з огляду на виховання спільних дітей, – тоді ті, що живуть без шлюбу, можуть жити разом, але в повному утриманні. За допомогою благодаті, на яку повинен сподіватися кожен віруючий, і за допомогою їх особистих зусиль відносини між ними повинні перетворитися в відносини дружби, взаємної поваги і взаємної допомоги. Таким чином, розлучені, які вступили в новий шлюб, які щиро розкаялися і розлучилися або живуть як брат і сестра, можуть отримати відпущення гріхів і причащатися (пор. FC 84).

Але при такому рішенні слід уникати спокуси для інших віруючих. Адже їм невідомо, що така пара прийняла рішення припинити незаконне співжиття. Тому настоятель парафії може причащати їх в приватному порядку, або ж вони будуть причащатися не в своїй парафії, а в іншій, де їх не знають.

Учительство Церкви стверджує, що розлучені, які вступили в новий шлюб, не можуть приступати до Причастя в силу своєї об’єктивної ситуації. Про це згадується, зокрема, в Посланні Конгрегації віровчення від 14 вересня 1994 року: «Вірний, який постійно живе разом more uxorio (тобто як чоловік і дружина) з особою, яка не є законним чоловіком або законною дружиною, не може приступати до Євхаристії. У тих же випадках, коли він вважає це допустимим, пастирі і сповідники, враховуючи важливість предмета і духовні потреби людини, а також загального блага Церкви, строго зобов’язані попередити їх про те, що подібне судження знаходиться в явному контрасті з вченням Церкви. Вони зобов’язані також нагадувати про це вчення в повчанні всієї ввіреної їм пастви». Таким чином, будь-яке богословське судження, яке стверджує інше, буде знаходитися в контрасті з учительством Церкви.

Додамо до цього слова з Катехизму Католицької Церкви: «Укладення нового союзу – навіть якщо він визнаний цивільним правом – посилює гріховність розриву: чоловік, який уклав новий шлюб, виявляється в ситуації публічного і постійного перелюбу. Якщо чоловік, після відділення від своєї дружини, зближується з іншою жінкою, він сам стає перелюбником, тому що змушує цю жінку зробити перелюбство; і жінка, яка з ним живе – перелюбниця, тому що вона привернула до себе чужого чоловіка»(2384) (Катехизм цитує тут святого Василія Великого).

Ця доктрина непорушна, і з нею може статися тільки «еволюція», тобто поглиблення, розвиток незмінного вчення.

Що стосується другої частини запитання – про те, чи можна довіряти «богословським міркуванням», – то кожен з нас має розум, щоб оцінити ці міркування, і ніхто не зобов’язаний їм довіряти. Для того щоб приймати те чи інше судження, слід дочекатися його оцінки з боку церковного учительства.