Папа: Близькість священика – ознака присутності Ісуса між людьми

Господь обрав бути близьким до Свого народу, а близькість – це не просто особлива чеснота, але наставлення, яке залучає всю особу та її стиль життя. Про близькість, як необхідну рису священика, Папа Франциск роздумував, проповідуючи під час Святої Меси з посвяченням мира, яку він очолив у Великий Четвер 29 березня 2018 р. в базиліці Святого Петра у Ватикані. На спільну молитву зі своїм єпископом, під час якого було посвячено миро та олії, які використовуються під час Хрищення та Єлеопомазання, зібралися душпастирі Римської дієцезії.

Звертаючись до священиків, Святіший Отець зауважив, що під час читання біблійних текстів, які літургія пропонує на цей день, йому на думку спадали слова з Книги Второзаконня: «Бо де ж на світі такий великий народ, що мав би таких близьких до себе богів, як Господь, Бог наш, коли тільки закликаємо його?». І головним образом євангельського уривку є Господь Ісус, Який підвівся, щоб читати Писання в синагозі Назарету, а пізніше коментує прочитаний уривок.

«Ісус знаходить уривок та читає його з компетентністю книжників. Він міг бути досконалим книжником чи законовчителем, але обрав бути “євангелізатором”, вуличним проповідником, “благовісником добрих новин” для Свого народу, проповідником, ноги якого гарні, згідно зі словом Ісаї», – сказав Папа, додаючи, що Господь обрав «бути тим, хто є близьким для Свого народу».

Як підкреслив Святіший Отець, Ісус провів тридцять років прихованого життя, доки почав проповідувати. Такою є «педагогіка втілення та інкультурації», що стосується не лише далеких культур, але й власної парафії чи нової культури молоді. Близькість, це риса, яка означає «бути одночасно собою та уважним до іншого». А коли люди говорять про священика, що він є близьким, то мають на увазі дві речі: він є завжди, на відміну від того, якого ніколи нема, і він має слово для кожного, спілкується з усіма.

«Близькість, дорогі браття, – це ключ євангелізатора, бо вона є ключовим наставленням в Євангелії (Господь використовує її, щоб описати Царство). Ми вважаємо очевидним, що близькість є ключем милосердя, бо милосердя не було би ним, якби не старалося завжди, немов “добрий самарянин”, касувати відстані. Думаю, однак, що мусимо краще збагнути той факт, що близькість є також ключем істини», – вів далі проповідник, пояснюючи, що правда – це «не лише дефініція, яка дозволяє називати ситуації та речі, тримаючи дистанцію за допомогою понять та логічних роздумувань», але також «вірність», яка дає змогу «називати людей їхнім власним іменем», перше ніж «класифікувати чи визначати».

У цьому контексті Святіший Отець перестеріг від спокуси «робити собі ідолів з деяких абстрактних істин». Це «зручні» ідоли, яких важко розпізнати, бо вони маскуються «використовуючи євангельські слова, немов одяг», але не дозволяють «доторкнутися серця». І це «віддаляє простих людей від цілющої близькості Ісусового слова та Святих Таїнств».

Зважаючи на це Папа запросив священиків звернути свою думку до Пречистої Діви Марії, Матері священиків, називаючи Її «Мадонною близькості». Він вказав на події під час весілля в Кані Галилейській, де «своєчасність та інтонація, з якими Вона звернулася до слуг: “Що лиш скаже вам, те зробіть” спричиняться до того, що ці слова стануть материнським прикладом кожної церковної мови». З цього випливає заохочення замислитися над «трьома сферами священичої близькості», в яких ці слова повинні відлунювати з таким же материнським тоном: духовний супровід, сповідь і проповідування.

Прикладом близькості в духовному діалозі Святіший Отець назвав зустріч Ісуса з самарянкою: Господь, насамперед, навчає її як поклонятися Богові в дусі та істині, далі тактовно допомагає назвати на ім’я її гріх, не ображаючи її, і, врешті, дає перейняти Свій місіонерський дух та йде разом з нею євангелізувати її село. Це діалог, який «вміє пролити світло на гріх, не кидаючи тіні на молитву і не ставлячи перешкод для місіонерського покликання».

Близькість у сповідальниці можемо споглядати у випадку з перелюбницею, де «близькість є вирішальною», бо «Ісусові істини завжди наближають і говоряться (завжди можуть бути сказані) віч-на-віч». Поглянути у вічі, як Господь, коли підводився зі словами: «І я тебе не осуджую», не означає іти проти закону, а слова: «Відтепер більше не гріши» звучать не з інтонацією юридичної сфери істини-дефініції, обумовлюючи Боже милосердя, але з інтонацією, притаманною сфері правди-вірності, що дозволяє грішникові скерувати свій погляд вперед, а не назад.

Врешті, коли йде мова про проповідування, варто подумати про тих, які перебувають далеко, прислухавшись до першої проповіді святого Петра під час П’ятидесятниці. Він звіщає, що Боже слово призначене для «всіх, які віддалилися», і так проповідує, що це звіщення спонукає слухачів запитувати: «Що маємо робити?». Проповідь, за словами Папи, є «пробним каменем» для того, щоб «оцінити близькість пастиря з його людом та здатність до зустрічі», адже в ній добре видно, «наскільки близькими з Богом ми є в молитві, і наскільки близькими до наших людей в їхньому щоденному житті».

«Люди не лише дуже цінують близького священика, який прямує вперед разом зі своїм людом з близькістю та лагідністю доброго пастиря, що в здійсненні душпастирства, іноді, стоїть попереду, часом – між людьми, а іноді – позаду, але виходять за межі цього: вони відчувають до нього щось особливе, щось такого, що можна відчути лише в присутності Ісуса. Бо оте розпізнавання нашої близькості не є лише чимось додатковим. Ставкою у ньому є те, чи Ісус буде присутнім в людському житті, або залишатиметься лише на рівні ідей, замкненим у буквах, втіленим не більше, ніж в добрій звичці, яка поступово перетворюється в рутину», – підсумував Папа.