Архиєпископ УАПЦ: «Досвід переможного протистояння Євангелії любові насильницькій ідеології імперії зла – щедрий дар УГКЦ сучасній Україні»

Посткомуністичні часи засвідчують наполегливість спроби зберегти старі авторитарні способи маніпулювання церковними спільнотами. Знаряддями цього є: державний протекціонізм, політичний тиск, механізм фінансової допомоги та податкових пільг, спроби урядового стимулювання міжконфесійних переходів тощо.

Ісповідницький досвід УГКЦ за цих умов виявив, що Церква відстояла свою свободу, всупереч тоталітарній диктатурі. Це відкриває нам еклезіологічну модель, яку потребує не лише українська спільнота християн східної традицій, а й всі українці.

Таку думку висловив владика Ігор (Ісіченко), Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ, на міжнародній конференції, «Сила віри супроти насилля влади: греко-католики Центрально-Східної Європи в умовах переслідувань тоталітарних режимів після Другої світової війни» 17 березня 2016 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

«Бо боротьба українців за власне майбутнє постійно наштовхується на забобонну віру в конечність авторитарного вождя. Цей досвід переможного протистояння Євангелії любові насильницькій ідеології імперії зла – щедрий дар УГКЦ сучасному українському суспільству», – пояснив Архиєпископ свою думку.

Він також наголосив, що не потрібно забувати про те, що під час національної революції 1917-1921 рр. суспільно-активна частина українського народу та Церква були відчужені. Бо Церква, як частина ворожої Україні імперської структури, викликала відторгнення: «Антиклерикалізм не був нав’язаній тільки ззовні окупантами. Це було би надто просте розв’язання. Таке явище мало й свої автохтонні витоки, що виявилися соголосними воюючому атеїзму більшовиків. Церква сприймалася, як інституція із подвійними стандартами», – додав доповідач.

У Галичині й Закарпатті ситуація була істотно іншою, ніж на Наддніпрянщині. Але й там стосунки ОУН і УГКЦ були часом складними, а вплив москвофільства на духовенство набував загрозливого характеру: «Цей стихійний антиклерикалізм підживлювався не лише комуністичною пропагандою, а й часом здобував поживу в прагматизмі священичих кланів».

Події 1945-1949 рр. започаткували зміни суспільної рецепції Церкви в країні. Не лише в УГКЦ, а в усієї Христової Церкви. «Стійкість значної частини священства, особливо монашества, які не зреклися свого сану, масові ісповідницькі подвиги миряни після юридичної заборони Церкви, є переконливими свідченнями присутності в Церкві непромунищих Господніх дарів», – додав він.

За словами представника УАПЦ, в тоталітарній імперії УГКЦ складала найпотужнішу духовну альтернативу панівному режимові, оснащену, виробленими в катакомбах та ледь позначеними назовні, ієрархічними структурами. «Для суспільства такий феномен був викликом. Бо те, що Церква здатна на альтернативне існування, всупереч державним репресіям і заборонам, здавалося неможливим. Адже на той час переконливими виглядали пояснення КГБ та партійних чиновників, які шукали джерела стійкості УГКЦ в американській допомозі та підступах Ватикану», – сказав владика Ігор.