Глава УГКЦ: Що означає сьогодні бути християнином?
Блаженніший Святослав адресував своє слово до кардинала Крістофа Шенборна, Архиєпископа Віденського, Ординарія для вірян візантійського обряду, з нагоди симпозіуму «Що означає сьогодні, бути християнином? Із досвіду мучеництва Східних Церков», який відбувається у Відні (Австрія) 9 листопада. Це вітання зачитав владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, який представляв нашу Церкву на цьому заході.
ЩО ОЗНАЧАЄ СЬОГОДНІ БУТИ ХРИСТИЯНИНОМ?
ІЗ ДОСВІДУ МУЧЕНИЦТВА СХІДНИХ ЦЕРКОВ:
Симпозіум до 390-ї річниці смерті св. Йосафата
9 листопада 2013 р.
Ваша Еміненціє!
Хочу сердечно подякувати Вам за запрошення на симпозіум «Що означає сьогодні, бути християнином? Із досвіду мучеництва Східних Церков», який проходить 9 листопада у Відні. На жаль, через взяті раніше зобов’язання не зміг прибути на цей захід. А тому прошу владику Богдана Дзюраха, Секретаря Синоду Єпископів нашої Церкви, представляти мене на цьому симпозіумі та передати це моє привітання всім учасникам. Передусім хочу висловити Вам, Ваша Еміненціє, свою глибоку вдячність за Ваші постійні намагання підтримувати діалог між Східною і Західною Церквами, а особливо за цей захід, який, як сподіваюся, слугуватиме укріпленню віри й натхненням для християн Європи.
Із великою радістю дізнався, що цей симпозіум присвячено 390-й річниці відходу у вічність св. Йосафата, одного з найбільших святих Східних Католицьких Церков. Моя найглибша вдячність належить Вам, Еміненціє, та всім вашим попередникам, які завжди були турботливими охоронцями безцінних мощів св. Йосафата, коли вони впродовж 1916–1949 років перебували у Відні. Цього місяця, 25 листопада, усі єпископи нашої Церкви зберуться в Римі, щоб спільно зі Святішим Отцем Франциском вшанувати 50-річчя перенесення мощів св. Йосафата до собору Святого Петра, де вони були виставлені для публічного почитання. Це відбулося 22 листопада 1963 року з волі Папи Івана ХХІІІ. Цим актом Католицька Церква не тільки вшанувала мучеництво св. Йосафата за єдність Христової Церкви, а й зробила його особу символом безстрашного ісповідництва віри для всіх Христових учнів.
Приклад св. Йосафата показує, чому кожне автентичне свідчення віри має також екуменічний характер. Адже той, хто живе у глибокому зв’язку з Богом, не може не страждати через розкол Церкви. Блаженний мученик Омелян Ковч – який був заарештований у нацистському концтаборі Майданека через те, що рятував євреїв, і помер там як свідок віри – писав рідним із цього пекла на землі в одному зі своїх листів: «За винятком неба, це єдине місце, де я бажаю бути. Тут я бачу Бога, – Бога, котрий один для нас усіх. Тут усі ми рівні: поляки, євреї, українці, росіяни. Я єдиний священик і, коли я відправляю Святу Літургію, усі вони також моляться, кожен своєю мовою. Але хіба Бог не розуміє кожної мови?» Згадуючи тепер про св. Йосафата як про мученика за єдність Церкви, ми сьогодні говоримо також про екуменізм мучеників і поручаємо їм відновлення єдності між Христовими учнями.
Святий Йосафат і тисячі свідків віри та мучеників ХХ століття подають нам, теперішнім християнам, цінну науку, як зберегти й засвідчити скарб віри в наш час.
На мою думку, вони навчають нас сьогодні передусім не узалежнювати нашу проповідь від зовнішніх обставин, а знову й знову виконувати Божу волю, яка виявлена в Слові Божому та нашому покликанні бути Христовими свідками. Це правда, що в наш час у багатьох царинах людського життя панує замішання й непевність. Чимало наших сучасників сьогодні дезорієнтовані і часто втрачають мужність і надію. У таких обставинах ми сьогодні повинні дивитися на наших предків у вірі й учитися від них, використовувати кожну нагоду, щоб ділити з іншими радість і надію, що їх черпаємо з нашого зв’язку з воскреслим Христом. З цього приводу мені спадають на думку слова апостола Павла, які він скерував до християн у Коринті: «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець усякого милосердя і Бог усякої втіхи, що втішає нас у всім нашім горі, щоб ми могли втішити тих, які у всяких скорботах, тією втіхою, якою Бог самих нас утішає» (2 Кор. 1, 3–4). Якщо взяти до уваги те, що Святого Духа у візантійській традиції називають Утішителем (Parakletos), то християни, як носії Духа, покликані до того, щоб проповідувати й передавати сьогоднішнім людям нову надію і нове життя. При цьому нам зовсім не потрібно чекати на «кращі часи», щоб сповнити власне покликання, бо кожний час придатний для того, аби ділити з іншими Христову любов! «Тепер час благодаті, тепер день спасіння! – запевняє нас св. Павло і подає себе самого і своїх співробітників як приклад невтомної проповіді Євангелія: – Ми не даємо нікому ніякої нагоди до спотикання, щоб не виставляти на глум наше служіння; але в усьому виявляємо себе як слуг Божих, у великій терпеливості, скорботах, у нуждах, у тіснотах, під ударами, в темницях, у заколотах, у трудах, у неспанні, у постах, у чистоті, у знанні, у довготерпеливості, у лагідності, у Святому Дусі, у щирій любові, у слові правди, в силі Божій» (див. 2 Кор. 6, 3–7).
Саме Дух Божий дає силу мученикам усіх часів і нам, що живемо сьогодні, щоб і ми могли залишатися вірними свідками Христа в наш час. Щодо цього дуже промовистими видаються мені слова архиєпископа Володимира Стернюка, який керував нашою Церквою в підпіллі. Після падіння комунізму один журналіст запитав його в інтерв’ю, як йому вдавалося виконувати свої завданнями в безбожні часи комунізму. Старенький єпископ покірно відповів: «Насправді немає «безбожних часів», бо кожний час належить Богові. Тому ми тоді, відповідно до своїх можливостей, намагалися чинити Божі діла в добрий Божий час».
Якщо нашій Церкві, як і багатьом іншим Церквам Центральної та Східної Європи, у минулому столітті була дарована благодать мучеництва, то ця благодать повинна служити всій Європі. Переконаний, що саме жертовна відданість мучеників ХХ століття найвищому благу і їхня непохитна віра в Боже провидіння можуть надихнути християн Європи виявити відвагу, піднятися за правду і стати на шлях християнського життя в сучасній Європі.
Тепер я хочу процитувати кілька рядків пророчої проповіді нашого нового блаженного Івана Павла ІІ, яку він промовив у Львові 27 червня 2001 р. на беатифікації нових мучеників під час Божественної Літургії:
«Пам’ять про них [мучеників] не може бути втрачена, бо є благословенням. Їм ми виявляємо наш подив і нашу вдячність: як ікона Євангелія блаженств, пережита аж до пролиття крові, вони становлять знак надії для наших і прийдешніх часів. Вони показали, що любов сильніша від смерті… Мученики, яких сьогодні проголошуємо блаженними, йшли за Добрим Пастирем аж до кінця. Нехай їхнє свідчення буде для вас не причиною для вихваляння, а, радше, нехай стане запрошенням до того, щоб їх наслідувати… Не від усіх вимагається, як від цих нових блаженних, найвищого випробування через кровопролиття. Однак кожному доручено завдання іти за Христом із щоденною та вірною самовідданістю… Заохочую всіх синів і дочок Церкви до постійного і старанного пошуку справжнього і глибшого пізнання Христа… Нехай святість буде прагненням вас усіх, дорогі брати і сестри».
Ніхто з цих мучеників не скуштував плоду свого мучеництва. Небагатьом ісповідникам була дана радість пережити оживлення і повернення Церкви з підпілля. Тішитися воскресінням нашої Церкви – це був привілей наступних поколінь,. Сьогодні ми живемо в час нових можливостей, зростання і розвитку. І в цей час, позначені також багатьма утисками і викликами, чуємо могутній голос мучеників: «Не бійтеся!» Засвідчуйте живого Христа й істину в сучасній Європі! Дивіться в майбутнє Європи з надією і довірою, слухайте голосу Божого й дозвольте Святому Духові діяти у вас і через вас! Живіть у вірі щиро! Хоча, можливо, ніхто з вас не побачить переміни, ані не скоштує плодів цього автентичного життя, але повірте нашому досвідові: майбутні покоління Європи втішатимуться новим розквітом Церкви! Це буде «Церква віри», як пророчо пише наш Папа-емерит Венедикт XVI у своїй книжці «Віра й майбутнє». «Церква, – каже він, – знову розквітне й стане для людей як батьківщина, котра дає їм життя і надію, що сягає навіть поза смерть».
Ваша Еміненціє, дорогі сестри й брати у Христі!
У цьому листом хочу запевнити вас, що, хоч фізично я зараз не у Відні, та духовно єднаюся з усіма вами. Бажаю всім учасникам симпозіуму плідного обміну – щодо ідей і висновків, а також дальших дій. Висловлюю вам свою повагу за цю ініціативу та підношу молитви до Господа за кожного учасника і за ввірені вам церковні спільноти.
Нехай підтримує вас завжди Господь Бог своєю благодаттю і своїм благословенням!
Верховний Архиєпископ Києво-Галицький,
Глава Української Греко-Католицької Церкви
+ СВЯТОСЛАВ
Джерело: http://news.ugcc.org.ua
About The Author
