Віра Церкви: на шляху до небесного покликання

У сімдесятому епізоді рубрики, присвяченої спадщині Другого Ватиканського Собору, йдеться про особливості святості в земній Церкві-паломниці, яка довершиться в небесній славі.

Догматична конституція Lumen Gentium слушно наголошує, що Церква ще перебуває на шляху до своєї повноти. Це зобов’язує її безперервно шукати святість у спільності з Богом і водночас не слідувати «досконалим» взірцям, які нав’язує світ. У цій напрузі виявляється паломницький характер Церкви, яка спрямовує свій погляд на вічність, поступово уподібнюючись до Христа – істинного Бога та істинної людини.

Святість – це не перфекціонізм

Церква вже віддавна навчає, що абсолютна чистота й абсолютна досконалість є недосяжними в історії, а уможливлюються у вічності. Яскравим доказом цього є необхідність Святого Таїнства Покаяння. Не існує жодної людини, яка б сказала, що не має гріхів, а тому причин для покаяння. Звичайно, подекуди такі люди трапляються, однак їхні заяви пов’язані здебільшого з самообманом або з першорядним нерозумінням своєї віри. Кожен окремий віруючий – навіть найбільші святі – залишається грішником. Адже чим більше людина поглиблює свою віру в Христа, тим більше вона усвідомлює власну нечистоту, побачену у дзеркалі Божої чистоти, а тому знаходить у собі причини для смирення. Навіть улюблений апостол, якого любив Ісус, пише: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (1 Ів 1,8). Що ж людина тоді здобуває твердженням про відсутність гріхів? Лише те, що зі звичайного грішника стає нечестивцем.

Той факт, що всім доводиться неодноразово падати і відчувати всередині себе темну гріховну силу, не повинен приводити до зневіри чи безнадії. Завжди існує можливість (завдяки Святим Таїнствам) почати все спочатку: з новою силою і внутрішнім миром. Безнадія і церковна віра несумісні. Певна меланхолія перед людською слабкістю ще може бути прийнятною, проте стан відчаю чи безнадії є несумісними з християнською надією. Натомість віра Церкви є тією силою, яка спонукає рухатися вперед і прагнути до вищого, водночас оберігаючи від ілюзії досягнення абсолютної досконалості на землі. Позиція Церкви між часом і вічністю, між її історичністю та спрямованістю до повної єдності з Богом, робить людське життя динамічним і водночас із великим реалізмом запобігає тому, щоб людина не поринула у відчай під час свого земного паломництва. В основі цього збалансованого підходу лежить мудре розуміння, що всі види зневіри в кінцевому підсумку завжди знаходять своє родюче підґрунтя в одній із багатьох форм помилкових ідеалів досконалості.

Одна з основоположних проблем полягає в хибному ототожненні святості та досконалості, що проявляється у формі перфекціонізму, який спонукає людину зробити щось ідеально або ж паралізує, змушуючи її взагалі нічого не робити. Нездорова тенденція до перфекціонізму вже вплинула на багатьох християн. Гіперболізовані описи святих як неперевершених християн, які іноді можна почути в Церкві, нерідко відштовхують вірних або роблять їх понурими через неможливість слідувати за цим зразком. Якщо святість – це перфекціонізм, то людина стикається із нав’язливою самокритикою, схильністю до осуду та безнадією. Крім того, на перший план висуваються не Божа дія, а зусилля людини. Як наслідок, святість асоціюється лише із силою волі. Змінити цю динаміку зосередження на собі допомагає щире і часто вистраждане визнання особистих обмежень, яке відкриває шлях до ефективної дії Бога в житті людини. Божа благодать не перетворює християн на суперлюдей, а виявляє унікальну дію через співдію з їхніми дарами і талантами. Коли людина прагне досконалості, це передбачає бажання зробити щось якнайкраще, однак із врахуванням особистих талантів, ресурсів та часових обмежень. Таким чином християни поступово наближатимуться до повноти, яка звершиться у вічності.

Отож, святість полягає у виконанні Божої волі серед недосконалості, але з вірністю, яка проявляється у конкретних ділах віри. Це означає перехід від правильного вчення (ортодоксії) до праведного життя (ортопраксії). Така діяльна віра вимагає визнання власної недосконалості та водночас розвитку своїх талантів, що дозволяє Божій волі сповнюватися у добрих ділах. Святість – це реальна і досяжна мета. Вона здобувається не безликою побожністю, а жертовністю та свідомими зусиллями. Навіть якщо людина не завжди ідеально виконує свої християнські обов’язки, вона має постійно ступати вперед, виявляючи духовне зростання. Таке поступове вдосконалення стає прикладом, який надихає інших.

Звичайно, багато ревних християн прагнуть бути безгрішними, проте за цим бажанням деколи ховається прихована гординя або страх осуду. Натомість той, хто готовий визнавати свої помилки перед іншими, виявляє справжню смиренність і щиру любов до Бога – милосердного Отця, Який знає слабкості Своїх дітей. Господь очікує від нас доброї волі та щирих намірів, але не бездоганності в кожному рішенні. Інакше людина в тумані власної гордині почне вважати себе надлюдиною. Звідси випливає важливий висновок: потрібно звертати свій погляд більше на Бога, ніж на себе. Забуваючи про власне «я», ми віднаходимо себе в Бозі – у Його прикладі та Слові, яке зцілює серце й проливає світло на наші вчинки.

Застереження соборного документу Lumen Gentium щодо небезпеки надмірного зациклення на можливості досягнення абсолютної досконалості в цьому світі залишається актуальним і сьогодні. Завдання Церкви полягає в тому, щоб не ставити завищених і тому шкідливих вимог до досконалості, але й не занижувати планку, оглядаючись на людську слабкість чи історичні обмеження. Це стосується літургійної, духовної, моральної та інших сфер життя Церкви, які завжди потребують виваженого підходу та глибокого розпізнавання.

Перфекціонізм в масовій культурі

Церква-паломниця може запропонувати своє вчення і сучасному світові, який марно шукає повноти в самому собі. Світський перфекціонізм яскраво проявляється в масовій культурі. Сьогодні людей буквально бомбардують пропозиціями різноманітних моделей благополуччя, недосяжних для більшості. Очевидний приклад цього – штучне нав’язування потреби купувати кожну нову модель iPhone. Крім економічної сфери, цей тренд отруює й людські взаємини, де дедалі частіше панує атмосфера надуманої ідеальності. Особливо гостро це переживає молодь, прагнучи бездоганного стилю життя – з погляду іміджу, статусу та добробуту. Таку ілюзію активно підживлюють соціальні мережі, де прийнято демонструвати лише «яскраві» і «успішні» моменти. Ба більше, у сучасній візуальній культурі зовнішній вигляд «досконалості» став набагато важливішим за саму реальність. Канадські психологи Пол Г’юїтт і Ґордон Флетт виділяють три ключові аспекти перфекціонізму: ірраціональне прагнення бути досконалим, переконання у надмірній вимогливості оточення та нав’язування іншим нереалістичних стандартів. Напруга між реальністю та цими штучними ідеалами породжує в суспільстві хронічну фрустрацію та внутрішню порожнечу. Ці дослідники кількісно довели, як саме перфекціонізм провокує розвиток численних психологічних розладів.

Досконалість у Бозі

На шляху до святості Церква не відмовляється від ідеалу, який у повноті пропонує Ісус Христос. На відміну від перфекціонізму, що зазвичай спирається на вигадані та нереалістичні моделі, шлях наслідування Христа – посланця Небесного Отця – є цілком реальним. У Його земному житті ми чітко бачимо практичний вияв сказаних Ним слів: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5,48). Звичайно, прикметник «досконалий» часто асоціюється з чимось неперевершеним, що вже не потребує покращення. Проте в Святому Письмі це слово найчастіше вживається у значенні чогось здійсненого й реального у Бозі. Коли Христос закликав своїх слухачів до досконалості, йшлося про заповідь любові до друзів і ворогів – так, як їх любить сам Бог (пор. Мт. 5, 43-48). Оскільки Христос єдиний з Отцем (Ів. 17,21) та є Його посланцем, то наслідування Сина й єднання з Ним (пор. Ів. 17, 23) стає єдиним шляхом до втілення Божого ідеалу. Це вимагає від людини відкриття таїнства унікального Божого задуму, який реалізується в найрізноманітніших життєвих обставинах та попри людські обмеження.

_____________________________

Бібліографія:

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 48.

A. SCHÜTZ, La Chiesa pellegrina verso la pienezza, (Quaderni del Concilio, vol. 24), Shalom editrice 2022, 16-19.

Джерело: Vatican News

About The Author