Євромайдан і церкви: стратегії, проблеми, перспективи

Як не дивно, у Євромайдану є ще й церковний аспект. Настільки активної участі кліриків у громадянських протестах Україна, здається, ще не бачила. Недооцінювати значення цього явища не варто.

Євромайдан виявив певні глобальні тенденції та локальні проблеми церковного життя, значення і наслідки яких нам ще доведеться і побачити, й відчути. А поки – розглянемо розклад основних релігійних сил та проаналізуємо, ким вони прийшли на Євромайдан і ким з нього підуть, коли все скінчиться.

УПЦ: канонічне маневрування

Першою на наш аналітично-операційний стіл покладемо УПЦ МП, бо, забігаючи наперед, її становище найскладніше, якщо не сказати критичне. Підписавшись під «євроінтеграційним» зверненням церков у вересні, митрополит Володимир (Сабодан) поставив себе у вкрай вразливу ситуацію. Синхронізуючись із курсом президента, він пішов наперекір патріархові Кирилу (Гундяєву) – знаному популяризатору «русского мира» в Україні. На відміну від Януковича, який (теоретично) міг побити горщики з Путіним і знайти собі патронів на Заході, митрополиту Володимирові нікуди не дітися з-під юрисдикції московського «начальства». Хіба що в розкол.

Та й всередині УПЦ постійно відбувається приховане протистояння проукраїнської і проросійської груп. Згадайте, як під час хвороби митрополита у лютому 2012-го проросійська група під проводом митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела (Саввіна) ледь не здійснила церковний переворот. Підтримка угоди про Асоціацію з ЄС підлила олії у вогонь – деякі клірики навіть зробили відповідні публічні заяви. Приміром, монахи Свято-Успенського монастиря (Донеччина) назвали підтримку євроінтеграції лише особистою позицією митрополита. А керівник прес-служби УПЦ Василій Анісімов затаврував його курс як «некоректний» і «неконституційний».

Втім ідеться не лише про «апаратні інтриги». Порівняйте мапи геополітичних та конфесійних вподобань: очевидно, що значна частина вірних УПЦ не є прихильниками євроінтеграції (переважно на Сході та Півдні країни). Речниками цього невдоволення виступають різні громадські об’єднання монархічно-православного ухилу. На офіційному рівні УПЦ засуджує «політичне православ’я» і відмежовується від співпраці з такими організаціями. Однак на місцях ситуація суттєво різниться. Наприклад, архієпископ Луганський та Алчевський Митрофан (Юрчук), будучи постійним членом Синоду УПЦ, вже два роки поспіль благословляє чи то хресні ходи, чи то «русские марши», що їх організують місцеві монархічні об’єднання. Цьогорічний «русский марш» у Луганську пройшов під слоганами проти євроінтеграції на зразок: «Митрополит, ты не прав». От тобі й субординація.

Після вільнюського демаршу президента становище УПЦ ще більше ускладнилося. Відмовитися від підтримки євроінтеграції незручно, а переходити в опозицію – невигідно і, з огляду на внутрішні суперечності, навряд чи можливо. Намагаючись не ускладнювати стосунків ані з Януковичем, ані з Кирилом і одночасно залишатися в тренді, УПЦ генерувала досить обтічні заяви й мінімізувала власну присутність на Євромайдані. Але триматися відсторонено «канонічній» церкві все одно не вдалося – знову вилізли внутрішні протиріччя. Наприклад, 10 грудня четверо священиків УПЦ заявили про підтримку Євромайдану. «Мы — за сближение с христианской Европой», – йдеться у їхньому відкритому листі, під яким підписалися ще 14 їхніх колег. А 11 грудня митрополит Павел (Лебідь) похвалив МВС і заявив про проплачених дітей на Євромайдані.

Вочевидь, становище УПЦ й надалі залишиться складним. У ЗМІ вже подейкують про початок кампанії з дискредитації митрополита. Враховуючи його слабке здоров’я, «імпічменту» може і не бути. Яка церковна «партія» переможе в УПЦ – невідомо. Проговорюється також сценарій розколу – принаймні, переходу «проукраїнської» частини кліриків та вірних до УПЦ КП. Так чи інакше, УПЦ приречена маневрувати між офіційним Києвом, патріаршою Москвою, групами впливу всередині кліру, не кажучи вже про мирян. Такому не позаздриш.

УПЦ КП: опозиційне православ’я

Що ж до УПЦ КП, Євромайдан вона сприйняла і підтримала без жодних вагань. Задекларований Євромайданом курс «Подалі від Москви!» в УПЦ КП поділяють від початку свого існування у 1992-му. Власне, саме утворення Київського патріархату було результатом «самостійницьких» прагнень частини кліриків Українського екзархату РПЦ (з 1990-го – УПЦ). До того ж, УПЦ КП завжди позиціонувала себе як церква «патріотична» і підкреслено «українська», що також відповідало настроям Євромайдану.

Не є секретом і тяжіння УПЦ КП до «помаранчевих» («проукраїнських», «демократичних») політичних сил. Ще минулого року патріарх Філарет (Денисенко) заявляв, що просив Віктора Януковича помилувати Юрія Луценка та Юлію Тимошенко, а ув’язненій екс-прем’єрці навіть написав особистого листа. І схоже, що це тяжіння є взаємним. Так, під час святкування 1025-річчя Хрещення Русі група нардепів «Батьківщини» разом з Арсенієм Яценюком демонстративно приєдналася до хресної ходи Київського патріархату (хоча сам Яценюк неодноразово заявляв, що він є вірним УГКЦ).

Та й зрештою, Євромайдан – це далеко не перші масові заворушення, у яких брав участь Київський патріархат. Згадаймо лише його скандальну дружбу з УНА-УНСО. У перші дні існування Київського патріархату УНСО здійснювала охорону його столичних храмів і навіть захопила адміністративний корпус Києво-Печерської Лаври. У 1995-му УНСОвці допомогли (читай: виконали розпорядження Синоду КП) поховати патріарха Володимира (до речі, колишнього ОУНівця) біля Софійського собору. Причому священики брали участь у сутичках із правоохоронцями (зокрема з «Беркутом») разом із громадськими активістами й народними депутатами.

Тож Євромайдан УПЦ КП підтримала однодушно й активно. Звісно ж, не лише на рівні кліру. Як свідчать дані соціологічної групи «Рейтинг», відносна більшість віруючих прихильників опозиційних партій – саме вірні УПЦ КП. Серед шанувальників «Свободи» таких 38%, «Батьківщини» і УДАРу – 34% та 35% відповідно. У регіональному розрізі підтримка євроінтеграції та кількість громад УПЦ КП також мають певну позитивну кореляцію.

Найбільш промовисто позицію УПЦ КП характеризують дві події. Перша – те, що вранці 30 листопада частина мітингувальників сховалася у стінах Михайлівського собору. Крім того, їм дозволили ночувати просто у храмі. В політичній площині аналогічним за виразністю жестом було звернення патріарха Філарета до Комітету з міжнародних відносин Сенату США з проханням про «дієве сприяння» асоціації України з ЄС. Також у своєму зверненні патріарх натякнув на небезпеку «відродження автократичної імперії» та «поновлення холодної війни».

Також варто зазначити, що заяви УПЦ КП щодо подій на Євромайдані були більш суголосні заявам опозиції, ніж заяви УПЦ. Хоча обидві церкви засудили насильство, Філарет неодноразово наголошував на тому, що міліцейська жорстокість була спрямована проти мирних громадян. В УПЦ таких уточнень уникали, натомість використовуючи формулювання про неприпустимість будь-яких силових дій – і влади, й опозиції. Очевидно, що таке формулювання більш відповідає позиції влади, яка наголошує на тому, що «Беркут» передав куті меду, але й мітингувальники його старанно до цього провокували.

Таким чином, Київський патріархат на Євромайдані вкотре засвідчив свою політичну позицію і лояльність до «демократичного» політичного табору. Це навряд чи покращить стосунки УПЦ КП з нинішньою владою, хоча, враховуючи відверту прихильність останньої до «канонічного православ’я», погіршувати їх особливо нікуди. А шанси на прихильність нової влади (у разі перемоги опозиції у 2015-му) суттєво підвищилися. Принаймні, якщо нова влада визнаватиме свої старі зобов’язання.

УГКЦ: дій локально, думай глобально

Аналізуючи участь церков у Євромайдані, позиції УГКЦ та УПЦ КП нерідко вважають тотожними. Позірно вони справді схожі: обидві церкви підтримали мітингувальників і словом, і ділом. УГКЦ взагалі виявила дивовижну активність, масштаби якої ще потрібно буде усвідомити й описати. Одностайність кліру та вірян УГКЦ у питанні євроінтеграції та підтримці опозиції також є дуже виразною. Але, попри всю цю схожість, у поведінці УПЦ КП та УГКЦ є одна принципова відмінність. Не секрет, що Київський патріархат претендує на такий самий статус в Україні, як РПЦ у Росії (чи хоча б на такий, який УПЦ має за президентства Януковича). Мабуть, потяг до «симфонії» з державою є генетичною рисою православних. А от у греко-католиків стратегія зовсім інша.

Відомо, що автономність від державних структур Ватикан плекав століттями і, до того ж, успішно. Що ж стосується УГКЦ, то вона має досвід не просто паралельного з державою, а підпільного існування (1946-1989 рр.) на нелегальному становищі. Курс «Подалі від держави!» став ще виразнішим з обранням нового Римського понтифіка. Папа Франциск прямо закликав католицький світ відмовитися від клерикальних прагнень. «Я хочу, щоб ми протистояли усьому світському, усьому статичному, усьому комфортному, усьому, що пов’язане із клерикалізмом», — заявив він. Невдовзі той же «месидж» повторив голова УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук): «Думаю, що сьогодні для всіх церков в Україні, з одного боку, дійсно потрібно бути партнерами держави… але, з іншого боку, лишатися вільними від надмірної державної опіки».

Якщо Римо-католицька церква є гравцем на світовій арені, то УГКЦ впевнено рухається до самостійної суб’єктності – як мінімум, у межах України. Згадаймо цьогорічні пристрасті довкола річниці Волинської трагедії. Тоді українська держава виявила свою абсолютну неспроможність захищати інтереси українців і вести міжнародний діалог. Самоусунулися від проблеми й інші церкви. Натомість УГКЦ самостійно провела переговори з РКЦ Польщі і добилася взаємних перепросин та підписання виваженої декларації.

Тож не дивно, що і на Євромайдані УГКЦ діяла, не озираючись на державу. Навіть більше – не боячись протиставлятися їй: чого варта лише заява Українського католицького університету про непокору президентові й уряду. Здається, підтримка Ватикану значить для УГКЦ набагато більше, ніж прихильність чиновників та політиків. А з підтримкою греко-католиків Ватикан не затримався. Так, ще наприкінці листопада Папа Франциск – вперше в історії ватиканського престолу – дозволив Блаженнішому Святославу відслужити літургію у базиліці святого Петра. Хоча прихильність до УГКЦ демонстрував і попередник Папи Франциска. Аналогічно підтримку Євромайдану висловив Апостольський Нунцій в Україні Томас Едвард Галліксон, а Конференція римо-католицьких єпископів засудила жорстокість правоохоронців.

Безсумнівно, активність УКГЦ на Євромайдані збільшить ряди її прихильників та вірян. Також УГКЦ примножила свій досвід самостійної діяльності як мобілізуючої та організуючої громадської сили. І не лише в масштабі Галичини, а й у Києві, що може посприяти поширенню греко-католицизму у східному напрямі. Здається, УГКЦ ще ніколи не отримувала такої аудиторії у столиці, як на Євромайдані – не кажучи вже про мільйони співчуваючих у регіонах.

***

Отже, головні суб’єкти українського релігійного життя виявили три різні стратегії поведінки, що дозволяють зробити певні припущення щодо їхнього майбутнього. Вочевидь, УПЦ та УПЦ КП і надалі залишатимуться головними конкурентами за статус «церкви при державі». Водночас український католицизм – у його західному та східному варіантах – перетворюється з локального галицького явища на автономний чинник суспільного життя. Чи доведеться церквам, що підтримали Євромайдан, за це поплатитися – питання актуальне. Керівництво Українського католицького університету вже заявило про тиск спецслужб через підтримку студентів Євромайдану. Будемо сподіватися, що це залишиться поодиноким інцидентом. Інакше українське суспільство чекатимуть ще більші потрясіння, бо релігійні почуття – набагато сильніші, ніж геополітичні прагнення. Чи стане у влади мудрості не чіпати хоч цю «струну» – ми скоро дізнаємось.

Джерело: ZAXID.NET
Автор: Максим Віхров