Ігор Загребельний: Пацифізм походить від однієї з найбільш єретичних ідей

Переклад інтерв’ю керівника АДЦ «Політична теологія» Ігоря Загребельного іспанському виданню El correo de Espana.

Зараз Ви перебуваєте на службі в Силах територіальної оборони ЗСУ. Що ви можете розповісти про свій військовий досвід? Як Ви бачите розвиток війни?

Мій військовий досвід розпочався влітку 2014 року у складі Добровольчого українського корпусу, тобто військового крила руху «Правий сектор», членом якого я тоді був. Цей досвід був маленьким, але більш концентрованим ніж зараз. Вже у вересні 2014-го я отримав наказ від керівництва «Правого сектора» повернутися до Києва, аби займатися інформаційною політикою руху.

Що стосується теперішньої фази війни, то в перші її дні я опинився в бригаді територіальної оборони, яка мала захищати столицю. У безпосереднє зіткнення з противником вступали тільки окремі підрозділи нашої бригади. Мій підрозділ знаходився лише на другій лінії оборони і в зіткнення не вступав. Поки що наш підрозділ тримають в Київській області на випадок повторного вторгнення з півночі, але раніше чи пізніше мають відправити на схід. Гадаю, цієї війни вистачить на всіх охочих. Я не є воєнним експертом, аби прогнозувати її подальший перебіг. Скажу лише, що людські сили для продовження боротьби в нас є. Багато чого буде залежати від постачання Україні зброї, зокрема артилерії.

До того, як стати військовим, Ви були відомим в Україні автором. Чи очікували Ви, що настане день, коли доведеться відкласти перо і взяти в руки меч? Ви очікували цього вторгнення?

Я розумів неминучість масштабної війни між Україною та Росією ще з підліткового віку. Росія просто не може терпіти поруч із собою по-справжньому суверенну Україну. Що стосується зміни пера на меч, потрібно зауважити, що у мене була буремна молодість у складі парамілітарних націоналістичних організацій. Це, так би мовити, був кинжал, а не меч. Я навіть встиг близько року посидіти у в’язниці, коли президентом України був Віктор Янукович (мене арештували за підпал офісу Комуністичної партії). Лише у 2016 році я остаточно відійшов від участі в націоналістичному русі і зосередився на творчості. З того часу я призвичаївся до досить спокійного життя. Проте, коли я прокинувся 24 лютого від вибуху ракет, для мене це не стало несподіванкою. Я цьому не зрадів і не засмутився – просто вийшов на балкон, закурив і сказав «Ну що ж, сталося те, що мало статися».

Ви позиціюєте себе прибічником християнського консерватизму, а не націоналістом. Однак у своїх книгах Ви наголошуєте на важливості релігії та нації…

Мій світогляд пройшов еволюцію від захоплення класичним українським націоналізмом до християнського консерватизму. Класичним українським націоналізмом я називаю ідеологію Організації українських націоналістів у період із 1930-х по 1960-ті. Ця ідеологія відзначалася сильними консервативними акцентами, і це мені в ній подобалося. Потім я почав критично ставитися до самого явища модерної нації як продукту Просвітництва.

Предметом моєї критики є нація як продукт тих самих принципів, із яких народився лібералізм та марксизм і які сьогодні породжують радикальні емансипаторські рухи на кшталт ЛГБТ. Але це аж ніяк не означає, що я критикую сам поділ людства на різноманітні етнічні, культурні, історичні спільноти. Такий поділ відповідає передбаченому Богом порядку.

Скажу більше: модерна нація і націоналізм народилися у процесі модернізації, але потім у рамках цього самого процесу були оголошені чимось архаїчним. Зараз логіка так званого «прогресу» вимагає зникнення національних суверенітетів і розмаїття національних культур. З точки зору християнського консерватизму потрібно захищати ці речі, бо вони ближчі до природного порядку речей ніж те майбутнє, яке нам готують глобалісти.

Багато хто на Заході завдяки пропаганді вірить, що Росія є християнською і консервативною країною, і що теперішня війна є боротьбою між цією консервативною моделлю і західним декадансом.

Мабуть, єдиний час, коли Росія відігравала у Європі роль консервативної сили, це перша половина XIX століття. Далі в Російській імперії розпочалися стрімкі процеси деградації, які увінчалися приходом 1917 року до влади більшовиків. Як говорить мій товариш, філософ Едуард Юрченко, більшовицька революція знищила кращі риси росіян і посилила найгірші. Зараз російське суспільство залишається надвичайно деградованим. Бутафорний консерватизм Путіна ніяк не змінює цієї ситуації.

Наприклад, Російська православна Церква тісно співпрацює з владою, але дуже мало росіян живуть релігійним життям. Навіть на Великдень богослужіння відвідує тільки близько 1% населення Росії. Водночас російська влада тисне на інші християнські конфесії, в тому числі католиків, яких в Росії зовсім мало.

Можливо, однією з причин того, що росіяни живуть в стані духовної деградації, є те, що вони не покаялись за зло комунізму: за те, що першими в XX столітті легалізували аборти, за масштабне переслідування християн, за Голодомор в Україні, за участь у Громадянській війні в Іспанії, за підтримку і координацію різних підривних сил у Європі та на інших континентах. Крім того потрібно пам’ятати, що путінський псевдо-консерватизм породжує серед частини росіян реакцію у формі симпатії до радикальних лівацьких ідей. Цілком імовірно, що після краху путінського режиму ми побачимо більшовизм 2.0, але цього разу з веселковими, а не червоними прапорами.

Декілька років тому активіст Майдану розповів мені, що Україні зі сходу загрожує російський імперіалізм, а із заходу – ліво-ліберальна ідеологія. Як Ви вважаєте, чи можливий третій шлях, чи можлива Україна консервативних і патріотичних цінностей?

Третій шлях є можливим. Але я не тішу себе ілюзіями: аби Україна пішла третім шляхом, після закінчення війни доведеться докласти багато зусиль. Імовірність третього шляху сьогодні збільшує те, що українці суттєво розчарувалися в політиці Франції та Німеччині, а саме ці держави поки що є головними промоутерами глобалізму і радикального лібералізму у Європі. Натомість зросли симпатії до консервативної Польщі, яка стоїть в авангарді реалізації проекту Міжмор’я як союзу держав Центрально-Східної Європи, що намагаються захистити власний суверенітет і базові консервативні цінності. Та в будь-якому разі зараз найважливішим завданням для сил, які налаштовані на третій шлях, є спротив Росії. Те, що несе нам Росія, мало чим відрізняється від викликів з боку Заходу. Росія в принципі заперечує нашу ідентичність, наше національне існування, і робить це у військовий спосіб, в тому числі вдаючись до численних воєнних злочинів.

Давайте поговоримо про Ваші книги. У «Апостольстві меча» Ви критикуєте привнесення до християнства пацифізму. Ви захищаєте концепцію «справедливої війни»? Чи відгукнулася українська Церква на заклик до зброї?

У цій книжці я орієнтуюся на традиційне вчення Католицької Церкви, в тому числі про справедливу війну. Я не можу назвати себе мілітаристом. Проте для мене очевидно, що пацифізм є ворожим християнському світогляду. Він походить від однієї з найбільш єретичних ідей – про можливість побудови раю на землі. Війни будуть тривати до Другого Пришестя нашого Господа. З цим потрібно змиритися і плекати шляхетну військову культуру (як це було в кращі періоди європейської історії).

Що стосується реакції на війну українського духовенства, то назагал воно не є пасивним. Йдеться і про служіння капеланів, і про матеріальну підтримку армії. Проте бракує чіткого богословського осмислення війни – повернення до традиційного вчення про війну, яке існувало і в Католицькій Церкві, і в Православних Церквах. Одним із позитивних зрушень у цій площині стало те, що українські католики почали критично ставитися до Папи Франциска. Але, здається, ще немає чіткого усвідомлення, що лицемірні пацифістські заяви Франциска щодо російсько-української війни тісно пов’язані з його пацифізмом і глобалізмом, якими, наприклад, переповнена енцикліка «Fratelli tutti».

У книзі «Міжмор’я: майже втрачений шанс» Ви стверджуєте, що Німеччина та Франція посилили федералізацію Європи, боячись втратити свою гегемонію в контексті появи концепції Міжмор’я. Чи є ця ідея єдиною альтернативою федералістській та глобалістській моделі Брюсселя?

У першу чергу ідея Міжмор’я – це модель виживання народів Центрально-Східної Європи. Адже для того, аби протистояти і гегемонії Заходу, і російським зазіханням, необхідна тісна консолідація. Водночас консервативні сили Західної Європи також повинні бути зацікавленими в реалізації проекту Міжмор’я. Адже Міжмор’я може стати консервативним центром європейської політики.

Ви також опублікували «Європейські хроніки», в яких розповідаєте про можливість міжетнічного конфлікту в Європі, особливо у Франції, та про майбутнє. Яке майбутнє Ви пропонуєте в цій книзі? Як Ви гадаєте, чи може ця війна стати тривожним дзвінком або ж попередженням про те, що буде?

«Європейські хроніки» – це футурологічні нариси. Вони змальовують різні, навіть діаметрально протилежні сценарії майбутнього Європи. Наприклад, в одному з нарисів ідеться про те, що Росія вступила до Європейського Союзу після анексії всієї Східної Європи. Західні еліти пробачили Росії ці дії задля реалізації глобалістського ідеалу. А в наступного нарисі йдеться про Міжмор’я, народи якого здатні захищати власну незалежність. Я змалював сценарії, які є як сприятливі, так і не сприятливі з консервативної християнської точки зору.

У 2015 році в Росії вийшов збірник Ваших статей про український націоналізм і традиціоналізм під назвою «Тризуб імені Дон Кіхота». Чи знаєте Ви, який вплив мала ця книга в Росії? І звідки з’явилося це посилання на персонажа Сервантеса?

Цей збірник охоплює статті, які якраз відображають мою еволюцію від націоналізму до консерватизму. З пропозицією видання книги до мене звернулася група російських дисидентів правого спрямування. Ця група також переклала і видала мою книгу про Дмитра Донцова – публіциста, який здійснив значний вплив на формування ідеології українського націоналізму, зокрема на її насиченість консервативними елементами.

Мені важко сказати про вплив цих книг. Російські праві дисиденти є нечисельним середовищем. Чимало з них ще в 2014 році переїхали до України і воювали проти проросійських та прорадянських заколотників на Донбасі, а також проти російських «інтербригад», які Москва направляла до України так само, як у 1930-х до Іспанії. Зараз у Росії можна спостерігати численні диверсії, наприклад підпали військкоматів. Думаю, що принаймні за частиною цих підпалів також стоять російські націоналісти та справжні консерватори.

Що стосується згадки про Дон Кіхота, то вона походить із однієї з моїх статей. Апелюючи до Дон Кіхота, я стверджував, що принципова боротьба має сенс навіть тоді, коли комусь вона здається смішною. Гадаю, для російських правих дисидентів цей образ дуже близький, адже вони добре усвідомлюють глибину деградації російського суспільства. В України та багатьох інших європейських країн значно більше шансів на відродження. Проте яким насправді буде наше майбутнє – знає лише Бог. Ми в першу чергу повинні демонструвати Йому вірність, хоч декому це буде нагадувати поведінку героя Сервантеса.

Джерело: Політична Теологія