Перед лицем тоталітаризму і трагічних подій минулого століття, перед обличчям жахливих подій наших днів, що вражають уяву своєю нелюдськістю, мимоволі виникає питання: «Де ж Бог? Чому Він не втручається?».
Можливо, ми самі в години випробувань задавалися подібними питаннями. Іноді ці питання з’являються в життєписах людей, які говорять про темну, безпросвітну ніч, в якій їх гнітило відчуття відсутності Бога, особливо Його мовчання. Ніби Він помістив між Собою і віруючим щільну хмару, яка перешкоджає будь-якому спілкуванню, навіть словом. Бог мовчить, не дає відчути Себе, риси Його лику тонуть у мороці, … і віруючий стогне, страждає від цієї відсутності Бога, впадаючи в спокусу відчаю, поступаючись відчуттю власної нікчемності, яке шепоче в глибині серця: «Бога не існує, на світі немає нічого путнього». Крім того, сьогоднішні християни знайомі, принаймні, з чуток, з юдейською традицією, яка дає визначення самого Бога як El mistatter, «Бог таємничий» (Іс 45, 15). Вони знають про крики, про які повідомив світові Елі Візель: про крики тих, хто в полум’ї Шоа наважувалися на питання: «Де ж Бог?» В наші дні часом такі слова зриваються також з вуст простих християн: «Бог мовчить, Бог не говорить зі мною, Господь мучить мене, не відповідаючи мені, Бог мовчить». Деякі християни, читаючи описи духовної кризи Матері Терези Калькутської або інших свідків віри, вважають себе вправі претендувати на той же досвід і, таким чином, підтверджувати, що Бог дійсно мовчить. Потім, згідно з деякими так званими богословами, Бог мовчить з власної волі, щоб змусити віруючого страждати з метою очищення, з метою примусити його йти в своїй вірі гідним шляхом. Деякі мислителі вважають, що, діючи таким чином, Бог веде справжнісіньку таємну гру між люблячим і коханим, яка полягає в тому, що один ховається, а інший знаходить його. Хтось навіть уявляє себе співучасники темної ночі Ісуса напередодні голгофських страстей, ночі «агонії» (Лк 22, 44), Його «смертельно скорботної душі» (пор. Мк 14, 34; Мт 26, 38), або навіть учасниками хресного часу і крику: «Боже Мій! Боже мій! для чого Ти Мене покинув?»(Мк 15, 34, Мт 27, 46, Пс 22, 2).
Якщо відверто, ці «свідчення» або «одкровення-сповіді» дуже турбують мене, і вони здаються мені проявом нарцисизму і самозамилування, небезпечного не тільки для віри конкретної людини, але і для людських відносин, які можуть виникнути в результаті таких уявних духовних переживань. І тоді я наважуюсь сказати кілька слів напівголосно, без претензій, як сказали б євреї, із пом’якшувальним застереженням «якщо можна так сказати».
Перш за все, можна сказати так, як сказав Іван Павло II під час загальної аудієнції 11 грудня 2002 року: «Бог мовчить і не виявляє Себе; Він здається закрився в Своєму небі, немов відчуваючи відторгнення до справ людських?». У цих словах Папи Войтили можна почути емоційний вигук, але, звичайно, його не слід тлумачити як твердження, ніби відтепер Бог пішов зі сцени. Ми цілком можемо використовувати біблійні тексти, пронизані тим же смаком, тим же поривом, тим же протестом: щоб зіткнутися з подібними – якщо не сильнішими – виразами, досить почитати Єремію, пророка-служителя суду Божого над Своїм народом (не випадково Папа коментував тоді уривок з Книги Єремії 14, 17-21). «Господь повів мене і ввів у темряву, а не до світла … Він став для мене ведмедем в засідці, ніби лев той у сховищі … зруйнував камінням зуби мої, покрив мене попелом» (Плач 3, 2.10. 16). Так говорить Господь: «Ти ж не проси за цей народ і не піднось за них молитви і благання бо Я не почую, коли вони будуть волати до Мене в лихові своєму»(Єр 11, 14; пор. 7, 16).
Всі ці пристрасні вирази пророка Єремії належать до літературного жанру riv. Суперечки – це гіперболічні вирази, властиві сокровенній мові в годину зради і розриву заручин або шлюбу. Це особлива антропоморфна мова, надана Богу, щоб Він висловив Свою ревну любов, Свою пристрасть. Однак це зовсім не твердження про присутність Бога в світі і Його відносини з нами! Якщо Бог мовчить (або, скоріше, якщо нам здається, що Він мовчить), то це тільки тому, що ніхто не слухає Його і не задає Йому питання. новорічні тури
З іншого боку, великий урок дав невіруючий письменник Прімо Леві, який не цікавився питанням віруючого професора Елі Візеля: «Де був Бог в Освенцімі?». Прімо Леві поставив акцент на тому, де тоді була людина: куди зникла людяність під час Голокосту? Як людина могла стати тюремщиком і винищувати іншу людину, свого брата?
Я не хочу, щоб Бога звинувачували з метою захистити самих себе. Мені хочеться звернутися до звичайної, простої людини, яка часом стверджує, що страждає від мовчання Бога, що вона не відчуває присутності Бога і звинувачує Всевишнього в тому, що Він залишається далеко і мовчить. З великою повагою до її болю і без жодного осуду мені хочеться запитати цю людину: «А може, це ви глухий і не чуєте?». Я не можу думати, що Бог здатний перестати любити, що Він бажає мовчати або ховатися, щоб змушувати страждати віруючого, який волає до Нього і піддається випробуванню. Вираз «Хто, як Ти, Господи, між богами?» (Mi kamokah ba-‘elim JHWH: Вих 15, 11) було перекладено деякими рабинами фразою: «Хто подібний до Тебе серед німих, Господи?» (Mi kamokah ba-illelim JHWH ). Однак це означає тільки те, що Бог – навіть коли бачить страждання, випробування Свого народу або одного віруючого – нічого не робить і мовчить не тому, що Він байдужий або сердитий, а тільки тому, що нескінченно поважає світ, історію, глибоко поважає велич і крихкість людини.
Якщо є голос Бога (не забувайте про це!), То це «віяння тихого і лагідного вітру [і саме там Господь]» (qol demamah daqqah: 3 Цар 19, 12), тому що Бог говорить також в мовчанні: достатньо вміти слухати тишу . Якби Господь дійсно мовчав, тоді віруючий негайно опустився б в могилу, як каже псалмоспівець: «До тебе, Господи, взиваю: твердиня моя! Не будь мовчазний для мене, щоб при мовчанні Твоєму я став подібний до тих, що сходять в могилу! »(Псалом 27, 1). Тому справжня проблема полягає зовсім не в мовчанні Бога, а в тому, що сама віруюча людина не хоче слухати Бога. Господь не приховує Себе, щоб перевірити нас, перевірити, чи любимо ми Його чи ні: ті, хто знає страждання, втому сумніву, не можуть думати, що Бог готовий це зробити! Ніч, темрява віри, мовчання Бога – це лише аспекти загадки зла: ми тендітні істоти і здатні грішити, а наш гріх починається саме з того, що ми не слухаємо Бога … Ось чому випробування, страждання може бути без Бога: це лише посилення зла, випробування. Оскільки Бог ніколи не бажає наших страждань, Він ніколи не захоче посилити їх Своїм мовчанням і Своєю відсутністю. Наш людський шлях – це дорога, що проходить часом в темряві ночі, іноді в тумані, а все тому, що ми не вміємо дивитися, не вміємо слухати. Мовчання Бога, що сприймається як наша нездатність слухати, як наша глухота, є частиною нашого важкого шляху, нашого ремесла жити як люди і як християни.
У зв’язку з цим, в католицькій духовності другого тисячоліття були зроблені мудрі висновки про деякі ситуації, в яких може опинитися віруючий, про ситуації мороку, несприйняття присутності Бога, печалі, яка гасить всяку надію на допомогу. Ці ситуації були включені в категорію «духовного спустошення», – стану, з яким ті що живуть духовним життям рано чи пізно стикаються. Це спустошення проявляється у вигляді випробувань – важких або легких, коротких за часом або тривалих. У цьому спустошенні – коли здається, що Бог далеко, що Він мовчить, а страждання, здається, ламає нас – потрібно спрямувати всі сили на те, щоб підтримувати зв’язок з Ним через стогін, крик, плач, а іноді навіть зі словами, які просять про наближення смерті. Для християнина важливо продовжувати стукати, сподіватися, просити і благати Господа, не боячись показати всю нашу слабкість перед Ним, намагаючись залишатися стійкими в перебуванні з Ним. Ісус – навіть коли не чув голосу Отця, кажучи Йому: «Чому Ти залишив Мене», – анітрохи не втративла довіри до Отця. Навіть коли здавалося, що Небесний Батько залишив Свого Сина.
Про це духовному спустошення неодноразово говорив Папа Франциск, учень святого Ігнатія Лойоли. «Духовне спустошення настає для кожного з нас; воно може бути сильнішим чи слабшим, але це завжди душевний морок, безнадія, небажання жити; тоді ми не бачимо кінця тунелю, тоді серце наше неспокійне і тривожні думки. Духовне спустошення змушує нас відчувати так, ніби душа наша розчавлена, що вона не може і навіть не хоче жити, що краще померти. Такий був крик відчаю праведного Іова: краще померти, ніж жити ось так …
Божественна літургія показує нам, як потрібно поводитися в такому стані духовного спустошення, коли наша віра остигає і ми котимося вниз по похилій площині, втративши всі надії. Допомогу підказує відповідний Псалом: «Так дійде перед обличчя Твоє молитва моя». Отже, перше, що потрібно зробити, це молитися. Гаряче, старанно молитися … Псалом 87 (88) вчить нас, як слід молитися під час духовного спустошення і внутрішньої темряви, коли ми занурюємося в бездонну печаль і гіркі роздуми.
На ранковій Мессі в каплиці Дому святої Марти, 27 вересня 2016 року, Папа Франциск говорив: «Господи, Боже спасіння мого Вдень я кличу й вночі я перед Тобою»: які сильні слова! Ця молитва – немов наполегливий стукіт у двері: ‘Душа моя наситилась нещастями, а життя моє наблизилося до пекла. Я прирахований в могилу; я став, немов муж той безсилий ‘.
Людині, що знаходиться в цьому стані, слова можуть заподіяти біль. Потрібно всього лише доторкнутися до неї, бути поруч, щоб вона відчула нашу близькість; потрібно відповідати на її питання, але не виголошувати перед нею промову … Коли людина страждає, коли вона знаходиться в духовному спустошенні, потрібно говорити якомога менше і допомагати мовчанням, близькістю, ласкавою підтримкою її молитви перед Отцем …
Хай допоможе нам Господь , по-перше, пізнати свої моменти духовного відчаю, коли ми у темряві, без надії, і питати себе – чому. По-друге, в темряві потрібно молитися Господу, як вчить нас літургія в 87-й псалмі: ‘Так дійде перед обличчя Твоє молитва моя’. По-третє, коли ми наближаємося до страждаючої людини – хворої або ж до тієї, яку терзають будь-які інші стражданнями, до людини зневіреної – необхідна безмовність, але це мовчання має бути повним любові, близькості, ніжності. Не потрібно слів – вони не допоможуть і навіть заподіють біль».
Всім нам дано пізнати в житті бурі і корабельні аварії. Тоді у кожного з нас з вуст зриваються слова: «Господи, чому Ти спиш? Хіба Ти не бачиш, що я в небезпеці? Де ти? Чому Ти мовчиш?»(Пор. Пс 44, 24, Мк 4, 38). Але навіть якщо в мові відносин любові ми використовуємо ці емоційні висловлювання, ми ніколи не можемо думати, ніби Господь може зупинити Свою любов, назавжди припинити відносини, щоб бачити людину, яка страждає і радіти цьому. Зло, в будь-якій формі страждань, виходить не від Бога! (Пор. Суд 1, 13-15) Божа любов не може бути заслужена; ніхто з нас не може думати, що має в собі любов, яку Бог заперечує, ненавидить або не бачить її: любов Бога нескінченно перевищує і наше серце, і всю нашу людську любов (пор. 1 Ів 3, 20).
Мені б хотілося завершити свої роздуми, процитувавши знамениту притчу: «Мені снилося, що я йду по березі моря з моїм Господом. На небі миготіли картини з мого життя, і після кожної з них я помічав на піску два ланцюжки слідів: один від моїх ніг, інший – від ніг Господа. Коли ж переді мною промайнула остання картина з мого життя, я озирнувся на сліди на піску. І побачив, що іноді уздовж мого життєвого шляху тягнувся лише один ланцюжок слідів. Це були найважчі і нещасні часи в моєму житті. І тоді я сказав: ‘Господи, чи Ти не говорив мені: якщо піду шляхом Твоїм, Ти не залишиш мене. Чому ж Ти залишав мене, коли я найбільше потребував Тебе?’. І Господь відповів: «Сину Мій, ти знаєш, що Я люблю тебе і ніколи не залишав. У найважчі дні, коли ти бачиш лише одну пару слідів на піску, Я ніс тебе на Своїх руках’».
Так, Господь завжди відкриває нам шлях, і в найтемніші години нашого життя саме Він бере нас на руки!
