«Дай Боже щоб ця війна швидше закінчилась!», – отець Ігор Шкодзінський, військовий капелан

Отець Ігор Шкодзінський, військовий капелан УГКЦ, восени 2016 року здійснював капеланське служіння в зоні АТО. Капелан поділився своїми думками і спогадами про час, проведений разом із бійцями, та розповів про будні і свята українського військового на території бойових дій.

На околицях Попасної

Штаб батальйону був розміщений близько Попасної, Луганська область. На території штабу, в пивниці, знаходилася каплиця, там також було бомбосховище на випадок обстрілів. Літургію я служив у каплиці або ж на позиціях, а бомбосховище також було сповідальницею, бо іншого місця для таїнства сповіді не було. Цікаво, що під час обстрілів всі бігли у бомбосховище, але на ходу шанобливо хрестилися біля каплиці.

В основному, особовий склад батальйону був із центральної та східної України. Хоча ці люди і були невоцерковлені, але прихильно ставились до Церкви, віри і до мене як капелана. Ми багато розмовляли про віру, молитву, церковні обряди. Як наслідок, траплялися випадки першої сповіді бійців. У штабі я був приблизно 2 дні на тиждень, а весь інший час проводив з військовими на позиціях.

Багатьом солдатам дарував вервиці і вчив на них молитися, роздавав спеціальні буклети. Дуже сподобалась мені організація підрозділу: там були постійні ротації через добу, і я міг працювати практично на всіх позиціях батальйону.

«І все добре, якби не війна…»

Ця ротація була, мабуть, найбільш плідна духовно, хоча виснажлива фізично. Особового складу було небагато, тому я працював таким чином: спочатку служив Літургію з одним або двома солдатами біля бліндажів, а потім брав Святі Тайни, ішов на пости і спілкувався з хлопцями. Якщо хтось хотів, то користав зі сповіді та приймав Святе Причастя.

Практично щодоби разом із настанням темноти починалися обстріли, звучала команда: «Опади!» і всі, крім вартових і зв’язківців, ховались у ямах та бліндажах.

На сході України дуже гарні ночі! Видно всі зорі.. А коли обстріл закінчується, наступає блаженна тиша і можна почути, як співають цвіркуни. Солдати неквапливо оглядають, чи нічого не пошкоджено, та ідуть спати, а я сідаю біля МАКСИМА й цілу годину спілкуюся з вартовим. І все добре, якби не війна, і якби кожних 10 хвилин не треба було дивитися в тепловізор, бо є небезпека ДРГ. Але, попри це, Господь дає Свою мудрість кожному солдатові: вони завжди щось нове мене розпитували або розповідали про себе. Через годину я ішов до ДАШКИ на інший пост і зустрічався з іншим солдатом, і слухав іншу життєву історію, перепускав через себе долю іншої людини. Так могло тривати до 2-3 години ночі. Потім я ішов до ями – бокового заглиблення в окопі – і лягав спати на сухому теплому листі, обов’язково клав неподалік себе кусок хліба, і нічні гості – миші – давали мені спокійно заснути.

Завжди поруч. Свята і урочистості в АТО

На Воздвиження Чесного Хреста я розповідав хлопцям про свято, але вирішив не давати їм цілувати ручний хрест, а натомість, вийняв свого натільного хрестика поцілував і сказав їм зробити це з їхніми натільними хрестиками з молитвою «Хресту Твоєму…». Таким чином, навчав бійців про постійну присутність Ісуса біля кожного з них.

На свято Покрову Пресвятої Богородиці була урочиста подія-присяга молодих солдатів-контрактників, серед них було дві молоденькі дівчини і троє хлопців. Молоді тремтячі голоси урочисто промовляли слова присяги, а я тихо бажав їм простого людського щастя і Божого благословення на їхніх життєвих дорогах. Їх не покажуть по телебаченні, для них не грав урочистий оркестр з парадом, вони просто прийшли, щоб прожити цей час на передовій для своєї Батьківщини, і тому слова військової присяги на посіченому ворожими снарядами подвір’ї штабу були найбільш щирі та чесні. Дай, Боже, їм виконати свою присягу і залишитись живими і щасливими!

Мій підрозділ вивели, їм на зміну прийшов інший батальйон, з яким я колись був у Кримському. Я зустрів бійців і благословив їх, щоб не було 200-х і 300-х….

Дай Боже щоб ця війна швидше закінчилась!