П’ятдесят років енцикліці «Populorum Progressio»

Півстоліття тому папа Павло VI, звернувши увагу на дедалі більше зростання бідності та розшарування за рівнем доходів у тогочасному світі, видав енцикліку, присвячену важливій проблемі – інтегрованому людському розвитку. Він вважав, що лише міцні теологічні фундаменти зможуть забезпечити адекватний погляд на боротьбу з несправедливістю та за справжні людські цінності.

Екскурс у філософську минувшину

Сама назва «Populorum Progressio» – «Про розвиток народів» – відсилає вдумливого читача до кількох знакових ідей, народжених в епоху Просвітництва, які визначили вигляд сучасного світу. З одного боку, тут маємо згадати легендарний твір основоположника політекономічної науки Адама Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Пройти повз цю працю неможливо, бо ж саме вона щонайменше півтора століття визначала принципи, за якими розвивалася цивілізація. По-друге, варто пам’ятати про ідею прогресу, нині трохи призабуту, але панівну в суспільних настроях і соціальних філософіях 1950-60-х років.

Адам Сміт і створена ним політекономія міцно вбили в голови сучасникам, що головний сенс людської екзистенції полягає в невпинному й об’єктивно зумовленому прагненні до постійного примноження добробуту шляхом розподілу праці й підвищення продуктивності робочої сили. Використані згодом і марксистами, й адептами ринкової економіки ідеї Сміта породили просту, але водночас дуже небезпечну модель, яка розглядала людину як уже згадану «робочу силу», тобто ресурс, ефективне використання якого і становить економічний сенс розвитку народів.

Концепцію соціального прогресу, започатковану абатом Шарлем Сен-П’єром (1737), також згодом узяли на озброєння й адаптували під свої інтереси як марксисти, так і численні представники наукового позитивізму. На середину ХХ століття для перших вона полягала в тому, що прогрес – це рух до більш досконалого суспільства, заснованого на подоланні відчуження людини й повної реалізації її творчого потенціалу. Другі ж зосередилися на дослідженні прогресу як процесу наближення суспільства до свободи, рівності й справедливості, особистого зростання та якомога повнішого й кращого задоволення індивідуальних потреб людини.

І транскрипція смітівської політекономії, й ідеї соціального прогресу трактувалися, виходячи з доволі простого принципу, сформульованого Г.-Ф. Гегелем у так званому «закону заперечення заперечення» (перепрошуємо, але що вдієш – філософські пошуки минулих століть іноді набували незвичних і незграбних форм). Цей закон дозволяв стверджувати, що світ наповнений суперечностями, які виключають одна одну, перебувають у постійній боротьбі – і в такий спосіб зрештою спричиняють до прогресу і сталого розвитку людства.

Цей розлогий екскурс в історію суспільних філософій минулих століть необхідний – адже приблизно така картина світу домінувала в головах переважної частини людства ще 50 років тому. А на пострадянських теренах вона досі існує навіть у головах молодого покоління, що, до речі, дозволяє достатньо виразно визначити напрямки євангелізації та катехизації – але це вже тема для іншого дослідження.

Папа-філософ

Павла VI багато хто називав папою-філософом. І до нього, і, щиро кажучи, після нього мало хто усвідомлював, що в сучасних умовах Церква і світ не лише функціонують як різні системи. Вони навіть розмовляють різними мовами. У цьому сенсі методологічний крок, до якого вдався папа-філософ в енцикліці «Populorum Progressio», виглядає надзвичайно важливим. Він наважився вжити мову тогочасного світу, але нагадати, що слова мають власний і правдивий сенс, – і спробував повернути словам «людина», «прогрес», «розвиток» тощо їхній справжній зміст, розтлумачивши католикам і людям доброї волі, що саме Католицька Церква має на увазі, коли ці слова промовляє.

Суспільні контексти, у яких народжувався документ, були непрості. Щойно минула Карибська криза, яка загрожувала світові ядерним протистоянням двох систем – марксистської та ринкової. Поволі, але гучно і з великими збройними конфліктами розпадалися колоніальні структури – на політичній карті виникали нові незалежні країни, які обирали власний шлях становлення й розвитку. Тільки-но завершився ІІ Ватиканський собор, який преса вже проголосила сенсацією, а учасників його на шпальтах газет маркували або «прогресистами», або «консерваторами». На обрії маячили соціальні заворушення 1968 року, які знаменували культурну революцію для західної цивілізації, а в Латинській Америці визрівали паростки так званої «теології визволення», круто замішаної на марксизмі й революційному ентузіазмі. І папа Павло VI визнав за необхідне звернутися до тих понять, які, на його думку, найбільше спричинялися до хаосу в умах.

«Прогрес – це нове ім’я миру»

26 березня 1967 року, на Великдень, енцикліка «Populorum Progressio» була опублікована й одразу ж викликала суспільний інтерес. «П’ята енцикліка папи Павла VI – це терміновий заклик до багатих націй хворого світу організувати ефективнішу економічну допомогу для країн, що розвиваються», – так оцінив цей документ єзуїтський журнал «Америка» вже через тиждень. Проте таке потрактування занадто очевидне, занадто звужене, занадто профанне. Звісно, енцикліку можна оцінювати як реакцію Святого Престолу на тодішні актуальні проблеми. Однак цей документ заслуговує глибшого розуміння – і саме в контексті тих філософських поглядів, про які йшлося вище.

Енцикліка досі актуальна, а її уроки залишаються невивчені – про це свідчить хоча б те, що Святому Престолу й понині доводиться нагадувати чи не найочевидніший постулат із «Populorum Progressio»: прогрес не є плодом змагань суперечностей і «заперечення заперечення». Виступаючи 24 квітня 2017 року перед очільниками держав і урядів ЄС, Папа Франциск процитував одну з коротких, але містких дефініцій Павла VI, досі не засвоєних політиками: «Прогрес – це нове ім’я миру». Так він іще раз підкреслив, що католицька концепція прогресу базується на зовсім інших засадах: розвиток досяжний не в боротьбі, а у співпраці. І мир у католицькій картині світу – це не відсутність війни, а постійне перебування в любові. І кризи – не кінець світу, а причина переосмислити ситуацію. І так далі, і тому подібне.

Виділю лише кілька важливих тез з енцикліки «Populorum Progressio», які заслуговують особливої уваги з боку українських католиків.

Прогрес-розвиток, за Павлом VI, не обмежується лише економічним зростанням. Аби бути справжнім, він має бути якнайповніший – тобто провадити до розвитку кожної людини й цілої особи. Кожна людина, згідно з Божим планом, покликана до розвитку самої себе (РР,14–15). Отож, навіть якщо йдеться про соціальний прогрес, то починається він із інтегрального розвитку особи, всебічного й гармонійного, якому сприяють різноманітні спільноти та інституції (зауважу, що й цю ідею з «Populorum Progressio» використовував у вже згаданому виступі Папа Франциск).

Також важливо пам’ятати, що «ані нації, ні окремі люди не можуть вважати стале зростання добробуту найвищою метою […] Саме лише здобування економічних благ не тільки перешкоджає людському розвитку, а й суперечить уродженій величі людини» (РР 19).

Папа-філософ не уникає й тої сфери, на яку ми мало звертаємо увагу, – філософської підкладки людського розвитку. Багато хто навіть вважає, що це не така вже й важлива справа. Павло VI, однак, пише: «Кожна [сучасна] суспільна діяльність пов’язана з певною доктриною, що спирається на матеріалістичну й атеїстичну філософію, яка не поважає ні релігійної думки, що спрямовує життя до вічної й остаточної цілі, ні свободи, ні людської гідності». Тому далі папанаполегливо рекомендує католикам долучатися до суспільної діяльності й привносити туди справжні цінності розвитку. «З найбільшою охотою віддаю честь усім, хто, відклавши власну вигоду набік, горливо служить братам у громадських організаціях» (РР 29).

Звісно, переказ змісту будь-якої енцикліки – справа невдячна. Варто було б відіслати читача до першоджерела. І саме цього стосуватиметься остання моя теза – може, трохи несподівана. Українською мовою енцикліка «Populorum Progressio» не перекладена досі. Папа Франциск цитує її, звертаючись до Європи. А ми ж наче у тому напрямку рухаємося.

Роман Желєзний, КМЦ