Своя чужа святиня: як римо-католицька громада Львова співіснує з Будинком органної музики

Львівський костел Святої Марії Магдалини опинився в епіцентрі тривалого правового та світоглядного протистояння. Споруда XVII століття, яка є пам’яткою архітектури національного значення, сьогодні функціонує у подвійному статусі: як комунальний Будинок органної та камерної музики та як чинний парафіяльний храм. 

Представники парафії заявляють про систематичні обмеження їхніх прав, складні умови суборенди та побутові труднощі, які заважають повноцінному літургійному життю. Чому війна не змінила ставлення міської влади до релігійної спадщини, як на сакральних фресках затирають пам’ять і чому за чверть століття в костелі змінився лише колір шторки — у матеріалі Leopolis.news.

Від оборонного бастіону до комунальної власності: історичний контекст

Будівля має багату та складну історію, яка почалася понад чотириста років тому. У 1600 році за кошти графині Анни Пстроконської на цьому місці звели дерев’яну капличку, а вже у 1609 році розпочалося будівництво мурованого оборонного костелу, яким опікувалися отці-домініканці. Під час реформ австрійського імператора Йосифа II у 1786 році монастир ліквідували, комплекс перейшов у власність держави, а костел отримав статус парафіяльного. У подальшому приміщення колишнього монастиря використовували як жіночу в’язницю, а після Першої світової війни передали Львівській політехніці.

У міжвоєнні роки, за часів настоятеля отця Жерарда Шмідта, святиня стрімко розвивалася — вона стала одним із перших електрифікованих храмів міста. Тоді ж, у 1930-х роках, парафіяни власним коштом придбали та встановили на хорах новий орган чехословацької фірми, який на сьогодні є найбільшим історичним органом в Україні.

У радянський період, а саме 22 жовтня 1962 року, костел закрили для вірян і згодом перетворили на Органний зал. Тоді з будівлі вивезли автентичні вітражі, ікони та статуї, зрізали хрести з веж, а в каплиці-баптистерії з унікальними фресками художника Яна Генріка Розена облаштували вбиральні. Лише у 1988 році в будівлі провели масштабні реставраційні роботи. 

За словами настоятеля парафії отця Артура Стрончевського, радянська спадщина досі впливає на сприйняття будівлі міською владою та керівництвом закладу.

«Храм є пам’яткою архітектури національного значення. Проте керівництво Органного залу постійно повторює: “колишній храм, колишній храм”. Я їм наголошую, що немає такого поняття, як “колишній храм”. На офіційному знаку пам’ятки архітектури чітко написано: “Костел Святої Марії Магдалини”. Там немає слова “колишній”. Але вони, звісно, не звертають на це уваги», — розповідає Артур Стрончевський.

Юридичні пастки та фінансовий тиск суборенди

Регулярне літургійне життя громади почало відновлюватися після здобуття Україною Незалежності, а повноцінну діяльність парафія відновила у 2001 році. До цього моменту, за радянськими нормами, вірянам дозволяли відправляти Месу лише п’ять разів на рік — на найбільші релігійні свята. Наразі ж юридичні умови співіснування залишаються нерівними: комунальний Будинок органної музики має довгостроковий договір оренди від міста до 2030 року, тоді як релігійна спільнота змушена щороку підписувати папери на суборенду терміном лише на 12 місяців.

Настоятель зазначає, що такий формат співпраці створює суттєвий адміністративний тиск та ставить парафію в економічно невигідне становище. За його словами, Будинок органної музики чітко контролює години перебування вірян і виставляє значні рахунки за комунальні послуги, змушуючи громаду оплачувати опалення навіть тих верхніх приміщень колишнього монастиря, які релігійна спільнота взагалі не використовує.

Процедуру погодження літургійного життя ускладнює й бюрократична система. Типовий договір щороку затверджує міський департамент комунальної власності, а річний графік богослужінь доводиться узгоджувати через профільні структури гуманітарної політики, де релігійні потреби іноді наражаються на нерозуміння з боку світських чиновників без спеціальної освіти.

«Ми перебуваємо в умовах суборенди, і це дуже складно. Будинок органної музики вираховує кожну годину нашого перебування там і виставляє величезні рахунки за опалення та інші послуги. Але ж у той час, коли нас немає в храмі, будівля все одно опалюється. Нагорі є приміщення, якими ми взагалі не користуємося, але змушені за них платити. На жаль, це чималі гроші», — ділиться настоятель храму.

Шторка на вівтарі та кава в святині: побутові конфлікти

Повсякденне співіснування двох інституцій супроводжується постійними непорозуміннями. Віряни мають доступ до будівлі лише у чітко визначені ранкові та денні години, після чого простір повністю переходить під комерційні та концертні потреби. Священники зазначають, що після закінчення служби головний вівтар костелу просто завішують ширмою, а лавки розвертають в інший бік, через що відвідувачі вечірніх концертів сидять спиною до сакральної зони та Найсвятіших Дарів.

Додатковим фактором напруги є внутрішнє оздоблення та використання простору. Адміністрація Органного залу не дозволяє парафії розміщувати в основному залі ікони, проте самостійно розвішує портрети композиторів. 

«З боку працівників та керівництва Органного залу постійно відчувається образливе ставлення до нас — до священників, черниць, які тут служать, та до парафіян. Директори постійно вішають у храмі картини якихось знаменитих композиторів. При цьому ми самі не можемо нічого повісити — так, як це має бути в храмі. Ні ікону Божої Матері, ні ікону Ісуса Христа чи святих — цього нам робити не дозволяють, а вони без проблем усе вішають, бо мають на це дозвіл від міста. Ба більше, у храмі стоїть велика кавомашина. Люди приходять на концерти і мають можливість пити каву просто в святині»,— розповідає настоятель парафії отець Артур Стрончевський.

Особливо гостро обмеження відчуваються під час релігійних обрядів. Під час цьогорічного Великого Посту парафіяни зіштовхнулися з проблемою проведення Хресної дороги, адже стояння забарикадували стільцями та концертним обладнанням. Священнослужителі також не мають ключів від будівлі і позбавлені можливості самостійно керувати освітленням у залі, зазначає отець Артур.

Спроби ліквідації наслідків обстрілу та культурна ізоляція каплиці Розена

Російський обстріл Львова у березні 2026 року залишив свій слід на історичній будівлі. Вибухова хвиля вибила вікна костелу, проте навіть процес ліквідації пошкоджень викликав запитання у релігійної громади. За свідченнями парафіян, вікна у тій частині пресбітерію, яка використовується для концертів, затягнули прозорою захисною плівкою майже одразу. Натомість два вікна у вівтарній частині, де моляться віряни, дві доби залишалися відкритими, а згодом їх закрили щільною чорною плівкою, яка повністю ізолювала приміщення від сонячного світла.

Соціальне життя парафії та майбутнє святині

Попри територіальні та юридичні обмеження, релігійна спільнота залишається активним осередком. У міжвоєнний період парафія була однією з найбільших у місті й налічувала до 17 тисяч людей, які організовували унікальні щорічні молебні для хворих з усього регіону. Радянські депортації, пандемія та нинішня повномасштабна війна зменшили кількість вірян, проте сьогодні громада об’єднує близько 1000 осіб.

Парафія є двомовною. Ранкові літургії традиційно відправляють польською мовою для літніх львів’ян, які зберігають традиції поколінь. Натомість недільні денні та понеділкові вечірні служби проходять українською мовою. Ця частина громади представлена переважно молодими сім’ями та студентами розташованої поруч Львівської політехніки. Понеділкова вечірня служба є особливою — тут моляться за українських воїнів, мир та закінчення війни, а парафіяни регулярно збирають фінансову допомогу, медикаменти та засоби гігієни для фронту.

Через відсутність власних кабінетів — у розпорядженні священників є лише маленька кімната-захристія, що слугує одночасно офісом, складом декорацій та місцем зустрічей — соціальні проєкти доводиться координувати за межами костелу. Катехизацію для майже 40 дітей проводять у приміщенні монастиря Сестер Святого Йосипа. Крім того, душпастирі викладають закон Божий у польському ліцеї №10, учні якого традиційно починають і завершують навчальний рік урочистими службами у стінах костелу Марії Магдалини.

Настоятель парафії зауважує, що вирішення конфлікту лежить виключно у площині політичної волі керівництва Львова, адже будівля перебуває у комунальній власності громади міста. Парафія неодноразово намагалася ініціювати прямі переговори з міським головою, проте на офіційні зустрічі замість мера завжди приходили його заступники, а проблеми так і не вирішувалися. Віряни сподіваються, що після завершення терміну оренди у 2030 році статус споруди переглянуть на користь Церкви, при цьому концертна діяльність зможе продовжуватися на партнерських засадах, як це прийнято в європейських країнах.

«Я щиро сподіваюся, що у 2030 році, коли закінчиться поточний 20-річний договір оренди Органного залу, місто нарешті передасть храм парафії. Ми абсолютно не проти концертів! Органна музика може й повинна лунати, але на наших умовах і в позалітургійний час, як це практикується в усій цивілізованій Європі. Дуже боляче, що в XXI столітті під час війни настоятель храму не має від нього ключів, а люди позбавлені можливості просто зайти і помолитися», —  каже Артур Стрончевський.

Ситуація навколо костелу Святої Марії Магдалини демонструє складний баланс між світським культурним простором та релігійними потребами містян у сучасному Львові. Храм, де вечорами лунають класичні концерти, а вранці підійматися молитва, залишається вузлом невирішених майнових та духовних суперечностей. Подальша доля цієї барокової перлини залежатиме від здатності міста знайти компромісну модель, яка б поважала як культурну цінність історичного органа, так і законні права релігійної громади.

Олена ЧЕПІЛЬ, для Leopolis.news

About The Author