14 січня: що святкуємо?

У попередніх нотатках ми якось говорили про те, що маємо свято, яке вводить у ступор іноземців, котрі розуміють нашу мову. Спробуй пояснити пересічному європейцеві чи американцеві що таке: «Старий Новий Рік»? Говорили і про те, звідки така неузгодженість взялася, дійшли висновку, що причина у тому, що наш «світський» календар не співпадає із «релігійним», який досі є юліанським. Тобто де-юре у всіх місяцесловах найбільших українських християнських Церков вказано, що вони (Церкви) святкують Різдво 25-го грудня, а Новоліття – 1 січня, але ці дати подані «за старим стилем». Такий-от хаос. Проте, у цих же нотатках ми пропонували вихід – вихід, який наче влаштовує всіх окрім «єдиної канонічної» – святкування за Новоюліанським календарем – тобто перехід до григоріанського календаря відносно нерухомих свят із збереженням Пасхалії, власне так, як це робить більшість Помісних Православних Церков (це я для тих, котрі кричать, що Україна – країна православна. То може варто святкувати так як це робить більшість православних у світі, а не так, як Москва…)

Що ж це за день такий – Старий Новий Рік? І що християни мали б насправді святкувати цього дня. В місяцеслові знаходимо таку назву свята: Обрізання Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа; і святого Отця нашого Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської. Тобто перше і головне свято – Обрізання, або ж найменування нашого Господа. Про його духовний зміст дуже багато сказано, ще більше написано. Саме це свято є найбільшим для кожного християнина у цей день, коли наш Господь прийняв тілесне обрізання згідно з юдейським законом, аби сповнити всі пророцтва щодо Нього, як провіщеного Месії. Також у цей день християни святкують пам’ять одного із найвизначніших отців Церкви – святого Василія Великого. Про цього мужа теж дуже багато сказано і написано, можна погуглити, а краще відкрити життя святих, хоча б електронне.

Я б, вкінці своєї частини цього тексту хотів застановитись над тим, що і зазвичай у нотатках – над формальним християнством. Над тим, наскільки слідування звичаям і традиціям може християнську ідентичність спотворити, а навіть і спробувати замінити. З іншого боку – Церква все-таки прийняла і освятила гуманні язичницькі традиції. Адже ми все-таки освячуємо Паску і інші страви у день Воскресіння, Первоплоди у свято Преображення, воду у свято Богоявлення, тощо… Та й у ніч проти Обрізання Г.Н.І.Х. «маланкування» відбувається зазвичай саме у християнських молодіжних спільнотах.

Де ж межа у інтегруванні в християнське благочестя гуманних язичницьких звичаїв? Чи не суперечить святкування «Василя і Маланки» чи «водіння кози» християнському благочестю? Наскільки важливо плекати традиції і обряди нарівні із нашою вірою? Відповіді на ці питання – у коментарях наших експертів.

Владика Ігор (Ісіченко), архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ: На Слобожанщині навряд чи збереглася десь реальна традиція водіння кози чи «маланкування». А от щедрування дівчат на передноворічний Щедрий вечір та засівання хлопців удосвіта 1/14 січня ще за моїх дитячих років було поширене чи не більше за колядування. У співах лунали як відгомони стародавнього весняного новоліття (мотиви оранки, сівби), так і згадки про святих Маланку та Василя. Усе це справді синкретично поєднувалося у величну картину співпраці людини з самим Божим Сином для нового щедрого врожаю – врожаю, покликаного виростати у вічне життя:

А в полі, в полі Сам Господь ходив,
Мати Марія Бога їсти носила,
Їсти носила, Бога просила:
Зароди, Боже, жито-пшеницю,
Жито-пшеницю, всяку пашницю…

Наївна народна інтерпретація невпинного Божого діяння у створеному Ним світі не була профанацією – за часів войовничого атеїзму вона компенсувала брак катехитичних знань, маніфестувала збереження віри. А от штучні спроби відродити регіональні сільські обряди дохристиянського походження й упровадити їх у сучасний урбанізований побут виглядають часом дивно. Дивно – і небезпечно. Адже по суті вони загрожують фольклоризацією й десакралізацією свята – не лише малозрозумілого для загалу вірних Обрізання Господнього, але й цілого циклу різдвяних і богоявленських свят. Важливе почуття міри. І ще – відчуття периферійності народних ігор і розваг, що відображають радість всесвіту від зустрічі з Передвічним Словом, але без відчуття всюдиприсутности цього Воплоченого Слова гублять свій сенс.

Отець Орест-Дмитро Вільчинський, священник Львівської Архиєпархії УГКЦ, керівник проекту «Католицький Оглядач»: В спадщині української традиційної культури різних регіонів по-своєму присутні різні новорічні звичаї й обряди. Багато в чому вони зберегли на диво архаїчні елементи. Так, скажімо, звичай новорічного засівання/посівання відсилає нас у час коли дохристиянські слов’яни, які як і більшість індо-європейських народів, святкували Новий рік з приходом весни. Коли дата початку Нового року під впливом християнства перекочувала на зиму, частина новорічних звичаїв, зокрема, посівання перекочували з нею. Очевидно, що так і карнавальний звичай, який зараз знають під назвами «Маланка», «Василь і Маланка», водіння кози, в якому присутні не тільки елементи карнавальності, але й магічного прагнення осягнення плідності перекочували з поганського Нового року в наш нібито християнський Новий рік. Час переходу одної пори року в іншу, завершення старого, а початок нового року у поган вважався часом хаосу і небезпек, часом коли стирали границі між світами живих, мертвих і богів. Тому, щоб віддалити від себе небезпеку, збити з пантелику злих духів, погани перевдягалися у різних персонажів та вдавалися до різних галасливих дійств. Київська Церква, чи не єдина з християнських Церков зуміла християнізувати карнавал. Створивши Вертеп. Нічого ж християнського у Маланці, Василеві та козі нема. Як на мене особисто, то – це відверте поганське знущання над християнськими святими, представленими в даному випадку в карикатурних негативних образах.

Володимир Чупрін, журналіст каналу «Новини 24», учасник студентського капеланства, магістр богослов’я: Отак подумав над темою святкування 14-го січня в контексті “Василя і Маланки” і кореляцій з християнським благочестям” – і навіть в мене, магістра богослов’я і світського журналіста – практично жодних асоціацій з цим). Вже не кажучи про молодь, поголовна більшість якої знає лише, що це – Старий Новий рік). Лиш незначна частина чула про “Василя”, і тільки може 1 чи 2 (то крім священиків)) могли чути, що в цей день були якісь поганські звичаї, які потім християнізувались). Одне з моїх відкриттів після семінарії і “виходу у світське життя” – ми як Церква майже не в курсі, чим реально живуть миряни, (особливо молодь) маю на увазі ПОЗА оазисами “УМХ”, парафіяльних спільнот і Апостольств молитви) а живуть вони проблемами стосунків, нещасних кохань, сварок і нерозуміння з батьками, пошуку себе, власного щастя і самоідентифікації. А стосовно кореляції – вони мабуть і слова такого не чули))