Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом
Вівторок 32-го тижня після П’ятдесятниці
Євангеліє
Мр. 11, 11–23
«Дім…розбійників»
Зі свого особистого життя і свого колосального досвіду ми розуміємо, що коли робимо якийсь гріх, навіть незнаний нікому.Або ж зло, про яке навіть ніхто не може додуматися, все одно знає наше сумління і завжди нас мучить. Причина в тому є проста, що людина не є покликана до життя в грісі. Чи декларувала вона ззовні свою віру, чи не декларувала, жила церковним життям чи ні, але, будучи створена на образ Божий, вона не може жити в гріху, що є віддаленням від Творця.
З іншого боку – коли ми робимо щось добре, приємне, миле, послужливе, то від цього відчуваємо радість, щастя. Тому Господь сьогодні каже до кожного з нас: «Чим наповнений наш дім?» Хто живе у нас всередині? Чим ми переймаємося, про що клопочемося в нашому серці? Які думки носимо, які пережиття? Можемо зауважити, що часом цих думок про вічність, про Бога, про Царство Небесне є не багато. Досить часто ми є перейняті різними земними клопотами, турботами, пережиттями, а не раз всякими нечесностями, несправедливостями. І це останнє ніколи нас не ощасливить. Це не ощасливить те наше внутрішнє місце – серце, де є дім Господній. Коли ж лише Господь перебуває в нашому серці, у своєму домі, то лише Він сповнює нас радістю і щастям.
Апостол
Як. 3, 1–10
«Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий, що може загнуздати й усе тіло»
Щодень ми спілкуємось з людьми, висловлюємо різні думки, різні позиції, з кимось погоджуємось, з кимось дискутуємо, когось переконуємо. Не раз опісля шкодуємо, що сказали те чи інше, що пішли за емоціями, піддалися на спокусу доводити свою думку без бажання чути іншого.
Знаємо, що словом можна когось потішити, збадьорити, навіть дати надію, але словом можна і вбити. Слово має велику силу. І ця правдива сила слова народжується з глибини людини, з мовчання. Коли Господь промовив слово і створив Вселенну, усе, що в ній, людину, це слово походило від глибини мовчання Бога. І так наше слово має походити з мовчання.
Бачимо, що цього мовчання бракує в нашому житті. Ми мало слухаємо, мало вслухаємось в порухи наших сердець, наших пережиттів, мало вслухаємось в інших людей, а найголовніше мало вслухаємось у Бога. А Бог анатомічно дав два вуха і один рот, щоб ми в двічі більше слухали, ніж промовляли. Тож вчімося перше вслухатися, а вже тоді говорити!
+Венедикт