Важкі питання. Як вибирали Римських Пап після святого Петра?

ПИТАННЯ: Як вибирали Римських Пап після святого апостола Петра?

ВІДПОВІДЬ: Обрання Римського єпископа в перші століття життя Церкви не відрізнялося від процесу обрання інших єпископів. Деякі правила церковних виборів можна знайти вже в 44 главі Першого послання до Коринтян Папи Климента, однак для того, щоб ознайомитися з прямими свідченнями обрання Пап, потрібно почекати до творів святого Кипріяна. У своїх Листах (44 – 55 – особливо в 55) – він пише про обрання святого Корнилія, що проходило в атмосфері особливого занепокоєння через проблеми з Новаціаном. Це трапилося в березні 251 року. В обранні Корнилія – свідчить Кипріян, перераховуючи всі єрархічні рівні, – брали участь духовенство і народ, а присутні єпископи звели його в сан єпископа. Уже в ті часи новообраний єпископ Риму інформував єпископа Карфагену про своє обрання на Римський престол.

Починаючи з 4 століття, відповідно до практики обрання єпископів, що склалася після Нікейського собору, вибори Папи стали турботою насамперед духовенства, яке заручалося згодою народу і знаті. Кандидат повинен був пройти через всі єрархічні щаблі і, як правило, був архидияконом – цей титул більше відносився до сфери адміністративного управління Римської Церкви. Зазвичай новий Папа обирався через три дні після смерті попереднього (хоча це правило супроводжувало безліч винятків, а найтриваліший період вакантної Папської катедри – 3 роки – передував обранню Григорія Х в 1271 році). Отже, три дні – на вибори нового Папи, а його висвячення відбувалося наступної неділі.

Від Юстиніана I до Костянтина IV, тобто до 685 року, новообраний Папа повинен був просити в імператора розпорядження (iusio або praeceptio) про своє висвячення, а також сплатити в імперську канцелярію досить значний податок. Крім того, він повинен був просити підтвердження і у екзарха Равенни.

Останнім, хто просив підтвердження свого обрання у екзарха, був Папа Григорій III в 731 році. Але у виняткових випадках можна було обійтися і без схвалення екзарха, як у випадку Пелагія.

Висвячення римського єпископа вже в 4 столітті стало прерогативою єпископа Остії, як свідчить святий Августин. Разом з єпископом Остії в свяченнях брали участь також єпископи Альбано і Порто.

Після обрання та висвячення новий Папа розсилав Патріархам і єпископам основних катедр синодальні послання, в яких повідомлялося про його обрання на Престол Святого Петра. Цей звичай засвідчений вже святим Кіпріаном в Карфагені.

Обрання Папи завжди було релігійною і політичною подією особливої важливості. Тому не варто дивуватися, що вже в стародавні часи його супроводжували бурхливі пристрасті і ниці політичні інтереси. Цивільна влада неодноразово вважала своїм обов’язком втрутитися заради збереження громадського порядку або нав’язуючи своїх кандидатів, і не завжди це відбувалося на користь Апостольського Престолу.

Німецькі імператори підпорядкували Папські вибори своїй владі, що призвело до появи антипапи в 11 і 12 столітті. Монархи Іспанії, Франції та Австрії втручалися у вибори Папи з 16 століття аж до конклаву Пія Х: їх підступною зброєю було вето, що накладається на обрання того чи іншого кандидата.

Римський Синод 769 року закриває шлях до Папства для всіх, хто не володіє титулом кардинала – пресвітера чи диякона, – в той час як обирали Папу все духовенство та особливо важливі персони. Constitutio Romana в 824 році повернула знаті і народу їх роль в обранні Папи. Але щоб уникнути зловживань на висвяченні новообраного повинні були бути присутніми легати імператора. Римський Синод 898 року знову підтвердив необхідність присутності цих легатів і обмежив коло виборців Папи до єпископів та духовенства Риму. Але вибори повинні були проходити в присутності Сенату і народу.

Щоб перешкодити тяжким зловживаннням, які мали місце на кожному обранні, Папа Нікколо II У 1059 обмежив коло виборців до кардиналів-єпископів, до яких приєдналися й інші кардинали, що мали священний сан. Решта ж духовенства і народ скликалися для того, щоб схвалити зроблений вибір. А сам кандидат повинен був належати до духовенства Римської єпархії, і тільки у випадках особливої потреби можна було вдаватися до кандидатів ззовні. Нікколо II передбачив також той випадок, коли з якихось причин вибори повинні були проходити за межами Риму.

Декрет, яким Папа Нікколо II надав вибори Папи Колегії Кардиналів, ознаменував собою новий період в історії Папства. Він розвивався аж до сучасного порядку обрання Римських Пап, що вимагає більшості голосів – дві третини – для дійсних виборів, виключаючи кардиналів у віці старше 80 років. Але в будь-якому випадку число кардиналів-виборців не повинно перевищувати 120.

За матеріалами: Радіо Ватикан

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан – [email protected], поштова адреса для запитань – – Російська служба Радіо Ватикану, 00120 Ватикан.