З Різдвяного. Часть VІІ – «Та й прийдут до тебе три празники в гості»

Наш народний календар, як і годиться, ходить. Свята не рухаються, не стоять на місці, а ходять. І тут можна побачити паралель між біблійною людиною, життя якої – це хід. Здається, що насправді сприйняття життя як ходу – це глибока антропологічна характеристика, яка знаходить своє відображення в найрізноманітніших культурах. Проте, тут є одна відмінність між ходом так би мовити народного календаря і ходом біблійної людини. Індо-європейський хід – це хід по колу, хід міфологічний. А біблійний хід прямолінійний – стремління до Вічної Батьківщини в Небі. Щойно християнство зробило синтез прямолінійного та кругового розуміння часу, створивши спіральне сприйняття одної з основних категорій нашого туземного існування.

Часто в нашому народному житті бракує саме того розуміння устремління часу не у замкнуте коло безперервних повторів, а у поза чи краще понад часову вічність. Кожне наше святкування Різдвяного чи Великоднього циклу мало б бути черговим витком спіралі нашого духовного зростання, нашого наближення до бажаної цілі – Царства Божого.

Частину цієї часової спіралі, яка десь «загубилася», становить і час між Різдвом і Щедрим Вечором. А у міжчасі між Різдвом і Богоявленням маємо ще три народних звичаї, які, без усякого сумніву, заслуговують на увагу. А це: водіння кози, маланкування і сіяння.

Судячи з усього, водіння кози і маланкування хоча й дуже подібні між собою звичаї, проте мають дещо відмінне семантичне навантаження. Донедавна ці два звичаї були і розділені часово. Козу водилося між Різдвом і Богоявленням, а маланкувалося у переддень старого Нового року – свята св. Василія Великого і Обрізання Господнього у день св. Меланії Мучениці. Варто зазначити, що етнографи зазначали повну відсутність цих звичаїв в Галичини, за виключенням вузького району Гуцульщини.

Слід одразу зазначити, що всі три звичаї – водіння кози, маланкування та посівання – мають виразно новорічний характер і, очевидно, мігрували з весняного часу на зимовий.

Етнографи та етнологи в один голос заявляють, що у слов’янському світогляді коза – тварина хаотична, навіть хтонічна і часто протиставляється вівці. У балканських слов’ян-мусульман існує прислів’я: «Аллах створив вівцю, а шайтан, побачивши вівцю, створив козу». Навіть назва цієї тварини, здається, є запозиченням. Найбільш розповсюдженою серед лінгвістів є думка про те, що це запозичення з ілірських мов, скоріше за все з албанської – kozinë – вовна. Саме з вовною, кошлатістю, рогатістю пов’язується Велес.

Коза в слов’янському світі часто виступає як вередлива, брехлива, злодійкувата істота. Наголошення кошлатості кози через обов’язкове вивертання кожухів учасниками дійства водіння кози, наголошення на тому, що кошлатість приносить добробут – це виразне пов’язування цього обряду з Велесом – слов’янським богом домашньої худоби, звірів, магії і достатку. Бешкетування «кози» тільки ще більше наголошує її, як представника хаотичного світу Велеса.

Знову ж таки, перед нами випадок магічного вірування у те, що задобрювання сил хаосу в часі новорічної ночі здатне не тільки охоронити господарство від їхніх бешкетів, але й принести добробут. Тобто, водіння кози – старий магічний обряд. Навіть на сьогоднішній день цей обряд не має свого християнського витлумачення і тому, як символ, залишається виразом магічних вірування наших дохристиянських предків.

Маланкування, ще більше як водіння кози, має наголошення на симпатичній магії – бешкетування Маланки, перевдягання у маски, присутність весняного вісника – журавля, чиї ключі відмикають весну, вказує і на весняний характер цього дійства, і на його магічну спробу завадити силам хаосу нанести шкоду людям.

Є ще один аспект цього звичаю, який не просто є перегинанням палки, але й знаходиться десь на границі богохульства. На свято св. Меланії Мучениці ходить Маланка, яка бешкетує і яку піснями висміюють, як незґрапну і недолугу господиню. Скидається на висміювання Христового свідка – св. Меланії. Задуматися є над чим.

Невідомо, навіщо запроваджувати в Галичині цей звичай, якого тут не зафіксовано. Зрештою так само як змінювати галицький дідух – посипання долівки соломою на дідух-сніп.

І на кінець новорічне посівання. Початок Нового року у поганському світогляді – найсприятливіший час, щоб бажати чи злого, чи лихого, і це має неодмінно здійснитися. Якщо до звичаю посівання підходити саме з цього аспекту – то це магічний намір. Але, якщо сам звичай, збагачений християнізованими текстами сприймати, як просто добрі побажання і вітання з Новим роком, як благословляння, то цей звичай займає гідне місце у народній християнській побожності. У цьому випадку потрібно всього на всього добре душпастирське пояснення цього звичаю.

Стосовно ж водіння кози і маланкування дуже сумнівно, що цей звичай хоч колись зможе дістати свою християнську реінтерпритацію. Адже бешкетування та маскування уже отримали нормальну, адекватну інтерпритацію у християнському народному вертепі.

Доречно тут згадати парадокс церковного життя. В нас доволі часто, як дідько ладану, жахаються «латинізації», дехто настільки сильно, що бачить латинізацію навіть там, де нею і не пахне. І якось цікаво спостерігати, що саме церковні латинофоби з легкістю запроваджують по галицьких церквах і парафіях поганські звичаї, які в Галичині вже давно були покійні або й не існували. Щось не зовсім в порядку в «датському королівстві». Замість повернення до свого коріння – скажімо до Требника Петра Могили і його практик, якось так стається, що частина українських християн східного обряду скочується до відродження виразно поганських або двозначних звичаїв. Напевно, тіні забутих предків тут впхали свого носа.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

З Різдвяного. Часть VІ – Три дни свєт

З Рідвяного. Часть V – Святий Вечір в очікувані Різдва Христового

З Різдвяного. Часть ІV – Поганський святий вечір

З Різдвяного. Часть ІІІ – Приготування до Різдва

З Різдвяного. Часть ІІ – Поганська перспектива народного святкування Різдвяного циклу

З Різдвяного. Часть І – Шклянка маку