Технології відбирають у людей і пам’ять, і здатність до духовного зростання

Про те, що цифрові технології погіршують когнітивні здібності людини, говорять тривалий час. Нові технологічні здобутки, зокрема у площині штучного інтелекту (або його імітації), погіршують ситуацію. Причому справа не обмежується виключно інструментальним рівнем інтелекту.

Змальовані тенденції мають проекцію у площинах культури та духовного життя людини. «Коли справа доходить до технологій, які позбавляють нас необхідності запам’ятовувати та пригадувати інформацію власними силами, ми ризикуємо знехтувати традицією, яка колись вважалася важливою для культури, а саме мистецтва пам’яті», – пише оглядачка журналу First Things Есме Партрідж.

Цифрові технології шкодять людському буттю по-різному. Зокрема, дуже руйнівним є формування кліпового мислення, яке робить людей нездатними сприймати «великі оповіді». Проте в центрі уваги Партрідж знаходяться саме ті технології, які замінюють пам’ять. Вона посилається на історика Френсіс Єйтс, яка досліджувала традицію мнемотехніки в західній філософії та те, як протягом століть практика запам’ятовування інформації вважалася важливим інтелектуальним і, зрештою, духовним інструментом.

Такий підхід до запам’ятовування був властивим платоністичній та християнській традиціям, а також їхньому синтезу. В межах цих традицій запам’ятовування вважалося необхідним попередником отримання божественного знання.

Теорія, що лежить в основі мнемонічних прийомів, описаних Єйтс у книзі «Мистецтво пам’яті», сягає Платона, для якого пам’ять відігравала життєво важливу роль у спрямуванні душі до мудрості. У теорії пізнання Платона сходження до істини передбачає рух вгору від видимих речей до невидимих ідей. Пам’ять, будучи здатністю, яка дозволяє нам інтерналізувати чуттєві враження та формувати абстрактні асоціації між ними, робить цей перехід можливим.

Однак мистецтво пам’яті було не лише платонівським: воно було також глибоко християнським. Недосконале знання людини є наслідком первородного гріха. Забудькуватість є аспектом зіпсованої природи, який необхідно подолати, аби наблизитися до Бога. З такої точки зору, пам’ять – оскільки вона дозволяє нам відновити наші знання про творіння і, зрештою, про Творця – має спокутну якість, тому св. Августин оспівує її у «Сповіді» як посудину благодаті. Таким чином, у християнстві, як і в платонізмі, покращення пам’яті служить духовній меті викуплення нас із нашого занепалого стану. З цього випливає, що слід уникати всього, що послаблює або виводить з ладу людську пам’ять, бо це тільки погіршує наше невігластво.

«Штучний інтелект остаточно послаблює ту здатність, від якої залежить набуття знань. Чим більше пам’ять стає зайвою, тим м’якшим стає наш віск (тут Партрідж вдається до платонівського образу. – ПТ), залишаючи нас не тільки інтелектуально ледачими, але й нездатними пов’язувати свій досвід із “реальними”, нематеріальними ідеями», – зазначає оглядачка.

«Можливо, це не є наміром тих, хто рухає революцію ШІ, – підсумовує Есме Партрідж. – Справді, багато з них стверджують, що автоматизація заохочує мудрість, оскільки звільняє нас від рутинних завдань, які відволікають нас від творчих та інтелектуальних занять. Але, як добре знали Платон і розповсюджувачі мистецтв пам’яті, яких описала Єйтс, навіть містичне знання має починатися з воскових відбитків пам’яті, реалізуючись через органічні людські процеси, які ведуть нас до справжньої мудрості. Те, що ШІ підриває важливість цієї базової здатності, має нас непокоїти, оскільки він лише вселить у наші душі забудькуватість і погіршить наш занепалий стан».

Джерело: Політична теологія