Порожній гріб кидає нам виклик. Проповідь Папи Франциска на Пасхальну Вігілію
Ми розпочали цю урочистість на вулиці, занурені в темряву й холод ночі. Відчуваємо тягар мовчання перед лицем смерті Господа – мовчання, у якому кожен із нас може впізнати себе; мовчання, що панує глибоко в серці учня, який стоїть перед хрестом, втративши дар мови. Це години учня, якому відібрало мову перед лицем страждання, спричиненого смертю Ісуса: що можна сказати про таку реальність? Учень, якому бракує слів від усвідомлення своєї поведінки в найважливіші моменти Ісусового життя: коли Вчитель був несправедливо засуджений, учні мовчали; коли Він мусив зносити наклепи й неправдиві свідчення, учні мовчали. У складні й болісні години Страстей Христових учні гостро відчували свою неспроможність ризикувати й говорити на захист Учителя; ба більше, вони відреклися, сховалися, розбіглися, принишкли (див. Йн 18, 25-27).
Це ніч мовчання учня – занімілого й безсилого, який не знає, куди втекти від цих болючих подій, які бентежать і сковують його. Це учень сьогодення, який онімів, зіткнувшись із нав’язливою реальністю, від якої в ньому зроджується відчуття, ба навіть певність, що геть нічого не можна вже зробити, щоб подолати численні несправедливості, які мордують тіла багатьох наших братів.
Це ошелешений учень, зав’язлий у сірій рутини, яка відбирає в нього пам’ять, придушує надії й привчає до звички казати, що «завжди так було». Цей учень, безмовний і приголомшений, врешті-решт змиряється й уважає за норму слова Каяфи: «Не здогадаєтеся, що ліпше вам буде, коли один чоловік за народ помре, а не весь люд загине» (Йн 11, 50 ).
І посеред цього нашого безвідповідального розпачу, коли ми гнітюче мовчимо, починає кричати каміння (пор Лк 19, 40) і стає очевидною найпрекрасніша звістка, яку будь-коли знала історія: «Нема Його тут, бо Він воскрес» (Мт 28, 6). Закричав камінь при гробі – і так возвістив новий шлях для кожного. Він перший із сотвореного відлунням відповів на тріумф Життя над усім тим, що прагнуло придушити і притишити радість Євангелія. Цей камінь при гробі перший підстрибнув і по-своєму заспівав пісню прослави й натхнення, радості й надії, долучитися до яких запрошені всі.
І якщо вчора ми разом з жінками дивилися «на Того, кого прокололи» (Йн 19, 37; пор. Зах 12, 10), то сьогодні разом із ними покликані споглядати порожній гріб і слухати слова ангела: «Не бійтесь… бо Він воскрес» (Мт 28, 5-6). Це слова, скеровані до найглибших куточків наших переконань і сподівань, нашого способу мислити й розв’язувати повсякденні проблеми; а насамперед – нашого способу встановлювати взаємини з іншими. Порожній гріб хоче кинути нам виклик, струсонути, поставити запитання, а найбільше – заохотити до віри й певності, що Бог діє в кожній ситуації, у кожній людині, і що Його світло може осяяти найнедоступніші закутки існування. Він воскрес із мертвих, устав звідти, звідки ніхто нічого не очікував, і чекає на нас – так само, як чекав на жінок, – аби зробити учасниками Своєї справи спасіння. Це фундамент і міць, спираючись на які ми, християни, зможемо присвятити свої життя й наснагу, інтелект, відчуття й волю пошукові, ба навіть творінню процесів гідності. Нема Його тут, Він воскрес! Ця звістка підтримує нашу надію й перетворює її на конкретні вчинки любові. Як же нам потрібно, щоб наша слабкість була помазана цим досвідом! Як же нам потрібно відновити віру, щоб поставити під сумнів наші вузькі горизонти й оновити їх цією звісткою! Він воскрес із мертвих, а разом із Ним воскресла й наша творча надія, аби піднестися над поточними проблемами, бо ж ми знаємо, що не самі.
Святкувати Великдень – це значить знов увірувати в те, що Бог постійно входить і бере участь у нашій історії, кидаючи виклик напередвизначеності, яка нас упокорює й паралізує. Святкувати Великдень – це дозволити Ісусові перемогти цю малодушну позицію, яка часто обмежує нас, намагаючись позбавити надії.
Як і жінки, камінь із гробу зробив те, що мав зробити, – а тепер запрошення ще раз отримали й ви, і я: спонуку позбутися рутинних звичок, відновити наше життя, наші постанови, наше буття. Це запрошення ми отримуємо там, де зазвичай буваємо, у тому, що робимо й ким є, з тими обсягами повноважень, які нам дані. То чи хочемо взяти участь у цьому проголошенні життя – а чи мовчатимемо перед викликом подій?
Нема Його тут, Він воскрес! Він чекає на вас у Галілеї, запрошує вас повернутись у той час і те місце, де сталася перша любов, аби сказати вам: «Не бійся, йди за мною».
Франциск, Папа
Ватикан, базиліка святого Петра
Пасхальна Вігілія
(Переклад КМЦ)
About The Author
