Нова енцикліка «Lumen fidei», бальзам для кризи людини

Перша енцикліка Папи Франциска – із участю папи Венедикта XVI – висвітлює те, що кризі віри передує криза людини і правди. Релятивізм руйнує вимір людської особи, співіснування, справедливість, любов, наукові дослідження. Віра Авраама, сповнена даром Ісуса Христа освітлює кожний пошук і шлях людини і здатна вносити суттєвий внесок у «людський град».

Енцикліка “Lumen Fidei” є справжній бальзам, щоб залікувати рани людини і сучасного світу. З високою мовою, але не важкою, часто із поетичними особливостями, текст розгортається в чотирьох розділах, показуючи силу того, що віра в Бога і в Бозі Ісусі Христі є утвердженням людської єдності (викорінюючи при цьому марнотратство). Ця віра проявляється у солідарності з іншими людьми (усуваючи страх); у розбудові соціального співжиття (усуваючи утилітаризм і застій) (див. п. 51). Навіть наука набуває потвердження від віри у працю із упевненістю перед лицем світу (п. 34). І не тільки: віра, виявляючи Бога як джерело реальності, відкриває те, що людина є опікуном природи, а не її володарем, та плекає таку екологію, яка бачить людську особу у центрі сотворення, а не як токсичні відходи для ліквідації (див. п. 55).

В останній час папа Венедикт XVI – якого глибокий вплив відчувається у тексті – і папа Франциск часто говорили про те, що криза, яка охоплює наше сучасне суспільство, ще перед тим, як тати економічною, є «кризою людини».

В енцикліці «Lumen Fidei» зображується в аналітичний спосіб ця «криза людини», що виникла з відмови від єдиного Бога, щоб потвердити себе самих і яка закінчується падінням в ідолопоклонство, у багатобожжя-політеїзм (розчинення «у множинності бажань …, які не ведуть до визначеної цілі, але скоріше витворюють своєрідний лабіринт» п.13).

Таким чином, усі досвідчення людини ризикують бути поглинуті: справедливість, потверджена на власному егоцентризмі, без вищого критерію, зраджує своїм принципам, і «її життя стає марним, її витвори стерильними» (п.19).

Сучасність, яка шукала «побудувати всесвітнє братерство між людьми, базуючись на рівності… не в змозі існувати» (п. 54). Любов тоді стає «досвідом, пов’язаним із хаотичними почуттями і не є близьким до істини» (п. 27).

Ці зауваження не подані у стилі професорському а чи догматичному, але пропонують себе як довге розважання. Також «криза людини» не є описана із відчуттям засудження або теореми, але із співчуттям і болем.

«Світло любові, власна віра – згідно п.34 – … народжена з любові може досягти серця, самого особового центру кожної людини. Очевидно, що віра не є настільки безкомпромісною, але росте і розвивається у співіснуванні, яке визнає повагу іншого. Віруюча людина не є зарозумілою, але навпаки, правда чинить її покірною, визнаючи те, що чим більше ми її посідаємо, тим вона більше охоплює нас і володіє нами. Визнання і запевнення у вірі здатні нас провадити та уможливлювати свідчення і діалог з усіма».

Ця місія, на шляху віруючих та невіруючих, сягає аж до побудови «граду» належного співжиття між людьми. Через кризу (людини, релятивізму, формальності-техніцизму) вона стала справжнім «Лабіринтом» без надії. «Надійність Бога – визнана енциклікою – дарує людям надійний град … Світло віри здатне переоцінити багатство людських відносин, їх здатність підтримувати один одного, бути надійними, щоб збагачувати спільне життя. Віра не є віддалена від світу і не є чужою для конкретного виконання наших сучасників. Без надійної любові ніщо і ніхто, насправді, не зможе утримати в єдності людей» (пор. п. 51).

Секретаріат Комісії УГКЦ Справедливість і Мир